confussed

Понеділок. Не знаю, чому люди так не долюблюють цей день тижня. Ще один типовий день емоційних потрясінь, апатії та розчарування. Цікавий та абсурдний факт- так вийшло,що я працюю баристою. Чорт! Кріпово виглядає. Я- котра не любить людей (а не дні тижня) і працює, де кожен день пересікається з ніфігово кількістю чолов”яг та жіночок. 

Ще одна якість, котру я набула в перебуванні з моїми “товаришами”- це гарно вдавати із себе людину, котра обожнює людей та готова дивитися їм прямо у дупу, щоб ті залишили більше чайових, на котрі у мене буде “самопожераюча трапеза”.

6 ранку, а я навіть не прикрила очі. Все ті ж шпалери із мікродирочками, до біса дратуючі та огидні. Вирішую не чакати 7:30 і припіднімаю своє тіло у вертикальне положення. Ранкова рутина воістину прекрасна, і я хотіла б насолоджуватися цим дійстсвом, але не має ні бажання, ні сил. Ліпше зекономлю ці дороцінні ресурси для “улюбленої роботи”.

…

Я розбита на мільйони пазлів. Частинки не складуються воєдино. Всі вони із різних картин.

Я зморена. Втомлена від насильства власного розуму над собою, над власним тілом.

Я загублена у чортовом лабіринті думок відчаю та зажури.

Я тіло- оболонка не найліпшого стану, пуста, дирява, покоцана.

Душа- як загнаний пес, у пуспоші, глибині знедолення.

…

49 маршрутка. Справжнє пекло для “чистюль”. Брудні сидіння, запах вчорашнього поту від ефекту “оселедця в банці” все ще залишився. Водій, певно, думає, ще це додає якогось шарму цій “кралечці” на колесах.  

Небо пофарбоване  у настільки прекрасні відтінки пастельного кольору, що навіть найуспішніший художник позаздрив би.

Ранок- хороший час, щоб налаштуватися на пекло, що буде в післяобідній час. Спокійно відчинивши кавярню, я запускаю ковток свіжого повітря, і приступаю до налаштування кави.

Частково, я – перфекціоність, тому завше до 9:00 обпиваюся кавою до відчуття тошноти та головного болю. Головне, щоб напій добре смакував, а яким способом того добилася- не повинно хвилювати нікого.

За день я випиваю близько 20 чашок кави. Лікарі мені помахали б пальчиком та несхвально пакивали б головою. Єдине топливо, що тримає мене на плаву до кінця робого дня.

У мене був свій ритуал, як виживати. 

І він був дієвим.

Був.

Тільки протриматися б до кінця дня.

Коли все погано- я знаходжу втіху та розраду у їжі. Коли все добре- хочу закріпити це блаженне відчуття їжею. Все зводиться до наявності одного фактору. Це ніколи не відпустить мене до тих пір, поки я не відпущу перша. 

Простити і забути.

Люди з подібною штукою просто не вміють, не знають як справлятися з емоціями. Їх не навчили ні батьки, ні дідусь з бабусею, ані вчителі. Ніхто. Ще змалку у мене було, що коли ти плачеш та сумуєш пропонували чи цукерку, чи якийсь інший смаколик. Ба, можливо буде легше. Та вони зовсім не знали, що ця штука закарбувалася у мене глибоко в голові і здатність викинути та забути її- не існує. Тому виховувати дитину та закладати їй певні цінності, звички та формувати її “базу” зовсім непроста справа.