Chapter 1

Анотація:

 

Мінхо ненавидить лицарів. Вони розбивають тобі серце, інколи, навіть, не усвідомлюючи цього.

Мінхо — бібліотекар при дворі замку королівства Левантер, що відвідав свій перший бал де неймовірної краси чоловік запрошує його на танець.  Він навіть не підозрював, що цей таємничий чоловік змінить весь його всесвіт.

Додатково від перекладача:

Я не є автором цього твору. Тому тут я залишу посилання на оригінал https://archiveofourown.org/works/31419356/chapters/77706479. Також, маю запевнити, що у мене є дозвіл на переклад цієї роботи від автора. Цей переклад виконано лише в розважальних цілях.

П.С.: Буду рада бачити ваші коментарі, адже саме вони надихають авторів продовжувати працювати!! ❤️

 

 

ГЛАВА І

 

Він чекав біля вікна. Він завжди чекав. Він чекав, коли піде дощ, коли засяє сонце, коли з’являться зірки, коли цвітуть квіти. Чекав свого лицаря додому.

 

Він ненавидів чекати біля вікна. Він ненавидів спекотні дні без освіжаючого дощу, він ненавидів довгі зими без сонця, він ненавидів темні ночі без місяця й зірок. Він ненавидів, що квіти цвітуть лише навесні.

 

Він ненавидів себе за те, що не знав, коли його лицар повернеться додому. Він ненавидів себе за те, що не знав, чи повернеться він взагалі.

 

Він ненавидів війну. Ні, не ненавидів … зневажав.

Він ніколи не хотів бути лицарем, тому ніколи цього ремесла не вчив. Він був придворним, дуже розумним. Писав прекрасні вірші, вивчав астрологію та математику і складав небесну музику. Але він ніколи не тримав меча. Був час, коли він хотів, думав. Але вже ні.

 

Його батько був лицарем і Мінхо по-справжньому захоплювався ним. Він любив свого батька більше, ніж будь-кого, але він ніколи не міг забути не людський крик, який вирвався з горла його матері, коли слуга з палацу прийшов до їхнього дому і сказав, що її коханий чоловік помер у бою. Мінхо було всього сім років. Ці блазні казали, що його батько помер з честю, захищаючи життя свого короля. Тоді, вони, дивлячись на Мінхо, сказали, що дитині слід пишатися своїм батьком, бо він помер благородною та відданою людиною.

 

Але Мінхо не відчував гордості. Він відчував злість і сум. Він плакав довгими ночами, бажаючи повернути батька, благаючи всіх, хто його слухав, дозволити йому побачити його знову. Але той день так і не настав. Зламаний хлопець закопав меч свого батька під оливковим деревом, яке вони разом посадили у своєму саду кілька років тому.

Саме через те, що сталося декілька років тому, він так старанно хотів забути про того хлопчиська. Йому було всього вісімнадцять, коли вони вперше зустрілися. Він був студентом під крилом королівського бібліотекаря, який побачив у хлопці багатообіцяючого юнака, що міг би взяти на себе його обов’язки.

 

Це був його перший королівський бал і він дуже нервував. Він, швидше, був тим, хто любив книги і залишатися з тишею сам-на-сам, проте точно не тим товариським хлопцем. Не зрозумійте його неправильно, у нього було багато друзів у дворі, але він не дуже любив такі світські заходи, повні п’яних людей, які були там лише для того, щоб спробувати піднятися вище в суспільстві. Він волів би сидіти біля каміна з Синміном і Хьонджином та пліткувати про те, як молодий принц був закоханий у принца Фелікса з королівства Кле.

 

Мінхо сховався в кутку коридору, думаючи про свої обов’язки на наступний день. Йому довелося скопіювати кілька сторінок із астрологічного рукопису й спробувати знайти розв’язок тієї клятої математичної задачі, яку його викладач, кілька тижнів тому, дав на розв’язання. Серйозно, ця дурна проблема не давала спокійно спати, бо він не міг придумати нічого…

 

— Перепрошую?

 

Глибоко задумавшись, Мінхо не одразу зрозумів, що говорять до нього. Він підвів голову й побачив, ледь не найкрасивішу людину, яку бачив за своє коротке життя: круглі щоки, але гостра лінія щелепи, красиві великі очі, м’яке каштанове волосся. Чудернацька посмішка прикрашала його обличчя. Він був одягнений як дворянин і Мінхо прокляв усіх кравців королівства за те, що цей одяг йому так пасував. Мінхо зрозумів, що він витріщається і трохи посміявся, намагаючись повернутися до реальності.

 

— Чи можу я вам допомогти, сер? – він вклонився перед юнаком. Швидше всього він зробив це для того, щоб приховати рум’янець на щоках, аніж через манери. Він підвівся і тепер настала черга вельможі вклонитися перед ним.

 

 

— Мені було цікаво, чи не потанцюєте ви зі мною? — запитав дворянин з іскрою надії в голосі. Це був точно не перший раз, коли хтось запросив Мінхо на танець, але точно перший на королівському балу. На таких світських заходах, якщо хтось запросив вас на танець, це дійсно щось означало. Це був такий собі спосіб залицяння. І Мінхо так розгубився, що ледь втримався на ногах.

— Я з радістю потанцюю з вами, сер.

Юнак усміхнувся та взяв Мінхо за руку, щоб вивести в центр залу. Вони протанцювали декілька п’єс, серце Мінхо билося так сильно, що йому було важко слухати музику через гучний дзвін ударів у вухах.

— Ви прекрасно танцюєте, мілорде, – сказав незнайомець. Лице Мінхо стало яскравішим, ніж будь-яка найкрасивіша троянда в королівському саду.

 

— Я не лорд, сер. Просто скромний бібліотекар.

Мінхо зрозумів, що таке метелики в животі, коли цей неймовірної краси чоловік трохи сильніше стиснув його талію.

 

— Але ж ти дворянин, правда? — Мінхо лише кивнув, а незнайомець усміхнувся, — Тоді я можу називати вас «сер»?

 

— Мені більше подобається Мінхо.

Юнак тихо повторив його ім’я, наче це були чарівні слова заклинання.

— Таке красиве ім’я, Мінхо. Таке ж, як і його власник.

 

Вони продовжували танцювати ще трохи, кружляючи по танцювальному залу, і з кожним поворотом тонути в очах одне одного ще більше. Час від часу вони обмінювалися короткими фразами і Мінхо подумав, що ця людина не може бути такою ідеальною. Він був добрим, його манери були бездоганними, коментарі дотепними. Ідеально. Приблизно через півгодини вони вирішили проскочити в сад погуляти. Мінхо схопив лицаря за руку і повів їх до саду.

 

— Знали б ви наскільки мені подобається ходити поруч з таким красивим чоловіком. Я хотів би дізнатися ім’я людини, яка запросила мене на танець. Це справедливо, чи не так?

Юнак посміявся і повів їх до кам’яної лавки біля фонтану.

— Я думаю, ви абсолютно правий. Це буде справедливо. Мене звуть Джисон, я з дому Хан, – Джисон узяв руку Мінхо, підніс її трохи ближче до свого обличчя, ніжно поцілувавши, продовжив: – І я хотів би знати, чи ви, юний пане, з яким я мав задоволення танцювати цілу ніч, маєте когось в залицяльниках?

І знову це сталося, знову Мінхо пече раків. Зазвичай, він дуже прямолінійна людина і любить підтримувати розмову саркастичними фразами, але цим запитання Хан застав його зненацька. Мінхо намагався приховати обличчя, дивлячись у землю.

 

— Ні, сер, я зараз не маю залицяльників. Мінхо відчув, як рука Джисона м’яко схопила його за підборіддя й легенько розвернув його обличчя до себе, щоб він міг дивитися йому в очі.

 

— Тоді я хотів би офіційно стати ним.

 

Все відбувалося так швидко, що у Мінхо почала крутитися голова. Він любив коли все йде повільно, спокійно. Цей приголомшливий чоловік справді просив дозволу зустрічатися з ним. Хай йому грець, Мінхо навіть не мав підліткового кохання, адже був надто зосереджений на своїх книгах. Він різко підвівся з лави, випустивши руку Джисона, схопившись за своє зап’ястя. Джисон теж підвівся, боячись, що зробив щось не так.

 

— Я навіть не знаю, хто ти! — сказав трохи панікуючи Мінхо. Він почав ходити по саду і бурмотіти про себе, але достатньо голосно, щоб Джисон почув, – Я навіть не знаю, чи ти з цього королівства. Я не знаю ні вашого будинку, ні вашого віку. Я не знаю, може ти єдина дитина в сім’ї. Я не знаю, чи є у вашій родині кілька титулів… Боже! У вас кілька титулів? Чи варто було мені більше вклонятися, коли ми зустрілися? Мені дуже шкода, сер, я роз-

Джисон усміхнувся і взяв руки Мінхо в свої.

— Спокійно, Мінхо, – ця серцеподібна усмішка діяла на юного бібліотекаря наче заспокійливе.

—Так, ми не знаємо одне одного, ось чому я попросив дозволу залицятися. Я хочу дізнатися про тебе більше.

Після цих слів Мінхо розслабився, а Джисон відпустив одну руку, щоб поправити пасмо м’якого волосся Мінхо, яке вибилося з-за вуха.

— Проте, якщо ви раптом захочете дізнатися щось таке про мене, то я з радістю вам розповім. Я з дому Хан, і так, ми з цього королівства, але це мій перший офіційний бал, бо мені щойно виповнилося сімнадцять. Я єдина дитина і хоча мій батько й моя мати мають кілька титулів, у мене немає жодного.

Не розуміючи своїх дій, Мінхо вирішив сплести їхні пальці. Все йшло занадто швидко, але йому так сподобався Джисон. Він хотів відразу сказати «так» на пропозицію, але подумав, що, може, спочатку варто поговорити про це з мамою, а також із друзями. Можливо, потрібно подумати про це тиждень або два, перш ніж нарешті здатися і віддатися цьому чудовому чоловікові, який стоїть перед ним. Він поринув у свої думки, коли відчув руку Джисона на своїй щоці, яка трохи підняла його голову. Мінхо помітив легкий рум’янець на обличчі Джисона та легке тремтіння його голосу, коли він запитав:

— Можна, я тебе поцілую, Мінхо?

 

До біса чекати. До біса консультуватися з родиною та друзями. Він хотів віддати Джисону все, що мав, прямо тут. Тож він нахилився до нього і ніжно притулився своїми губами, до губ Джисона. Це був не перший його поцілунок, він кілька разів дуркував з друзями, але ніщо навіть близько не стоїть в порівнянні з тим, що він відчував, коли цілував Джисона. Його губи були м’якими й теплими, вони прилягали до губ Мінхо, наче шматочки пазлу. Це був довгий солодкий поцілунок і коли вони нарешті його розірвали, щоб перевести подих, то стояли опираючись чолами одне на одного і злегка торкаючись носами.

 

— Ти чудово цілуєшся, Джисон – сказав Мінхо, слухаючи неймовірний тихий сміх юнака.

 

— Це означає, що ти дозволиш мені зустрічатися з тобою?

Джисон почав м’яко гладити щоку Мінхо, ледве торкаючись пальцями м’якої шкіри.

— Ти можеш спробувати, якщо не боїшся.

Мінхо нарешті оговтався від поцілунку, до нього поступово поверталася впевненість. Джисон обійняв його за талію і клюнув у ніс.

 

— Це ідеально, — посмішка Джисона досягла його вух і Мінхо міг поклястися, що ніколи не бачив нічого такого прекрасного. — Тоді я почну наступного вівторка.

Мінхо схилив голову набік, не розуміючи останньої частини.

 

— Чому у вівторок?

 

— О, у вівторок мене нарешті посвятять у лицарі і я зможу зустрічатися за тобою належним чином.

 

Ідеальна ніч Мінхо зруйнувалася в той момент. За секунду він випустив руки Джисона і різко відійшов. Не лицар. Будь-що, крім лицаря. Джисон збентежено подивився на нього, боячись, що він знову сказав щось не так.

 

— Мені шкода, – Мінхо спробував виправдатися : —Це була погана ідея, вибачте. Мінхо почав відходити, не дивлячись на Джисона. Він почувався таким дурнем, коли подумав, що в його житті може бути щось приємне. Ледве він пройшов десяток кроків, як відчув, як Джисон схопив його за руку.

 

— Агов, агов, Мінхо. Що трапилось? Я-я думав, я тобі… подобаюся?

Джисон прошепотів ці останні слова з розгубленою посмішкою. Мінхо подивився на нього й побачив розчарований вираз обличчя. Мінхо взяв Джисона за руки; він принаймні заслуговує на пояснення.

 

— Мені шкода. Я просто… я не хочу, щоб у моєму житті були лицарі. Вони розіб’ють твоє серце.

Мінхо не зрозумів, що плаче, доки не побачив своє відображення в очах молодшого. — Мені дуже шкода, — знову вибачився Мінхо і цього разу почав тікати, залишивши позаду розбитого Джисона.

 

Дійшовши до своїх покоїв, він упав на ліжко і заплющив очі. Він вирішив більше не плакати. Не через це. Не через людину, яку він ледве знав. І так він заснув.

 

 

 

 

 

Завжди приємно було прокидатися від тьмяного ранкового світла, яке проникало в його кімнату крізь вітраж. Або прокинутися від тихого дзижчання прислуги, яка займається справами в коридорі. Він навіть навчився цінувати прокидання попри бурчання старого бібліотекаря, який зазвичай прокидався на кілька годин раніше і вирішував, що це гарна ідея вчитися в кімнаті його помічника.

 

Але Хьонджин стрибає до його ліжка, щоб розбудити… До цього він ніколи не звикне. Мінхо буркотів у напівнеспанні і намагався сховатися під простирадлом. Занадто рано для драми Хьонджина. Він відчув руки, які шукали його над простирадлами.

 

— Ти, Лі Мінхо – змія!

Мінхо щось просопів у відповідь, не зацікавлений у тому, про що говорить його найкращий друг.

— Я бачив, як ти вчора ввечері виходив з зали на пару красивим хлопцем і ти навіть не сказав мені куди йдеш. Негоже так робити зі своїм найкращим другом.

 

— Це не важливо. Нічого не трапилося. Дай мені поспати.

І з цими останніми словами Мінхо штовхнув Хьонджина, який впав з ліжка на килим. Проте красунчик знову поліз до ліжка, взяв простирадла в кулаки й відкинув їх. Він підняв Мінхо й тицьнув йому носа.

— Я. Тобі. Не. Вірю.

 

— Джинні, ще занадто рано для цього лайна. Я хочу спати, – скиглив Мінхо.

 

— Угу.

Хьонджин перекинувся на край ліжка й ліг біля свого найкращого друга обличчям до нього.

— Давай. Я ніколи не бачив, щоб ти кимось цікавився. Скажи мені хоча б його ім’я.

Мінхо похитав головою. Останнє, що він хотів зробити, це говорити про своє розбите серце.

 

Зачекайте.

 

Відколи це почало відчуватися як розбите серце? Не може цього бути. Він відмовився відчувати це. Це була просто ніч. Дурна, нудна ніч. Просто поцілунок.

— Давай, Мінні, ти мусиш мені з цим допомогти.

Мінхо підвів голову й побачив біля дверей Синміна з руками схрещеними на грудях, що всім виглядом старався показати, що ця ситуація його не цікавить.

 

— Хах, отже, ти привів підкріплення?

Хьонджин гордо посміхнувся і кивнув.

— Ну ж бо, лише його ім’я.

Його найкращий друг насупився. Хоч як він це ненавидів, Мінхо знав, що він не зможе розпочати свій день спокійно, виконуючи обов’язки, поки не озвучить йому принаймні імені. Мінхо підвівся і сів на ліжку, підібравши під себе коліна.

 

— Джисон. Його звати Хан Джисон.

У кімнаті повисла важка тиша. Здавалося, що навіть Синмін зацікавився. Мінхо продовжував випалювати якусь точку в стіні кімнати, відчуваючи дискомфорт від усієї ситуації. Він уже збирався встати з ліжка, коли Хьонджин раптово вдарив його подушкою.

 

— ХАН ДЖИСОН?!

Мінхо подивився на нього і побачив, як здивований і схвильований Хьонджин яскраво всміхається йому. Він усе ще тримав подушку, готовий напасти на нього знову, якщо знадобиться.

 

— Ой, – зітхнув Мінхо – Так, Хан Джисон.

 

— Ми точно говоримо про того Хан Джисона?

Хьонджин знову вдарив його, і цього разу злегка роздратований Мінхо взяв іншу подушку та вдарив Хьонджина у відповідь.

 

— Не знаю! Круглі щоки, великі очі, каштанове волосся, одягнений у фіолетово-білі кольори.

Хьонджин впустив подушку й закрив рота руками, широко розплющивши очі. Він подивився на Синміна, який вийшов із дверей і зараз сидів на краю ліжка, хмурий як грозова хмаринка.

 

— Що?

Знову тиша. Мінхо це не сподобалося. Йому не подобалося не знати, що відбувається, коли мова заходить про щось пов’язане з ним.

— Що таке Хьонджин? Ти знаєш, що я не переймаюся соціальними речами, тож давай. Розповідай. Яке правило-аксіому я порушив зараз?

Хьонджин взяв своїми долонями обличчя свого найкращого друга й подивився йому у вічі.

 

— Ти не порушив жодного правила, дурнику, але Хан Джисон танцював з тобою. А потім ви ще й пішли з ним у сад.

Хьонджин виглядав реально схвильованим через всю цю історію. Він практично готовий був зірватися з місця і стрибати по кімнаті наче шалений.

— Він син одного з найзнатніших, стародавніх домів у королівстві. Він добрий, розумний, сміливий, гарячий…

 

— Я ще тут, — злегка роздратований Синмін перервав промову Хьонджина. Хьонджин наблизився до Синміна й легенько цьомкнув його по губах.

— Вибач, милий. Ти знаєш, що я дивлюся лише на тебе, але Хан Джисон вирішив зустрічатися з Мінхо, з нашим маленьким книжковим черв’ячком.

 

— Я, взагалі-то, теж ще тут.

Хьонджин знову сів біля Мінхо.

 

— Добре, якщо серйозно, то він дійсно милий. Я чув, що з дитинства він сперечався зі своїми батьками і сказав їм, що не одружиться заради влади чи союзу. Він сказав, що буде зустрічатися з кимось тільки тому, що ця людина йому подобатиметься, а не через бажання своїх батьків.

Мінхо наспівував і згадав, як хлопець був схвильований минулої ночі, коли сказав йому, що готовий зустрічатися.

— А наступного вівторка він стане лицарем… – Хьонджин перервав своє збуджене булькотіння, коли зрозумів, що збирався сказати, — О…

 

— Так. Справді «О».

Хьонджин нахилився й міцно обійняв Мінхо, який із задоволенням прийняв прояв підтримки.

 

— Мені дуже шкода, Мін.

Синмін приєднався до обіймів, намагаючись втішити свого друга. Не так багато людей у ​​житті Мінхо знали про його політику «без лицарів», лише його найближчі друзі і вони знали, наскільки це велико для Мінхо.

 

— Нічого страшного. Це була лише одна ніч, я переживу, — Мінхо поцілував Хьонджина в скроню та стиснув руку Синміна. Йому подобалося відчувати, що він має люблячих друзів.

— У будь-якому випадку, взяти свого хлопця з собою, щоб тиснути на мене, було не дуже мило з вашого боку, сер Хван.

 

— Нареченого, — з гордістю виправив Синмін.

— Як побажаєте, любчику.

Синмін легенько вдарив Мінхо по руці, і вони засміялися.

— У будь-якому випадку я дуже голодний і маю багато справ, тому, якщо ви не хочете побачити, як я буду бігати тут голяком, пропоную вам почекати мене на кухні.

 

Синмін видав звук огиди, коли Мінхо згадав про свою голу дупу, і підвівся з ліжка. Він підійшов до дверей, чекаючи на Хьонджина, який також підвівся з ліжка й поцілував Мінхо в скроню.

— До речі, я впевнений, що на тебе чекає ще один такий самий книжковий хробак, як ти. Можливо, наступного разу приєднаєшся до посланців, яких відправить король Чан. Хто знає, мабуть, твій майбутній чоловік пише гарні вірші мовою, яку тобі ще належить вивчити.

Мінхо ніжно посміхнувся своєму другові, і вони вийшли з кімнати, залишивши Мінхо знову наодинці зі своїми думками.

Після сніданку він пішов до бібліотеки, готовий почати копіювати ті рукописи та подумати про щось інше, що не було пов’язано з дурним Хан Джинсоном, його дурною посмішкою у формі серця, його дурними м’якими губами та дурним хихотінням.

 

Він зміг виконати чимало роботи, перш ніж бібліотекар увійшов до бібліотеки, наспівуючи собі під ніс веселим тоном. Він був дуже серйозним, тому на початку навчання, Мінхо боявся його, але незабаром виявив, що старий був доброзичливою людиною, справді хорошою і милою, завжди дарував посмішку тим, хто цього заслуговував. І Мінхо точно заслужив ці посмішки.

 

— О, Мінхо, бачу, ти добре опрацював рукописи, так? Підійди-но сюди і випий зі мною чаю. У мене для тебе є чудова новина.

Мінхо залишив перо й підійшов до столу свого господаря. Старий налив чаю в чашки, а учень сів за дерев’яний стіл.

 

— Ну, Мінхо, маю тобі сказати, що король справді вражений твоєю працьовитістю.

Мінхо обережно сьорбав гарячий чай, слухаючи старого бібліотекаря.

— І, я переконав його дозволити тобі виконувати інші обов’язки, пов’язані з палацом. Не те, щоб мені потрібен його дозвіл, якщо б я хотів, щоб ти над чимось працював, ти б це вже робив, але завжди приємно розраховувати на схвалення короля, чи не так?

Мінхо лише кивнув. Король був вражений його роботою! Від цього в його грудях розквітала гордість.

— Якщо коротко, я переконав його дозволити тобі бути тим, хто зареєструє урочистий акт, який відбудеться в тронній залі цього вівторка. Ти, дитя моє, будеш секретарем церемонії посвячення в лицарі.

 

Рука Мінхо підвела його і увесь чай опинився на столі. На щастя, чашка не впала в землю, але цей рух все одно налякав старого.

— Не треба так нервувати, Мінхо. Ти справжній професіонал і я знаю, що ти впораєшся на відмінно.

 

Мінхо почав витирати стіл хустинкою, яка лежала поруч.

— Я… цей … не через це, сер. Просто… ви ж знаєте, як я ставлюся до всіх цих лицарських речей.

Бібліотекар поклав руку на руку Мінхо, який підняв голову, щоб поглянути на свого господаря.

— Я знаю, але я не зможу жити вічно… Коли я більше не зможу виконувати свою роботу, я очікую, що ти візьмете на себе мої обов’язки, а це один із них.

Мінхо лише тихо кивнув і знову сів у крісло. Йому довелося змиритися з тим, що він зустріне свого лицаря раніше, ніж хотілося б. Якась частинка Мінхо очікувала, що він не побачить його до наступного балу і до того часу лицар уже забуде про нього й пробачить йому таке ставлення. Але, здавалося, у Всесвіту на нього інші плани.

 

— О, і ще одна дрібничка. Відтепер ти будеш проводити більше часу з Його Величністю. Ти не вільні від бібліотечних обов’язків, але він просив тебе бути присутніми на деяких своїх нарадах.

Бібліотекар ніжно погладив Мінхо по голові.

— Ти зобов’язаний зробити великі справи для цього королівства, хлопче, і король це знає.

Мінхо на мить забуває про Джисона та про всю церемонію посвячення в лицарі. Його груди переповнила гордість. Вся його важка праця нарешті окупилася.

 

 

 

 

У вівторок Міхно прокинувся досить рано і добре поснідав: йому потрібно було багато енергії, щоб зустріти цей день. Він пішов до бібліотеки і зібрав усе необхідне для церемонії посвячення в лицарі. Пізніше він спустився до королівських покоїв і тихенько постукав. Охоронці відчинили двері і майбутній королівський бібліотекар увійшов до кімнати. Король був біля каміна, один охоронець і два радники біля нього. Він не вперше зустрічався з королем і не вперше вони вестимуть розмову. Але це був перший раз, коли вони проводили стільки часу разом, майже як близькі друзі. Він знав, що король має лише тих людей-радників, яким глибоко довіряє і якщо він хоче, щоб Мінхо був у цій раді, йому доведеться добре попрацювати.

 

— О, Мінхо, ти прийшов рано.

Мінхо вклонився королю.

— Ваша високосте.

Мінхо відчув ніжне поплескування по спині, а коли підвівся, його зустріла тепла посмішка, прикрашена милими ямочками.

 

— Зараз, зараз. Прибережи це для громадськості, немає потреби в цих формальностях приватно. Ти можеш називати мене Чан, доки не почуватиметеся досить комфортно, щоб називати мене другом.

Він озирнувся через плече короля й побачив, що Синмін киває на нього. У короля Чана було багато радників, але його найближчими були брати Синмін і Чонін. Вони були досить молоді, щоб бути радниками, але вони також були дуже розумними. Чесно кажучи, Чан був занадто молодим, щоб стати королем, але йому довелося успадкувати корону, коли рік тому його батько помер від раптової хвороби. Його мати не витримала, лікарі сказали, що вона померла від смутку.

 

Іншим чоловіком у кімнаті був Чанбін, особистий охоронець короля. Виглядав буде загрозливо і страшно, але Мінхо знав, що насправді він м’яка людина. А ще… Трясця … Саме з ним у Мінхо був його перший поцілунок. Коли їм було дванадцять він просто хотів знати, як це. Вони не ненавиділи це, але знали, що то було помилкою. Для них як пари, тобто. Але вони завжди були поруч і така дурниця, як поцілунок, не зламала б їх багаторічну дружбу.

 

Вони все підготували і попрямували до залу. Мінхо сів ліворуч від короля за дуже великим і красиво прикрашеним дерев’яним столом. На столі лежала купа паперів і кілька пляшок чорнила, готових до використання за призначенням. Робота Мінхо того дня полягала в тому, щоб записати все, що було сказано під час церемонії, а також бути свідком присяги, яку лицарі збиралися дати. Після того, як вони присягнули королю, вони повинні були підписати договір і тоді вони офіційно стали б лицарями.

 

Того дня небагато людей збиралися посвятити в лицарі, лише двоє хлопців і троє молодих дівчат. Майбутніх лицарів ввели в зал і очі Мінхо одразу знайшли Джисона. Коли їхні погляди зустрілися, Мінхо відчув, що в нього підкосилися коліна. Ох, Пресвята Діво, Джисон виглядав надзвичайно гарно у своєму благородному одязі. Він мав серйозний і нервовий вигляд. Того дня він був останнім, кого посвятили в лицарі. Джисон підвів голову й подивився на Мінхо, не очікуючи того дня побачити його. Слабкий відтінок червоного розплився по його щоках і він дивився в землю, намагаючись уникнути очей юного бібліотекаря.

 

Нарешті настала черга Хана бути посвяченим у лицарі. Він вийшов перед королем, що продемонстрував символічне посвячення в лицарі. Мінхо підняв голову від паперів і побачив слабку посмішку на обличчі молодшого.

 

«Милий»

Мінхо почервонів від своїх думок і негайно повернувся до своїх обов’язків.

Незабаром Джисон підійшов до столу і Мінхо передав йому папір та перо, щоб підписати контракт. Джисон узяв перо, м’яко торкаючись пальців Мінхо. Мінхо відчув, як серцебиття прискорилося від слабкого дотику і спробував відволіктися, дивлячись на почерк Джисона. Його написи були гарними, що, безперечно, свідчило про його ретельну освіту. Коли він закінчив підписуватись, він простягнув перо Мінхо, який взяв його тремтячими руками. Їхні очі знову зустрілися і на обличчі Джисона з’явилася м’яка посмішка; це було тепло й вибачливо, ніби він намагався вибачитися за свої вчинки кілька ночей тому. І Мінхо відповів усмішкою, такою ж ніжною, як у Джисона.

 

Король завершив церемонію і запросив усіх присутніх приєднатися до нього на великому бенкеті в іншій залі. Мінхо збирався піти до своєї бібліотеки, щоб навести порядок у документах, які він щойно написав, коли король запропонував йому приєднався до нього та новоспечених лицарів на бенкеті. Мінхо погодився, не бажаючи відхиляти пропозицію короля.

 

Він сидів поруч із королем, поруч із Синміном і за це він був щиро вдячний, бо так міг поговорити зі своїм другом. Їм уже збиралися подати десерт, коли Мінхо відчув, що хтось поплескав його по плечу. Коли він обернувся, то зустрів усміхненого, але нервового Джисона.

 

— Сер Мінхо, можна поговорити?

Мінхо глянув праворуч, шукаючи поради Синміна. Молодший кивнув і Мінхо підвівся, тримаючи Джисона за руку. Вони нишком вийшли із залу та пішли на балкон, де було менш людно. Жоден не наважувався подивитися на іншого, воліючи дивитися на прекрасний краєвид перед собою.

— Я хотів вибачитися, Мінхо. Мені здається, того вечора я був занадто прямолінійним. Але я хочу, щоб ви знали, що моя пропозиція залишається в силі, навіть якщо мені доведеться чекати на вас.

Серце Мінхо щеміло, дивлячись на лицаря. Він йому дуже подобався і він знав, що Джисону він також. Але він мав бути чіткішим, щоб не зашкодити ні собі, ні молодшому.

 

— Мені справді дуже приємно чути ваші слова, – він зібрав усю свою силу і подивився молодшому в очі, – Але, на жаль, мені все одно доведеться відхилити пропозицію. Чесно, ти мені дуже подобаєшся, але я не хочу зустрічатися з лицарем, вибач.

Мінхо побачив розчарування в очах молодшого і щось всередині нього зламалося від цього видовища.

— Але я б був дуже радий мати нового друга. Якщо ти все ще хочеш, щоб я був поруч.

 

Джисон стиснув його руку й заплющив очі, перш ніж поглянути на Мінхо й тихо посміхнутися.

— Так, друг звучить непогано.

Мінхо обійняв Джисона, намагаючись влити в ці обійми всю свою прихильність до молодшого. Вони відірвалися одне від одного і Джисон подивився на нього.

— Але я все одно буду чекати на тебе. Ти мені подобаєшся і я не думаю, що ти мені будеш подобатися менше, якщо я познайомлюся з тобою ближче. Насправді я думаю, що моя прихильність до тебе буде тільки зростати.

Джисон здавався таким впевненим зі своєю дурненькою усмішкою на обличчі, що Мінхо не стримав сміху.

 

— Мені приємно чути, що я тобі все ще подобаюся, але я не думаю, що передумаю. Я не люблю лицарів, без образ.

 

— Нічого страшного.

 

Тоді двоє молодих людей зайшли в зал. Цього разу як друзі.