chapitre 5: le ne-m’oubliez-pas.

(artdéco — ne m’oubliez pas)

У повітрі пахне радістю. Усі вулиці міста, навіть найкрихітніші прикрашені квітами та строкатими прапорцями, скрізь розвішані паперові лямпадки, що запалять увечері, перетворюючи світ на казкове буяння фарб. Все світиться й виблискує святом, з пекарень віє приємним запахом випічки, а народ роїться туди-сюди з усмішками на обличчях, бажаючи чудового дня перехожим, під музику вуличних музикантів. Дороги переповнені людьми, які з’їхалися з усього королівства та навіть сусідніх земель, аби подивитися на свято у палаці. Сьогодні урочистий день — весілля їхнього принца.

Королівський сад побачив стільки гостей, скільки не бачив уже багацько років. Стежки усипані пелюстками квітів, а гілки дерев оперізують різнокольорові стрічечки, перешіптуючись з листям на вітрі. На церемонії присутні герцоги, барони, полководці та простий люд, якому випала удача побувати на такому прекрасному святі. Усі вони в очікуванні завмерли біля мармурової альтанки, на якій розташовано вівтар, та поруч стоїть священик. А поряд височить постать Чонгука. Він не виглядає таким страшезним та лякаючим, як у своїй гагатовій броні, проте залишається таким самим величним у світлому камзолі та білій сорочці, манжети якої прикрашають запонки з дорогоцінного каміння, а на плечах — мантія, що майорить через подихи приємного вітру. Чон стоїть, склавши руки за спиною, вдивляючись у натовп та чекаючи на найчарівніший момент його життя.

І ось розмови присутніх стихають, а оркестр, що до цього грав умиротворену музику, оживає, заповнюючи кожен із куточків саду красною мелодією. Гості піднімаються зі своїх місць, звертаючи погляд до стежки, на якій повільно та з усією урочистістю з’являються двоє. Монарх у найрозкішнішому з шат та мерехтливій на світлі короні йде з гордо піднятою головою. Він тримає під руку свого сина, принца надзвичайної краси, який виглядає, ніби найпрекрасніший бутон у цьому саду. Алебастрову сорочку з елегантними шлярками та широкими рукавами з найтоншого матеріалу тримає корсет, прикрашений міріадами намистинок, що пускають сонячних зайчиків у гостей. Його пояс інкрустовано крихітними квіточками, що робить принца схожим на маленьку лісову фею, яка випадково заблукала серед людей, а з пліч спадає шлейф такого ж лелійного плаща, що замінює весільну фату. Чорне, мов смола, волосся переливається блискітками в променях теплого літнього сонця, а у вухах передзвонюють ниточки вишуканих сережок.

Король із принцом рухаються, не поспішаючи, ніби пливуть у невидимому тумані під зітхання та зойки гостей, вражених подібною красою. Юнгі несміливо піднімає голову й наштовхується на погляд Чонгука, здалеку зачарованого ним. Вони переглядаються, і в цих поглядах таїться те, що відомо лише їм двом, а на обличчях обох квітнуть усмішки, присвячені тільки один одному.

Невеличка процесія зупиняється коло сходів до альтанки. Батько відпускає руку сина, мимоволі замислюючись, як же таки виросла його дитина. Він цілує Юнгі в лоба, благословляючи, й сідає на своє місце поряд із королевою, яка всіляко намагається стримати сльози радості. Мін повільно й граціозно піднімається невеликими сходами, киваючи Намджуну, що стоїть ліворуч, а праворуч — дарує усмішку Сокджину.

Серце б’ється мов божевільне, коли він рівняється з Чонгуком. Вони вітають один одного ледь помітними кивками, бо Чон онімів від того, який Юнгі неземний й такий рідний перед ним, а Мін розгубив усі слова, що знав, від того, як сильно його зараз переповнюють емоції. Всі вони настільки різні й оглушливі, вибухають у серці й розсилають мурашки по тілу, що стає важко дихати, утім, аніяке з цих почуттів жодною мірою не похмуре.

Генерал простягає руки до Юнгі, а той вкладає свої долоньки в чонгукові. Чон гладить кістячки рук принца великим пальцем, ніби обіцяє, що він тут і нікуди не піде. Священик сприймає це за знак та розпочинає церемонію.

Він говорить про те, яка вони чудова пара та як ідеально підходять, немов половинки одного цілого, і що цей союз був здавен-давна укладено богами на небесах. Проте всі урочисті промови проходять повз Юнгі з Чонгуком. Цієї миті весь інший світ для них перестав існувати. Затихли голоси, птахи та навіть потоки вітру обходять їх стороною. Вони буцім знаходяться у вакуумі, просторі поза часом та місцем, тільки їм одним відомому всесвіті, насолоджуючись один одним. Чонгук усміхається, і Юнгі розквітає, бо все нутро пронизує строкатими спалахами кохання. Усміхається Юнгі, і Чонгуку хочеться жити, бо, здається, принц і є його життя.

Вони відмирають лише тоді, коли священнослужитель звертається до Чона:

— Чи погоджуєтесь Ви, генерале Чон Чонгук, узяти в законні чоловіки його Королівську Високість, принца Мін Юнгі?

Усі присутні, наче глядачі в амфітеатрі, на секунду затримують подих, чекаючи.

— Так, — дзвінким від щастя голосом відповідає Чонгук.

— Чи згодні Ви, Ваше Високосте, пов’язати шлюб з генералом Чон Чонгуком?

— Так, — ні краплі не роздумуючи, на видиху каже Юнгі.

Священик простягає їм шовкову білу подушку, де, замість обручок, лежать два акуратні вінки з незабудок. І навіть якщо це зовсім не по-королівському, тіара з малесеньких квіточок означає набагато більше, ніж тонни дорогоцінного золота, діамантів та цілого королівства разом узятих. Чонгук бере один із вінків й трепетно вдягає його на голову принцу, який тепер ще більше нагадує якусь чарівну лісову істоту. Мін робить те ж саме, трохи стаючи навшпиньки, чим викликає ледь чутну смішинку в генерала, у відповідь на яку, вдавано зиркає очима.

Чонгуку не потрібен дозвіл священика чи кого завгодно навколо, коли він притягує тепер уже свого чоловіка до себе, залучаючи до ніжного поцілунку. Він піднімає принца за підборіддя, коли той чіпляється руками навколо шиї Чона, притискаючись близько-близько. Вони поділяють один подих та одне кохання на двох.

Гості сплескують у радісних оваціях та привітаннях, й сад, у якому час, здавалося, зупинився, оживає. Сокджин тихо схлипує, прикриваючи вуста долонею, бо серце радісно крається за свого підопічного, коли Намджун притягує чоловіка у свої обійми.

— Я кохаю тебе, Чонгуку, — тихо шепоче в губи коханого Юнгі, мовби це страшенна таємниця, проте він готовий кричати про неї на весь неосяжний всесвіт.

— Я кохаю тебе, мій маленький принце, — буцім луною відповідає генерал, стискаючи своє безцінне щастя в руках.

І нехай незабудки ізжовкнуть згодом, розносячись на всі сторони світу від подихів вітру, буцім відлуння старих спогадів, їхнє кохання житиме не одну вічність.