chapitre 4: la campanule et l’herbe.

Наступного дня генерал знову з’явився у палаці. Утім, на жаль, із візитом не до принца, а до короля. На захоплених у ході війни землях група ворохобників вчинила бунт, що був готовий вийти з-під контролю. Чон із монархом закрилися в кабінеті останнього, не впускаючи ні слуг, ні сонячного світла, обговорюючи подальший розвиток подій. Війна закінчилася, проте, на жаль, її наслідки все ще віддаються луною у серцях підданих. На світанку генерал із загоном своїх найвірніших воїнів мав покинути палац.

Юнгі чатував біля кабінету батька, ходячи туди-сюди, чекаючи звістки, поки Сокджин не відправив його до своїх покоїв, коли запівніч двері все ще були замкнені. Там принц також чесно чекав, поки втома не взяла своє, і він не заснув. Чорна вуаль все ще вкривала небо, коли Мін прокинувся від копирсання у дворі замку, хай його вікна були й далеко звідти. У передсвітанковій темряві та блискучому світлі місяця він зміг почути іржання коней й роздивитися, як смолоскипи відбиваються в блискучій броні загону лицарів. Серце пропустило двійку ударів, коли він почув передзвін зброї, що начищається, і Чонгука, знову вдягненого у важкі обладунки, який віддає накази.

Юнгі затихло зойкає, накинувши на себе перше, що трапилося під руку, поверх шовкової нічної сорочки й вилітаючи з покоїв, налякавши кількох несплячих слуг. Він біжить сходами, перечіпляючись й перелітаючи кілька сходинок за раз, аби встигнути. Усі, зайняті своїми справами, не звертають уваги маленьку фігурку принца, що з’являється на подвір’ї, поки той не постає за двійку метрів від генерала, який нарешті помічає його.

— Мій принце? — напівпошепки звертається до нього Чонгук, відпускаючи поводи коня.

Юнгі складає руки на грудях, відводячи погляд, намагаючись не видати нервового тремтіння, хоча його можна списати й на ранкові заморозки.

— Ні батько, ні хто інший не сповістили мене про те, що воїни вирушають у дорогу зараз, — каже Мін з усім офіціозом, але звучить це лише як «чому ти мені нічого не сказав?».

Голос принца буцім прозирає дитячою образою, а й без того пухкі вуста складаються качечкою. Чонгук м’яко усміхається, і його усмішка ніби освітлює вугільно-чорне небо перед світанком замість мільярда яскравих зірок. Він підходить до принца трохи ближче, змушуючи Юнгі почуватися ще менше, ніж він є насправді. Руки опускаються самі собою, здаючись, ніби форт, що втратив оборону, приймаючи поразку.

— Мені доповіли, що ти спав, мій принце. Не хотів тебе турбувати.

— Я, — голос Юнгі перечіплюється через ніжність Чонгука. Хіба можна так дивитися на людину, вмостивши всі свої почуття в одну крихітну усмішку? — Я маю проводити своїх воїнів.

Чон капітулює перед уявною байдужістю Юнгі, дозволяючи собі смішок.

— Це ненадовго, ми повернемося за кілька днів.

Голос Чонгука, тихий та спокійним, наче він знає все наперед, трохи заспокоює Міна.

— Добре, — каже Юнгі.

Павза затягується, поки хтось із солдатів не сповіщає генерала, що все готове до відправлення.

Гамір на дворі відновлюється, а дзвін зброї та обладунків заглушує напружений гомін у вухах принца. Він сумбурно копошиться у кишенях, намагаючись знайти те, що встиг прихопити з кімнати. Нарешті Юнгі дістає стеблинку, на якій ілюзорно дзеленчать крихітні дзвіночки. На їхніх ніжно-бузкових гостролистих пелюстках танцюють язики полум’я від смолоскипів. Він зірвав його в королівській оранжереї напередодні вдень, ніби щось передбачивши. Принц простягає генералові квітку, яку той повільно й обережно перекладає з долоні Міна у свою, де та здається ще менше в сотні разів. Чонгук встигає пальцями, мовби навмисне, торкнутися шкіри Юнгі, проводячи долонею від зап’ястка до подушечок тонких пальчиків. Легкий, майже невагомий, буцім шовкова вуаль, дотик, відчувається, як обіцянка. І Юнгі цій обіцянці вірить.

Чон дбайливо, ніби це найрозкішніша коштовність у світі, ховає дзвіночок у невелику сумку на поясі. Вони дивляться один на одного в німому діалозі, ніби в цілому неосяжному всесвіті залишилися тільки вони самі. Це прощання аж ніяк не сухе. Воно наповнене тим, що поки що Мін не в змозі вимовити вголос, боячись навіть про це думати. У генерала в очах упевненість у завтрашньому дні, а в принца — віра, у те, що це справді так. Юнгі більше нічого йому не каже, бо боїться, що коли відкриє рота, не зможе стримати слів, що все ж таки рвуться ураганом на волю. Він тільки бажає всім солдатам легкого шляху та стрімко йде з двору, не обертаючись, адже здається, секунда — і він розвернеться, вирушаючи прямісінько в обійми своїх бажань.

Уже в покоях Мін дивиться з вікна, як невеличкий загін залишає подвір’я.

— Повертайся якнайшвидше, — шепоче він кудись у тишу, поки вдивляється, як фігура в блискучих чорних латах повільно віддаляється й ховається за обрієм, на якому з’являється перша багряна смужка світанку в серпанку сонця, що тільки-но прокидається.

***

Але Чонгук не повертається наступного дня. І день потому також, як і за тиждень. На небосхилі не блищить з перемогою маленьке військо, не видко навіть гінця.

В Юнгі під очима розквітають фіолетові синці від безсонних ночей, а й без того бліда шкіра на очах стає чи не прозорою, просвічуючи роздоріжжя вен. У нього пропадає апетит, і навіть король помічає, що з сином щось не так. Принц фактично не виходить з кімнати, залишаючи її тільки аби вирішити якісь державні справи або пройтися в саду, куди його мало не насильно витягає камердинер.

— Ти доконуєш себе, Юнгі, — Сокджин лагідно торкається волосся принца, коли вони сидять в альтанці у садку. У тій самій, де вони вперше зустрілися із Чонгуком. Юнгі здається, що він поводився тоді безглуздо, як маленька, скривджена та ображена на весь світ дитина. Проте при згадці того дня обличчя все одно чіпає слабка усмішка, що швидко зникає, розчиняючись у повітрі, що пахне скорим літом.

«Я ненавмисне. Я не контролюю це», — думає Мін, проте з горла виривається сухий нецільний звук.

Юнгі закохується, швидко та безповоротно. Як би сильно він цього не хотів, хоч би як рив ногами землю і не хапався руками за стіни, дряпаючи пальці. Ці почуття поглинають його з кожною новою секундою. Мін опирається, протестує, але не може витримати цього гніту й складає зброю, піднімаючи руки. Його пожирають раніше небачені відчуття. Усередині все болить, немов кожен орган перетворився на грудку болю, а найбільше страждає серце. Воно ниє, кровоточить, буцім в ньому застрягла стріла, й невідомо, що гірше — витягти її чи залишити гнити. Біль поглинає його при кожному вдиху та видиху, немов кожен з них останній, але разом із цим по тілу розтікається тепло. Воно обволікає, мовби меляса, змушуючи м’язи рухатися, а кров перекачуватись у венах.

— Я не знаю, що відчуваю, — одуріло шепоче Мін, сподіваючись, що Сокджин його не почує. — І навіть якщо знаю, так сильно боюся. Такого ніколи не було, і я не знаю, до чого це призведе.

— І це нормально, любий. Коли ти відчуваєш потяг до людини, то це приносить і біль, і радість одночасно.

Кім гладить Юнгі по голові, дивлячись на нього, як на власну дитину. Бо так і є. Принц тільки почав свій шлях, наприкінці якого на нього чекає щастя. Сокджин знає.

Юнгі прикриває очі, уявляючи перед собою Чонгука. Він бачить його прекрасне обличчя з родимками та шрамами, вилицями, якими можна порізатися, як гострим лезом. Його очі завжди сяють, подібно до дорогоцінних чорних опалів, а в них навіть крізь призму болю та втрат, відбивається тільки хороше. Юнгі бачить його сильні руки та великі надійні долоні, які, здавалося, готові витримати тяжкість всього світу, наче Атлант, що утримує небо. Він незвичайний. Його сміх — найприємніша з мелодій, буцім намистинки, розсипані по підлозі, змушує серце битися швидко-швидко. Він зітканий зі світла тисячі сонць, в його усмішці відлунює все життя світу. Поруч із ним Юнгі почувається, як у міцно захищеному граді, що не скориться ні під якою силою, але водночас вільним, мов перед ним відкриті будь-які горизонти, а дороги приведуть, куди хочеш. А якщо шляхів немає, Чонгук сам прокладе їх, ідучи зі своїм маленьким принцом пліч-о-пліч на рівних.

— Що якщо він не повернеться? — питання звучить, мов гуркіт грому посеред ясного дня, пробираючи до тремтіння.

Рука Сокджина на мить зупиняється, зависаючи в повітрі, а потім знову лягає на м’які пасма, куйовджачи їх.

— Не кажи дурниць.

— Це не дурниці! — Юнгі підскакує, підриваючись з канапи. Погляд кидається туди-сюди, а мозок посилає неспокійні сигнали. — А як щось трапилося? Їх так довго немає і немає звісток.

Принц до болю заламує руки, прикусуючи щоку зсередини так, що відчуває металічний присмак у роті.

— Треба їхати по них. Я просто зараз розпоряджуся подати мені коня. І мені потрібна мапа.

Кім стурбовано дивиться на Юнгі, в якому палає вогонь так сильно, що, здається, він зараз згорить. Він хапає Міна за руки, змушуючи зупинитися й перестати нести незв’язні нісенітниці.

— Юнгі, перестань. Тобі треба заспокоїтись. Я знаю, що ти відчуваєш, бо відчуваю те саме. Намджун зараз теж там. Та нехай я переймаюся, проте довіряю йому й вірю, що все добре, і вони невдовзі повернуться. І якщо ти не віриш мені, повір генералові. Він сказав, що повернеться, отже, повернеться. Ти нічого не вирішиш, якщо зараз зірвешся, вирушаючи незрозуміло куди.

Слова камердинера гальмують. Мін тяжко дихає, прикриваючи очі.

— Так, ти маєш рацію, — Кім полегшено видихає, коли принц

зупиняється, — але

Юнгі не встигає домовити, як з боку замку чується протяжний звук горна. Він розплющує очі, його зіниці розширюються, а серце, що ледь заспокоїлося, знову нещадно барабанить. Мін виривається з міцної хапки Сокджина, прямуючи до палацу.

— Юнгі! — кричить камердинер услід, не встигаючи за принцом, який мчить навпростець крізь чагарники троянд та крислаті гілки дерев, дряпаючи руки та обличчя.

Він влітає в уже напхом повний двір, наче окропом ошпарений. Очі бігають повз людей, які в галасі навіть не помічають принца. Ось тільки на воїнах немає крові та нових бойових ран, на обличчях немає печалі та смутку, а в рядах, здається, немає втрат. Юнгі натикається поглядом на знайомий силует, що так само стоїть біля коня, ніби нікуди й не їхав, ніби й не було тижня невпинних очікувань. Чонгук, що встиг зняти зброю, теж ковзає поглядом по присутніх й зупиняється на тендітній постаті принца. У його волоссі заплуталася двійка листочків, а на обличчі червоніють кілька крихітних подряпин, ніби він бився з котом.

Душа видихає з полегшенням, а на зміну білому шуму у вухах приходить спокій та тихі розмови солдатів навколо. Ноги самі відриваються від землі, набираючи швидкість, біжать до Чона, мовби на спині виросли крила, пробиваючись крізь тонку шкіру. Чонгук встигає розпростерти обійми, коли Юнгі з розбігу вішається на шию, міцно чіпляючись руками, немов боїться, що той зникне.

— Мій маленький принце, — так само легко, як і Мін, видихає генерал.

Юнгі міцно мружить очі, бо вони з незрозумілих причин починають пекти. Він втикається в шию Чонгука, мов маленьке кошеня, вдихаючи запах, що здається таким рідним та домашнім. Чон заривається носом у волосся принца, пальцями витягуючи листочки, й сильніше стискає Юнгі в обіймах, дивись — хрусне, як гілочка. Міну начхати на всіх навколо, на решту світу, тому що його світ зараз тримає його у своїх руках.

Вони стоять довго, пропускаючи секунди й хвилини крізь пальці, насолоджуючись теплом один одного, поки Юнгі потихеньку не відсувається. Він заглядає Чонгуку в очі, де хлюпочеться найчистіше кохання. Чон тулиться чолом до чола Міна, їх носи торкаються один одного, а дихання ділиться на двох.

— Я чекав на тебе, — шепоче Юнгі так тихо, наче генералові й здалося зовсім.

А потім наближається, підводячись навшпиньки, і легко, фактично невагомо торкається вуст Чонгука, а потім розплющує очі, буцім боячись, що зробив щось, що не повинен був. Чон усміхається й притягує Юнгі назад, поглиблюючи поцілунок. Він ніжно зминає губи-пелюстки принца, торкаючись долонею щоки. Невже через простий дотик губ можна передати всі почуття, що зривають клапани та змушують спалювати зірки, почуття, що руйнують держави та зводять нові? Юнгі тане в руках Чона, як сніг на сонці, а в грудях скажено б’ється серце, що тьохкає рівно в такт чонгуковому. Він чіпко тримається за кольчугу генерала, боячись впасти, бо ноги не тримають. А як і впав, то хіба Чонгук не спіймає?

Повітря вислизає з легенів, і Чон повільно розриває поцілунок. Він боїться, що принц прийде до тями й знову втече, закрившись у своїх палатах, як у високій вежі. Проте минають миті, а Юнгі все ще стоїть перед ним. Розфокусований, важко дихаючи, утім, поряд, у його обіймах.

— Я зберіг його, — Чонгук все ще тримає Міна за талію однією рукою, а другою дістає з сумки дзвіночок. Він прив’яв, а кілька пелюсток обсипалося, загубившись десь у часі, але він такий само гарний і він тут, як і виконана обіцянка Чонгука.

Він відпускає Міна, повільно опускаючись на одне коліно, не відриваючи погляду Юнгі. Той, прикривши рота долоньками, дивиться на генерала з широко розкритими очима.

— Мені нічого тобі запропонувати, мій принце, моє серце і так давно належить тобі одному, — він зриває зелену травинку, що росте під ногами між кам’яними плитами двору, — проте чи будеш ти моїм, як і я буду твоїм?

Чон простягає руку і Юнгі вкладає свою в його, цілком довіряючи. На очі навертаються сльози, а кілька сльозинок скочуються по щоках, розбиваючись у підлогу.

— Так, — голос хрипить, і принц швидко киває головою в згоді й, сміючись, усміхається, коли Чонгук зав’язує смарагдову стеблину навколо витонченого пальчика Юнгі.

Мін вимазує своїми слізьми щоки Чона, коли тягне того з колін за руку знову до себе й цілує цілує цілує. Травинка виглядає на його пальці у мільярд разів краще за найдорожчі персні, а губи Чонгука так ідеально підходять його власним. У грудях приємно гріє, ніби маленька свічка, що вже готова перерости у полум’я.

Вони тримають один одного в обіймах, поки на них дивиться весь двір, буцім загіпнотизований почуттями цих двох. Попереду на них чекає великий шлях, проте коли тримаєш за руку своє щастя, він зовсім не лякає.