СМЕРТЬ

Тіло Сатору охололо до того, як Суґуру дістався його.

Воно лежало посеред подвір’я… подвір’я, де Суґуру залишив Сатору, бо той запевнив, що з ним усе гаразд, що він упорається. Залишив один на один із людиною, яка вже завдала удару. А тепер повернувся і знайшов його накрите білим простирадлом тіло, що лежало в калюжі власної крові.

— Не дивися, — виказала Шьоко. Її руки були забруднені в кровині — безсумнівно, від спроб повернути Сатору до життя. Голос звучав важко, безрадісно. Вона запобігала погляду в очі.

Суґуру знав, що Шьоко мала рацію.

Йому не варто було дивитися; спостерігання не принесло б користі.

Та все ж він опустився на коліна перед найкращим другом і прибрав тканину з його обличчя.

Суґуру не міг довго фокусувати погляд, доки сльози застилали очі. Не міг дихати, бо вагота руйнувала легені й піднімалася вздовж по горлянці. Відчував, ніби його струсило, ніби знудило, ніби саме він загинув. Як-от хтось замахнувся тесаком над його серцем, порізавши те на маленькі шматки, залишивши в кривавому, жахливому гармидері. Не дав шансу зібратися воєдино знову.

Сатору дивився прямо вверх своїми колись сяючими від життя очима, що тепер мали вигляд сірий і тьмяний. На голові виднілася рана, а горло було порізане на шмаття. Наскільки Суґуру міг судити по плямах на простирадлі, торс також. Волосся, зовсім просякнуте кров’ю, брудно-рожевими згустками клеїлося до землі. Сатору лежав розбитим уламком людини, яка значила для Суґуру більше, ніж словами можливо передати.

І він загинув на самоті.

Посеред подвір’я, далеко від кого-небудь, хто знав або хвилювався — ніхто не прийшов допомогти, і його життя прослизнуло крізь пальці.

Він загинув на самоті.

Суґуру дозволив цьому статися.

Він розвалився на землі; жалюгідна руїна, що хапалася за Сатору так, немов у змозі повернути його до життя. Шьоко опустилася поряд, підбадьорливо торкнувшись плеча Суґуру, і зашепотіла щось заспокійливе. Галас у вухах перебивав її голос. Суґуру лише сподівався, що вбивця покінчить і з ним теж. Принаймні не довелося б жити із цим болем усередині: смерть могла стати кращою долею, ніж відчуття крові найкращого друга на руках.

Неможливо порахувати, скільки він там пробув згорблений над Сатору, тримаючись за нього з молитвою на вустах і з пустотою в серці.

Шьоко намагалася обережно відчепити його, звичайні для неї підколи й насмішки зникли. Боляче. Хто вони один для одної тепер із діркою у формі Сатору між ними? Він ніяк не відпускав тіла, допоки Шьоко несподівано не залишила спроб і не глянула в небо.

— Ґето…

Він прослідкував за її поглядом, але не побачив нічого незвичайного. І все-таки… щось точно було не так із повітрям. Воно здавалося напруженим: проклята енергія збиралася, як електрична перед штормом.

Суґуру розтулив рота в питанні.

Повітря навколо вибухнуло.

На секунду вони поринули в темряву. Небо над головою, земля під ногами — усе довкола омивалося чорнилами, настільки густими, що Суґуру тонув у них. У якийсь момент щось зародилося ні з чого: мільйони галактик займали простір — формувалися і колапсували наново за долі секунди. Осліплююче блакитне світло зрівняло простір над ними. Потім воно згасло, а разом із ним відступила й пітьма. Усюди ширяла енергія такої мощі, яку Суґуру ще ніколи не відчував, — вона пульсувала в повітрі, а чорна маса зростала десь на дистанції.

— Це прокляття… — прошепотіла Шьоко.

Але такого не могло статися, проклятий дух таких розмірів усередині бар’єру…

У голові лунав крик. Декілька чаклунів, що до цього стояли на місці, побігли в напрямку темних згустків. Пальці Суґуру здавили плечі Сатору. У шлунку кислотою розливалося передчуття чогось.

— Віднеси тіло в морг, там ти будеш у безпеці, —  піднявшись сказав Суґуру і побіг до пульсуючої маси.

Тягар на серці затверджував, що він чудово знає, чим було це прокляття — чим повинно бути. Суґуру благав, лебонів, аби йому просто здавалося.

 

Це вже занадто, він не хотів думати над щойно розгорнувшимися подіями.

Тіло Тоджі Дзенʼіна, розірване на частини в незрозумілу масу, лежить на сходах школи. Чаклуни зібралися натовпом, із сумнівами й страхом, чи варто підійти до того, що нависало над мертвяком.

Прокляття.

Сатору.

Суґуру зрозумів іще коли тільки-но побачив його.

Це був Сатору.

І це було прокляття, яких йому ніколи не доводилося зустрічати: велетенська форма конвульсуючої темної матерії дзюрчала й вібрувала. Зірки і галактики блимали по всьому тілу. Шість надто яскравих блакитних очей незібрано пливли децентралізованими планетами. Криваві пазурі повільно вилізли з трупа Дзенʼіна, зникли в чорній масі та повернулися вже чистими. Хребет притиснувся до спини, а потім зчез. Прокляття линуло вгору — маса темряви, зірок і очей. Суґуру здавалося, що він дивиться на Бога.

Світ мутнів, розпливався. Чаклуни навколо щось кричали. Суґуру ледве міг відірвати погляд від Сатору (від того, що вийшло із Сатору). Лабета лягла на плече, а він і не помітив, як поряд став Яґа, обличчя якого відображало біль, шок і печаль.

Він відтягнув Суґуру назад:

— Ходімо, тобі не варто дивитися.

Слова гострою кригою пройшлися по серцю, коли він подивився на Яґу із щирою зневірою. Що це означало? Вони збиралися вигнати прокляття?

Ви робите це з проклятими духами: виганяєте їх, щоб ті не мали змоги спричинити шкоду. І навіть прокляття такого розміру, створене з найперспективнішого чаклуна їхнього покоління? Воно могло призвести до чималих проблем. Суґуру чудово це знав, однак, дивлячись у невгамовні блакитні вічі, бачив усмішку свого друга.

Він ледве почув наказ директора для чаклунів, що готував їх до комбінованого удару. Прокляття продовжувало висіти в повітрі: байдуже спостерігало, майже веселилося.

Яґа намагався вивести Суґуру з натовпу, але він впився п’ятами в землю, не даючи тому й шансу.

Голос був чужим — відгуком людини, якою він був іще вчора:

— Пустіть, пустіть мене до нього. Я можу забрати його, будь ласка, він не-

Лабета Яґи непохитно стиснула плече.

— Це не Сатору, ти знаєш це, ти знаєш, що це не він. Суґуру, ти-

Світ укрився чорною смолою вдруге.

Суґуру завмер, дивлячись угору. Воно пулею піднялося з місця, розрослося над ними великим чорним куполом, повністю охопивши краєвид. Прокляття стало небом, єдиним джерелом світла якого були кружляючі зірки. Шість очей плавали серед них і стромили зібравшихся чаклунів, прибиваючи їх до землі таким поглядом, немов могли бачити наскрізь.

І пролунав він.

Високий, бадьорий голос, який повторював і наспівував слова, як і всі інші прокляття, що зустрічалися Суґуру. Вони нерідко несли нісенітницю в безглуздій єктені власного існування, як-от одне, що бурмотіло: «стережися червоного світла» або «один поцілунок на прощання». Це прокляття скандувало слова насмішливим тоном Сатору:

— Ви не можете мене вбити, ви не можете мене вбити, ви не можете мене вбити.

Занадто пізно.

Але Суґуру зрозумів, що воно хотіло донести, бо міг зазначити це лише по енергії прокляття. Жоден чаклун серед них не мав удосталь сили, щоб піти в бій і залишитися живим, навіть якби вони накинутися всі разом. Прокляття було створене з Ґоджьо Сатору — одного з наймогутніших живих чаклунів. З тремтінням Суґуру подумав, що воно, мабуть, могло б зрівнятися з Королем Проклять.

Вони мали лише один шлях — одного ровесника Сатору.

Суґуру подивився на Яґу, думки якого остаточно збігалися з його, навіть попри залізну хватку на плечі.

Він уже загубив одного студента.

— Ти впевнений, що впораєшся?

Ні, Суґуру стикався з високими рангами раніше, але це… воно було на зовсім іншому рівні. І все ж він кивнув. Чи мали вони вибір?

Яґа стиснув зуби, дивлячись так, либонь відійти від Суґуру й надати сигнал директору було фізично боляче. Натовп стих. Вони всі знали Суґуру й у чому полягала його техніка. Він був єдиною надією впоратися із чудовиськом без пролиття їхньої крові.

Щойно Суґуру вийшов уперед, як кожне із шести очей пронизало його. Тиск, який відчувся, був величезним — немовби сам Бог дивився на нього й засуджував за кожну помилку, яка призвела до цього моменту. Він намагався прикинути, чи було в арсеналі прокляття, здатне зрівнятися із цим, але там не знайшлося жодного. Через Дзенʼіна в запасах не залишилося майже нічого, та й з умерлих не було таких, що впоралися б.

Було безглуздо ось так дивитися в очі й сподіватися, що монстр, який більше не був його другом, пам’ятатиме Суґуру й дозволить себе забрати. Та навіть припускати, що в цій нерозумній, бажаючій убивати істоті залишилася частина від Сатору. Горло пересохло, либонь у нього засипали пісок. Він продовжив дивитися в очі, роздумуючи над словами, здатними повернути хоч клапоть того добре знайомого хлопця в масі жахіття.

— Суґуру?

Серце зупинилося.

— Суґуру, Суґуру, Суґуру.

Мелодійний, легковажний і захоплений тон та жвавий сміх, який видавав Сатору ще коли дихав повітрям. Той самий голос — зараз спотворений і зруйнований, який може бути тільки в проклять.

— Сатору, — він почав, і в темряві загорілися нові зірки, кожне око уважно зорило на нього. — Сатору, спускайся сюди, усе гаразд, — голос жахливо тремтів, він не міг повірити, що це створіння було Сатору, як би схоже воно не сміялося. — Дозволь забрати тебе додому.

Легкий гогіт вібраціями розносився по повітрю; очі проклятого духа весело мружилися.

— Нудило.

Потім прокляття спустилося з неба, повернувшись у меншу форму, але на цей раз мало вигляд більше хлопчика, ніж монстра. Таке схоже на Сатору… і водночас не схоже взагалі. Широко розплющені очі Сатору сяяли капостю хижака в засаді. Чотири інших ока сиділи на шиї шрамами, дивлячись у різних напрямках. Кров забруднювала лице, шию, — зісталася тільки жалюгідна подоба шкільної форми. Шкіра була розколотою на тріщини й шрами, ніби зібраною тим, хто зовсім не тямив у цьому, від чого вийшло щось нестійке та незрозуміле. Згустки пітьми лилися зі шрамів — така собі чорна кров — і купали в собі галактики. Воно мало вигляд Сатору, але від нього так і віяло прокляттям. Особливо від посмішки, такої зубастої і жадаючої, що Суґуру не сумнівався — Дзенʼін був розірваний саме цими іклами.

Воно побігло до Суґуру. Не полетіло, не ринуло, не прослизнуло, як би зробило прокляття. Побігло, як людина, як Сатору. Повернулося спиною до інших чакнунів так, начебто вони не становили ніякої загрози.

Посмішка. Вона пускала мороз по венах, і на одну жахливу секунду Суґуру був упевнений, що прокляття вб’є його незважаючи ні на що.

Але воно просто врізалося в плече Суґуру (дика посмішка, проте, не зникла).

— Не лишай мене в тісноті надовго.

 

Він поглинув чимало проклять за свою коротку кар’єру.

На смак це виявилося найгострішим.

 

Долоня Яґи знову опинилася на плечі, відводячи Суґуру від центру уваги, а решта чаклунів стовпилися навколо небіжчика. Краєм ока було видно, як хтось розрізав прокляття-інвентар і витягнув труп Ріко.

Він знову відчув себе погано.

Яґа не дозволив зупинитися, та й Суґуру не мав сил чинити опір. Навіть якщо так, що він міг зробити? Думки припинилися, розум спорожнів, усі відчуття сфокусувалися на кислому присмаку нового прокляття в шлунку. Усередині відбивався регіт Сатору, що спотворювався дедалі більше, доки не змішався з гаміром інших проклять.

— Ти молодець. — голос Яґи віяв утомою, похмурістю, всупереч масці стоіцизму на обличчі. Хватка трималася залізно на плечі, і в глибині душі Суґуру розумів, що той намагався бути сильним заради нього. — Можеш контролювати його?

Рука Суґуру схопилася за живіт.

Яґа більше не питав.

 

Він не пам’ятав половину шляху, але якось під кінець потрапив на зустріч зі Старійшинами. Тихий шепіт поза дерев’яною ширмою оточував його.

Безпрецедентний, небезпечний, непокірний.

Величезна втрата для суспільства.

Якось так вийшло, що Сатору став усім цим.

Зазвичай прокляття вже потопали в потоці з іншими в очікуванні виклика, але це булькало в кишечнику, лизало горлянку, мовби збиралося вислизнути назовні. Суґуру прикусив губу з неймовірною силою. Коли він кліпав очима, виснаженне обличчя Сатору представало перед ним.

“Усе добре… тим паче… ти поряд”.

Він був поряд, був на Окінаві, був у внутрішньому дворі, де Сатору зустрінув свій кінець. Бачив його змореність і виснаженість. Бачив, як Дзенʼін встромив клинок у грудну клітку настільки швидко, що ніхто не встиг передбачити.

І після всього цього він кинув його.

Суґуру знав, наскільки втомився Сатору, і все одно залишив один на один з опонентом. Він мусив лишитися, направити Курой до Тенґен і допомогти. Не варто було слухати їх і розважатися в Окінаві ще день — натомість він мав змусити Сатору спати тієї ночі, а охорону взяти на себе.

Рішень хоч відбавляй, велика купа варіантів, але якимось чином з усього можливого він обрав пряму путь до загибелі найкращого друга на подвір’ї школи.

Почуття провини переповнило шлунок, і Суґуру почав ковтати жовч.

Хоча, вірогідно, то був просто залишковий присмак на язиці.

— Ґето Суґуру.

Він не піднімав голови, фокусував погляд на своїх руках. Руках, які забрали проклятий дух Сатору й помістили прямо в горло. Старійшини все одно продовжили:

— Ми щиро вдячні тобі за те, що ти стримав прокляття в такий важливий момент. Це був насправді безпрецедентний випадок, але дякуємо, що виграв час на вирішення, як діяти далі…

Слова залітали в одне вухо і вилітали з іншого. Зазвичай саме Суґуру штовхав Сатору, аби той не відвертав уваги. Зараз же промова здавалася занадто хитросплетеною — набір ретельно підібраних речень, наповнених одними еківоками. У нього не було сил слухати — не тоді, коли прокляття Сатору живе в тілі й обпалює низ горлянки, як гасить о неї цигарки. Тільки одна фраза вибилася з потоку слів:

— …щоб вигнати-

— Ви збираєтеся вигнати його?

Некомфортна тиша вдарила по кімнаті, як Суґуру зрозумів усю безглуздість запитання.

— Це прокляття неосяжної сили. Ґоджьо Сатору був-

Справжнім Богом.

— Подарунком для світа чаклунів, йому були притаманні дві рідкісні техніки. Саме тому ми завжди вживаємо запобіжних заходів задля тіл чаклунів. Створені з нас прокляття мають великий руйнівний потенціал. Ми не хочемо мати нового Сукуну в руках. — чоловічий голос хитався, і вся тяжкість атмосфери просочилася в кімнату.

Принаймні Сукуну запечатали.

Прокляття Сатору, активне й нетерпляче, могло стати гірше; воно вже довело свою спроможність убивати, хоча Суґуру не тужив через смерть Тоджі Дзенʼіна.

Якби він міг, то й сам убив цього чоловіка.

Тепле, як живе серце, прокляття переверталося всередині. Суґуру зрозумів, що не може все кинути, давши Старійшинам, яких Сатору так ненавидів, вигнати його. Він знав, що це не Сатору, а лише тінь останніх найсильніших емоцій перед смертю, але ця маленька частина була всім, що зісталося. Тіло повернеться до родини, його кремують, а попіл покладуть у сімейний склеп, який Сатору ніколи не хвилював.

Що залишиться Суґуру, як не це дивне відчуття в кишечнику? Як не потворне, жахливе прокляття, що з’явилося після друга?

Із чим йому ще було прощатися?

— Ми досі не знаємо, як вигнати Рьомена Сукуну, — слова промовлялися мертвими літерами на чистому папері (сумно для нього звучав власний голос). — Ви уявляєте, як виганятимете Сат-…це?

На кімнату звалилася нова хвиля тиші, у якій Суґуру чув биття власного серця. Очі боліли. Він удавав, що це через утому, а не сльози.

— Ми не знаємо, — один зі старих нарешті відповів, та інші приєдналися зі своїми думками, що змішувалися в тиснучій на розум гамір.

— Якщо ти можеш контролювати його, то все значно простіше.

— Нам не доведеться битися з ним.

— Але навіть неактивні пальці Сукуни неможливо вигнати, ми не маємо намірів безглуздо сподіватися, що це буде легко.

— Ти ж можеш контролювати його, так?

Суґуру аналізував відчуття перекочувань у шлунку, яке так відрізнялося від дій попередніх поглинених проклятих духів. Прокляття Сатору продовжило підніматися по горлянці й шкрябати хребет у спробах знайти вихід. Зараз він міг утримувати його, а що з приводу майбутнього?

Однак тоді правда не мала значення. Що справді було важливо — відповідь, яка подарувала б можливість залишитися з клаптем Сатору трошки довше. Достатньо довго, щоб Суґуру змирився.

— Можу.

— Чудово. Ми обговоримо й підготуємо все необхідне для проведення вигнання. До цього тримай прокляття під наглядом. Ми вірим у тебе.

Тільки-но старі дерев’яні двері зачинилися поза ним, як Суґуру прокрутив ці слова в голові.

“Ми вірим у тебе”.

Упевнена усмішка Сатору, що залишилася навіть незважаючи на розквітаючі плями крові на грудях.

“Справді, усе нормально”.

“Квапся до мастерки Тенґен”.

“Я розберуся”.

 

Віра була такою болючою річчю.

 

Їхній гуртожиток здавався кладовищем.

Навіть при нормальних обставинах із такою кількістю проживаючих студентів відсутність одного була як сіль в оці, як небіжчик посеред вечірки. Суґуру пішов до своєї кімнати, намагаючись не бродити поглядом, не затримуватися на дверях навпроти його. Кишечник вивертався і перевертався — не так сильно, як під час зборів, але все ще неприємно. Прокляття Сатору ненавиділо це, ненавиділо бути замкненим. Подібне здавалося вельми дивним: Суґуру ніколи не думав, що проклятий дух може бути настільки розумним, аби не любити ув’язнення.

Ґоджьо Сатору — один на мільярд. Мертвий чи живий.

У Суґуру розривалося серце від потреби тримати його прокляття замкненим, але від однієї лише думки про звільнення всередині все перекручувалося.

Тієї ночі він лежав у ліжку з відчуттям холодного тіла на пальцях і з пам’яттю про спотворений голос. У голові ехом відбивався нелюдський сміх, поки Суґуру намагався заснути.

А сни були тривожні, короткі, вони чергувалися з кошмарними образами гострих пазурів і ясно-блакитних очей. Він прокидався — один, два, п’ять разів — протягом усієї ночі в поті; шлунок бурчав, а серце вистрибувало. Коли заплющував очі, то образи поверталися, з кожним разом жахливіші за попередні, сповнені страхом, провиною і жалем.

Сатору був у них. Як труп, як прокляття, як убивця. Пальцями стискав чужу шию, плакав багряними сльозами — він питав, він вимагав відповіді, чому Суґуру залишив його, чому дав померти.

Голову обрамляла відкрита рана; нутрощі випадали з отвору в тулубі, падали на Суґуру з хлюпаючим звуком. Голосом прокляття, зовсім не схожим на звичайний, ридав Сатору. Він був надмірно гучним, а потім — тихим, іноді викривленим до неможливості зрозуміти, а іноді дуже чітким, ніби лунав із самого Суґуру.

Ти покинув мене, покинув, покинув.

Ти залишив мене.

Це все твоя провина.

Залишив мене помирати.

Дозволив йому вбити мене.

Ти вбив мене.

І Суґуру знав, він знав, він знав. Усе скоєне було його провиною. І власні сльози полилися з очей, змішуючись із наростаючою калюжею крові. Він міг сподіватися тільки на те, що Сатору нарешті вб’є його.

Суґуру прокинувся від удушення — і не через пальці на шиї, а через велику вагу на грудях.

Очі розплющилися і вхопилися за прокляття, що сиділо на ньому: лють заповнювала кожен вигин обличчя, що так відрізнялося від Сатору. Кривава темрява, холодна й отруйна, виливалася зі шрамів на шкірі, падала на лице Суґуру. Воно випинало ікла, гарчало на нього — мало вигляд звіра, а не знайомого хлопчика, з яким він тільки-но вчора сміявся.

— Суґуру, — прошипіло воно, та вуста не рухалися, не рухалися, не рухалися.

Дамоклів меч навис над ним: пальці обернулися в чорні пазурі, чотири ока на шиї напружено гляділи в душу Суґуру, монструозні ікла мали погрозливий вигляд. Він, певно, призвав проклятого духа саме для цього. Так йому варто було померти — від прокляття найкращого друга. Він задавався питанням, чи прокинеться хто-небудь так пізно від несподіваного підйому проклятої енергії, чи порубаний труп знайде Шьоко вранці. Дзенʼін не добив його, бо не знав, що станеться з усіма проклятими духами. Померли б вони разом із ним? Можливо, вони б несподівано опустилися на школу божою карою, руйнуючи все на своєму шляху, проливаючи всюди кров? Мозок не працював належним чином, застряг на очах і іклах — останньому, що він побачить у своєму сметрному житті.

— Я казав тобі не залишати мене там надовго.

Шалене прокляття надулося, і така поведінка нагадувала Сатору. Воно не рухалося, однак вага на грудях стала легшою, даючи можливість знову дихати. Він німів, — слова лежали мертвими на язиці, — поки дивився в ці приголомшливі блакитні вічі й дивувався, чому досі живий.

— Там дуже тісно. І нудно. ТА смердить! Фу, не можу повірити, що ти забув. Агов, Суґуру, ти слухаєш? Земля викликає Суґуру?

— Ти прокляття, — видане звучало безглуздо навіть для власних вух. Прокляття покосилося і по-дитячому висунуло язика, та це було настільки схоже на Сатору, що Суґуру перехопило подих.

— Мені здавалося, що дружба важливіша.

— Сатору?

— А хто ще?

Неможливо.

Це не могло бути правдою.

Ця штука, що сиділа на ньому, не могла бути Сатору, не по-справжньому. Вона була прокляттям — викривленою масою енергії, яку Сатору виплеснув після смерті. Вона могла мати частину спогадів, частину чудасії, але від цього не ставала Сатору.

Він підняв пʼясток, і прокляття прочитало наміри.

— Суґуру, не-

Знадобилося більше зусиль, щоб повернути його, закрити разом з іншими прокляттями всередині шлунку.

Рука впала назад на ліжко. Кімната здавалася занадто темною, занадто тихою.

Він відчував, як прокляття шастало по кишечнику, дряпало хребет і кричало слова, на щастя, незрозумілі.

Решту ночі він не міг заснути.

Лежав без сну й відчував, як прокляття торкається своїми пазурами найвіддаленіших куточків душі. Суґуру не наважився заплющити очей. Єдина річ, що рухалася в темряві, — його вуста, які постійно повторювали собі під ніс, допоки світанок нарешті не настав.

Це не Сатору.

Це не Сатору.

Це не Сатору.