charpet 2

Звук потягу.

Чух-чух

Якась молода парочка, які чуть в глотки одне-одному не лізуть

Чух-чух

Крики дітей

Чух-чух

– Здуріти можна.

Джисон сидить біля вікна, зіткнувшись чолом зі стіклом потягу. Студент тут, але думками десь неймовірно далеко.

Вібрація телефону.

Lixie^^:
Привіт!!! 

Синьоволосий посміхнувся куточками губ, проводячи великим пальцем по екрану, ніби погладжуючи його.

Як ти? 

Що ж, мене не укачало

Поки що…

…
Mannnnnnnn

😉

Скоро буду виходити, тому напишу пізніше. Йди курсач пиши, chicken

How dare u- 

Піднімаючи очі з екрану телефона, на горизонті через віконце потягу вже видно знайому станцію.

– Шо ж. Нумо, Хані, ти ж хороший хлопчик.

Ох, як я ненавиджу це.

– Привіт, сонце.

Шкіра довкола цих білих стін виглядала ще світлішою, немов прозорою, що викликало багато запитань та страх за життя цієї пані.

Як вона ще не вмерла? 

– Відколи це я сонце, а не диявол? – гірко посміхнувся хлопець, дивлячись в колись рідні очі, що дарували тепло, – що ти хочеш, мам?

В роті неприємний прикус гіркоти після останнього слова, що вилетіло з рота, не замислюючись.

– Але ж ти приїхав сюди, – жінка  глянула на нього своїми кришталевими голубими очима, наче уламки скла, що дивились в душу й кололи серце. Неприємно.

– Єдина причина, чому я приїхав, це те, що я втомився від кількості дзвінків від тебе та інших моїх любимих родичів, – протягнув хлопець солодким голосом. Останні ж слова прозвучали холодно та впевнено:

– Це мій останній візит. Не хочу згадувати вас.

Темне, наче те вугілля, волосся, яким так часто любив малювати маленький Джисон, розтікалось по тонким жіночим плечам, коли та присіла на лікарняному ліжку, – а ти, – каже, – себе пупом землі уявив? – в голосі звучали нотки погано схованої люті.

– О так. Було у кого повчитись.

Тонкі руки потягнулись до Хана та зі всією силою схопили юнака за тканину худі. Ці руки, напівпрозорі, виглядали так, що доторкнись до них – залишиться лише порох. В світлих очах – хворий відчай, щось дике, щось нелюдське. 

Здається, якщо вона потягне трішки сильніше – його улюблене чорне худі піде по швам.

Перестань.

Ей

Мам

– ДЖИМІН.

Тонкі бліді губи закрились, тіло розслабилось, наче ось-ось знепритомніє.

Відчуття, що Джисона посадили на електричний стілець. Лице, на якому жоден м’яз не поворухнувся, сильно суперечило рукам, що трусились, наче у наркозалежного.

Ось яка ти.

– Прощавай.

З цими словами хлопець покинув палату.

Запах медикаментів переслідував його аж до місцевого готелю, де він залишився.