Creep (Химера)

Опис: Він увесь день думав про те, чи це нормально – дружня зустріч між колишніми, і що вони взагалі можуть обговорювати через два роки після розриву? Йому б, по-хорошому, навіть за залишеними у Дениса улюбленими речима не варто було заїжджати з огляду на те, яких зусиль йому коштувало забути про все.

 

Коли ти прийшов,

Я не міг подивитися

У твої прекрасні очі,

Я плакав, як хлопчик.

Ти спустився з неба

У чудовий світ,

Де я міг бути кращим,

Як ти, набагато кращим.

Але я тут ніхто, я просто химерний.

Що я тут роблю?

Я мушу зникнути.

На біль мені начхати,

Я хочу бути собою,

Хочу бути гарним,

З чудовою душею.

Лиш поміть, що мене

Немає поряд з тобою,

Де я міг бути кращим,

Як ти, набагато кращим.

Але я тут ніхто, я просто химерний.

Що я тут роблю?

Я мушу зникнути.

Ти втікаєш знову,

Знову, знову, знову, знову,

Тікаєш знову…

Ти щасливий там,

Ти хочеш бути там,

Де я міг бути кращим,

Як ти, набагато кращим…

Але я тут ніхто, я просто химерний,

Що я тут роблю?

Я маю зникнути,

Я маю зникнути…

 

(c) пісня Radiohead – Creep (Дивак, химерна людина)

 

Мотоцикли з гучним ревінням проїхали вологою від осінньої сльоти дорогою, викликаючи в і без того тяжезній від болю голові нав’язливий шум. Хотілося забитися кудись у кут і спробувати хоча б прийти до тями, але часу просто катастрофічно не вистачало. Потрібно було знову йти на конфлікт лоб у лоб, сподіваючись врятувати ситуацію хоч якось. Не в його характері було відступати. Не в його характері було ховатись. Він просто не міг інакше, навіть якщо це здавалося комусь “неправильним”.

 

Ден роздратовано скривився і мотнув головою. Вже заздалегідь у своїх думках виправдовувався – але ще навіть не прийшов на зустріч.

 

Зайве підтвердження, що ця людина мала на нього особливий вплив. Єдиний, на кого йому не байдуже, за іронією, до біса залежав від усіх навколо і того, що, в їх розумінні, “правильно”. І ці думки, це розуміння… найбільше вбивало. Більше ніж реальні удари, з якими йому довелося зіткнутися буквально кілька хвилин тому.

 

“Краще б замість того, щоб думати, крокував пошвидше”, – дорікнув сам собі подумки, прискорюючись і практично переходячи на біг. Шкіряна косуха, одягнена зверху на одну лише футболку з улюбленим рок-гуртом, гріла слабенько. От і тепліше стало б.

 

Знайома постать застигла химерною, задубілою тонкою статуєю на їхньому звичному місці – під чарівним ліхтарем зі зламаними налаштуваннями: коли до нього підходили ближче, він не спалахував, а навпаки – згасав. Начебто навіть він, неживий, соромився того, що є місцем Їхньої зустрічі.

 

Денис намагався підійти нечутно, але берці – не найтихіше взуття, яке тільки може бути, особливо, якщо на них ще й теліпаються в такт крокам ланцюги. Втім, у його випадку будь-які спроби пом’якшити лють одного дрібного, але надто суворого для свого віку хлопця, заздалегідь приречені на провал.

 

– Ти пізно, – тихо промовив Макс, не обертаючись. Він ліниво розглядав вогні багатоповерхівок, які потихеньку спалахували, розганяючи сірість сутінків. Від усього образу так і прозирало незалежністю й холодом: ідеально зачесане коротке світле волосся, довгий чорний плащ, дорогі туфлі і, звичайно ж, штани, а не джинси. Не дивно, якщо під пальто – костюм.

 

Наче з іншого світу, а може, й сторіччя. Якщо Денис – лихі американські сімдесяті, то Макс – класична Англія двадцятого століття. Навіть у рисах обличчя та звичках прослизає щось звідти.

 

Наскільки ж вони різні… І Дена так само веде від цього.

 

– А що, ти думав уже йти? – знітившись, спитав Денис, і винувато розтягнув губи в цупкій кривуватій посмішці.

 

– Майже пішов, – різко відповів Максим, так само не обертаючись. Навіть жодного разу не глянув. Навіть не кинув короткого погляду своїх чаклунських, зараз майже сягаючих чорного, карих очей.

 

Серце Дениса збилося з майже налагодженого ритму, відгукуючись на контрасти – у Макса лишився той же, палко закохуючий з перших нот, знайомий медово-м’який голос. Але такий ненависний тон, що заморожує нутрощі своєю безбарвністю.

 

Стиснувши зуби, Денис мовчки став поруч. Підняв голову і теж глянув на старі панельні будівлі, небо, що стрімко темніло, і вдихнув густе, з домішкою смогу, забруднене повітря. Їхнє втомлене, давно потьмяніле місто виглядало майже апокаліптично.

 

Не почувши продовження їхньої лінивої суперечки, Макс таки опустив погляд нижче і подивився на Дениса. Спочатку неохоче, а через мить уже уважніше і довше, придивляючись.

 

“От жеж курвисько!” – промайнуло в нього в голові.

 

Цей чортів любитель пригод Ден, що світить колінами через величезні дірки в джинсах, які й не захищають від холоду, швидше за все, прийшов, сука така, побитий.

 

І кров все ще тече.

 

Обробити? Перев’язати? Ну хоча б щоб не лякати перехожих закривавленою мордою? Ні не чув. Це не по-байкерськи і не по-пацанськи. По-пацанськи буде, коли помре молодим.

 

У голові крутилися думки. До біса розлючених думок. Хоча ні, думки були різними – від панічного крику “якого дідька ти знову накоїв”, істеричного “за що мені це все” і повного злості “я тебе зараз сам доб’ю, дебіла шматок” – до нудотливо дбайливого “дай подивлюся, як знав, захопив із собою перекис, бинти та вату”. Прямо ідеальний, бляха… дружина.

 

Хоча він заспокоює себе тим, що вся справа в навчанні на медичному.

 

Тяжкість атмосфери згущалася з кожною секундою. Денис відчув, як набрякла за час бігу потворною бульбашкою кров скотилася зі свіжорозсіченої брови і потрапила в ніби хитро примружене через незвичайний розріз око, але не торкнулася яскравої зелені зіниці – одразу рушила далі, лоскотно скотилася по обличчю до крила носу, де зупинилась на секунду, перш ніж зірватись вниз. Прокладеною нею доріжкою нав’язливо потягнувся тоненький червоний струмок, який змусив нервово скривитися і потягтися всією п’ятірнею до лиця.

 

– Не смій, – зашипів змієм Максим, по якому навіть зі сторони видно було, наскільки його ятрить від бажання висловити своє обурення голосно, прямо тут і зараз. Денис же, який почувається грізним великим ведмедем поруч із дрібним, але по-своєму небезпечним приборкувачем, застиг на половині руху.

 

– Добре, пішли, – важко зітхнув Ден, хапаючи правою рукою Макса, який від цього нервово здригнувся, за лікоть, і потягнув його у бік знайомого під’їзду. Яка-не-яка розмова закрутилася, а значить, час сюрпризу.

 

Максим, якщо й здивувався їхньому маршруту, але терпляче мовчав, допоки вони не піднялися в ліфті на останній поверх. Він стискав тонкими пальцями шкіряну сумку-портфель з конспектами та ліками, ніби в нього там заховано щось заборонене, і загалом виглядав дуже напруженим.

 

Все б нічого, та тільки своє “заборонене” він у сумку за всього бажання запхати не зможе. Як мінімум тому, що Денис би туди не вліз.

 

На 10 поверсі довелось бути особливо тихими, щоби не привернути уваги всюдисущих бабусь, яким всюди все треба знати. І тут навіть без палаючих роздратуванням карих очей Ден розумів, що ланцюги на берцах на сьогоднішній зустрічі були зайвими. За звичкою вирішуючи проблему радикально, Денис прямо посеред сходів зняв взуття, залишаючись у чорних шкарпетках із великим білим написом “ПОХУЙ”. Макс закотив очі, але вони обоє знали, що він би й собі прикупив, якби побачив десь в інтернет-магазині.

 

У будь-якому випадку, відсутність взуття на Денисі позитивно позначилася на їхньому просуванні залізними сходами на дах – зайві звуки зникли. До того ж, Максим був взутий у досить зручні туфлі, що допомогло йому спритно піднятися на вузьку ділянку під дахом першим і допомогти в потрібний момент Дену.

 

– Давно ми тут не були, – відчиняючи залізні двері виходу на дах ключем, вдоволено хмикнув Денис.

 

Макс же мовчки і максимально швидко вліз через проріз, що відкривав шлях на дах, нервово затяг за собою Дениса і знову прикрив двері, поки сусіди нічого не помітили і не почули. Лише після цього видихнувши, він різким рухом струсив з плеча сумку, порився в ній і кивнув на поверхню даху, затягнуту утепленням, показуючи Дену, щоб він сів.

 

І все це знову ж таки – роздратовано і мовчки.

 

Денис знизав плечима на таке “тепле” звернення і зробив, як наказано. Він і не сподівався, що буде легко. Тим більше, якщо він прийшов у такому розбитому вигляді. Сидіти – так сидіти. Він і лапу може подати, якщо це допоможе крижаному принцу відтанути нарешті після своєї Норвегії.

 

Макс же став на коліна перед розслабленим “пацієнтом”, чіткими вивіреними рухами перевірив рану і почав обробку.

 

– Оце у тебе кола під очима, очманіти, – жартівливо ляпнув Денис, комічно відкривши рота, тому що піднімати брови в удаваному здивуванні було б занадто боляче.

 

– Я тобі зара рота зашию, – пригрозив Максим, насупившись ще сильніше, ніж до цього, і навмисно притиснув ватку з розчином до рани трохи сильніше необхідного.

 

– Якщо ти зі мною не розмовлятимеш, я не висиджу. Це, між іншим, боляче, – нахабно поскаржився Ден, продовжуючи безсоромно витріщатись на зосередженого Макса.

 

– Окей… Припустимо. Тоді давай поговоримо про те, звідки ти маєш ключ від цього місця? Його ж спеціально від таких як ми закрили, “щоб не вешталися”, – тяжко видихнувши, заговорив Максим, намагаючись відволікти Дениса, що здригався від болю, від своїх маніпуляцій із знезараженням рани.

 

– Дала одна мила художниця, яка мешкає в цьому під’їзді. Доброзичлива жінка, дружить з моєю старшою сестрою, – охоче заговорив Денис, продовжуючи розглядати бліде обличчя, що схилилося над ним, з тонкими, а зараз ще й стиснутими в несхваленні губами. – Я подумав, – Ден нервово облизнувся, – тобі сподобається знову побувати тут. Кілька років минуло.

 

– Тримай, щоб не рухалось, – наказав Максим, все ще не думаючи відтавати. Лише закінчивши з перев’язкою, він ліниво підвівся на ноги і пройшовся до найближчого краю даху, не огородженого нічим. Денис одразу підірвався з місця і трохи грубо обхопив хлопця за плечі, тримаючи на місці.

 

– Ти серйозно думаєш, що я став би стрибати вниз? – скептично запитав Макс, вчепившись у руки, що його утримують, і безуспішно намагаючись відвести їх від себе.

 

– Навмисне – ні, але ти майстер навернутись у найнесподіваніших місцях, – пробурчав під носа Ден, але все ж таки відступив, заодно відтягуючи за собою легку тушку.

 

– Звідки тобі це знати, – гірко посміхнувшись, сказав Максим, переводячи нарешті прямий стомлений погляд на перев’язане ним же обличчя.

 

Те, чого він втік, Те, чого він так боявся. Воно знову його знайшло. І він не може відмовити Йому, не може навіть просто не прийти на зустріч. Він увесь день думав про те, чи це нормально – дружня зустріч між колишніми, і що вони взагалі можуть обговорювати через два роки після розриву? Йому б, по-хорошому, навіть за залишеними у Дениса улюбленими речима не варто було б заїжджати з огляду на те, яких зусиль йому коштували забути це все. І все ж – він прийшов. Його покликали, і він не втримався, хоч і думав над цим півдня. Місця не знаходив. Згадував улюблену фразу Дениса про те, що “завжди краще зробити, ніж не зробити”, і розумів, що рішення вже прийняв, але це рішення настільки максимально ТУПЕ, що він не може повірити самому собі.

 

– У якому сенсі – звідки мені знати? – напружився Ден, повертаючи думки Максима з минулого – до сьогодення.

 

– У такому. Ми не бачилися – скільки? Декілька років, трохи більше? З того часу, як я кинув тебе. Бо виїхав навчатися за кордон. Проміняв Тебе на перспективу. Ти ж пам’ятаєш, що я не просто з дому вийшов і дорогою загубився? Це був свідомий вибір. Ти казав, що я тебе не залишу, коли я згадував про ці можливості, говорив, що дуже добре знаєш мене. Але ти був не правий. Ти тоді не знав. І не знаєш зараз, тим більше, що тепер я взагалі інша людина, не та, яку ти думав, що знав. Я не той, кого ти пам’ятаєш!

 

Вибухнувши, йому завжди було складно зупинитися. А тут… йому було страшно, боляче і він щиро шкодував, що не зміг відмовити цій людині, хоч і припускав, які наслідки будуть у такої зустрічі.

 

– Максе, не бісись. Давай поговоримо спокійно, – теплий тон, добра посмішка на пухких губах з м’яким зламом, той самий незабутній люблячий погляд – ніби й не було цих кількох років. Наче все як завжди. До розриву. До переїзду. До довгих холодних днів і ночей у чужій країні, з чужими людьми.

 

Ні, він був щасливий у Норвегії. Там зовсім інші… інше все, але воно краще, ніж те, що він бачив у маленькому і дещо забитому рідному містечку. Просто весь цей час йому страшенно не вистачало чогось. Маленької деталі, яка все ширилася і ширилася, поки не дійшло до того, що він просто не міг радіти навіть тому, що приносило йому задоволення завжди – успіху та черговим перемогам у навчанні, з перспективою будь-якої роботи на будь-якому шляху, який він тільки міг собі побажати, і до просто смачної їжі чи цікавих книг. Ніщо не могло відволікти. Ніщо не заспокоювало.

 

Лише теплими спалахами – силует. Ці очі. Це волосся. Ці руки. Шматки-спогади, рідні та знайомі риси, які він бачив у незнайомих людях. Риси так до кінця і не забутої людини, які змушували її здригатися і обертатися, придивлятися, шукати того, кого бути в тій країні і тому місті просто не може… Останнім часом він почував себе так, ніби божеволіє. Самому собі здавався схибленим. Тому й приїхав на кілька днів додому, щоб побачитися з батьками та заспокоїтись.

 

Раніше, коли Максима рвало на частини від емоцій, які ретельно стримувалися, поряд щоразу був Денис. І ось тепер теж… Він, як переповнений чайник, що так давно вже закипав, готовий був вибухнути, але не міг, поки не побачив Дені. Йому ніби не вдавалося стримувати все, що робилось всередині, без його присутності, і зараз, вперше поруч, через стільки часу… Макса просто несло, і зупинитися не вдавалося. Завіса перед очима. І всередині – тонна болю та отрути. Які виливаються, піняться, і, швидше за все, ранять єдиного, хто зараз поряд. Хто поряд завжди, коли найбільше потрібний.

 

– Так, я змінився. А ось ти – ні, ти все той же. Знову притягнув мене на цей дах, знову побився! – зірвавшись на останньому слові на крик, Максим відступив задом на кілька кроків, але успішно ухилився від виступу на даху, через який у минулому не раз і не два падав, і, скуйовдив русяве волосся, голосно проковтнув повітря, ніби намагаючись стримати всередині сльози. 

– Я кинув тебе, щоб ти взявся за голову, чорт! Щоб ти головою думати почав, а не ламати нею щелепи тим, хто не згоден з твоєю думкою!

 

– Не згоден з моєю думкою? Мене побили гомофоби, Максі, і це не тому, що я поцілував когось своєї статі у них на очах, а тому що я цілував Тебе в нашому ліжку два роки тому, зняв це на фото, а мої нібито “друзі” знайшли це!

 

– Якого біса ти взагалі все ще зберігаєш ті фотки? Чому ти просто не знайшов собі якусь дівчину? Та й якої ще реакції ти чекав від провінційних байкерів, які тільки й думають про те, як би виглядати крутіше? Вони ж шукають слабку ланку і за рахунок неї самостверджуються, постійно, це для них нормальний стан! – Максим, якого болісно перекосило після сказаного Денисом “Максі”, до болю закусив губу, щоб не ляпнути зайвого – на кшталт “я ж переживаю за тебе, дурне ти одоробало”, або й того гірше.

 

– Тихіше. Якщо нас почують, доведеться йти до мене на квартиру, а ти цього не хочеш? Відмовив разів п’ять, хоча там лаятися було б набагато простіше – навмисне спокійним тоном сказав Денис, перш ніж продовжити суперечку. – Яку ще дівчину? Як я взагалі можу знайти дівчину, ти збожеволів? Я два роки, як дурень, чекав на тебе…

 

– Я тебе не просив!

 

– Ні, просив! Не все обов’язково треба казати. Я знаю тебе, навіть через два роки, і за десять років теж знаю. Ти тільки згадай, скільки всього між нами було, скільки всього було прямо тут, – Дені повільним і тягучим кроком хижака скорочував відстань між ними, навмисно заганяючи тепер уже розкуйовдженого і не такого вдавано ідеального Макса до стіни біля одного з входів на дах.

 

– Секс на даху це не причина говорити, що ти знаєш людину “і через 10 років”, дебіл ти, – наїжачився Ден, захищаючись. – Ми не маємо починати це знову.

 

– Але ти повернувся.

 

– На канікули. Мій світ довкола тебе не крутиться.

 

Замість чергової відповіді та продовження лайки Денис, нарешті, остаточно скоротив відстань між ними та припинив сварку найдієвішим із способів – власним язиком у Максима у роті. Потім, обійнявши хлопця, що обм’як і якось разом здувся, Денис м’яко поцілував його в шию, закопався носом у світле волосся і продовжив говорити вже йому на вухо, пошепки.

 

– Ти не вмієш брехати, Максі. Я ж не дурень, як би ти не обзивався. Я знаю, чому ти поїхав. Тому що тобі важливо, що думають про тебе в університеті. Тобі важлива думка батьків. Важливими є всі, крім тебе самого. Коли ти почнеш думати про те, чого особисто тобі хочеться?

 

Не стримавшись, Максим тихо схлипнув. Запустив руки під розстібнуту косуху, обіймаючи тепле тіло і притискаючись до нього, відчуваючи, як по його спині поштовхами пробігає тремтіння.

 

Ось вона, його частинка. Та сама дрібниця під два метри зростом, відсутність якої перетворила на пекло його життя в країні мрії.

 

Не хотілося думати про те, як далі. Не хотілося аналізувати, що скажуть батьки, які вбухали купу грошей у його навчання за кордоном не стільки заради кар’єри (врешті-решт, з його мізками він би і тут не пропав), скільки заради того, щоб він поїхав від “цих своїх збочень”, і був “нормальним”. Не хотілося знати, яким розчарованим і гидливим буде обличчя батька. Не хотілося бачити брехливих друзів, які були поруч, поки йому добре. Які ніколи не зрозуміли б і не прийняли, через що він їм нічого не розповідав і не пояснював, згодом просто закрившись від усіх людей.

 

Не хотілося нікого і нічого більше.

 

У цей момент. В цьому місці. Вперше за два роки – він був по-справжньому щасливий.