chapitre 3: le pissenlit et la bardane.

Це все була цілком ідея батька. Коли одного ранку за сніданком, що не віщував ніякої біди, король сказав: «Два тижні з пропозиції пройшло, а ви бачилися тільки один раз. Так діла не буде». Юнгі мало не вдавився чаєм, коли після цього батько сказав, що їм двом сьогодні варто вийти на прогулянку, аби хоч трохи зблизитися, й усе ж таки похлинувся, коли монарх назвав їх «майбутньою подружньою парою». Мати лише знову заспокійливо поплескала сина по руці, нагородивши усмішкою. Юнгі нічого на це не сказав, змирившись зі своєю сумною долею, але в голові щось точно підбурювало революцію. Він ще не відійшов від їхньої попередньої зустрічі та був відверто не готовий зустрітися, тим пак тет-а-тет, з Чонгуком найближчим часом або будь-коли взагалі. Принц тільки відкланявся, натягнувши маску холодної ввічливості, аби відійти до своїх покоїв для підготовки.

 

Камердинер уже чекав на нього, коли Юнгі, зайшовши до своєї кімнати, ще раз злісно штовхнув стос книг біля ліжка, так акуратно зібраний з минулого разу. Вислухавши всі пасивно-агресивні промови принца щодо його думки з приводу всього, що відбувається, Сокджин не сказав ні слова на благаючий погляд молодшого влаштувати пожежу, катаклізм чи будь-що, аби відкласти зустріч. Він лише згадав, як Юнгі дбайливо укладав встиглий зів’янути тюльпан та крихітне стебельце конвалії в товсту книжку з казками, а на підняту брову камердинера відповів ну не викидати ж. І Мін, і Кім одночасно тяжко видихнули кожен із своїх причин, і старший допоміг принцу вдягнути вишуканий костюм для кінної прогулянки.

 

Пополудні генерал уже чекав на нього у дворі королівського замку у звичному чорному камзолі, стоячи біля такого ж вороного коня.

 

«Отакої, — подумав Юнгі, — він так більше на женця смерті схожий, ніж на звитяжного лицаря».

 

— Доброго ранку, мій принце, — привітався Чонгук, подарувавши йому усмішку й простягаючи руку для потиску, коли Мін наблизився до нього на шанобливу відстань.

 

— Доброго ранку, генерале, — намагаючись відповісти якнайхолодніше, Юнгі повільно тягне руку у відповідь.

 

Утім, рукостискання не відбувається. Чонгук дбайливо бере маленьку долоньку принца у свою, велику й міцну. Він повільно нахиляється, дивлячись Юнгі в очі, та коротко торкається губами руки. Незважаючи на рукавички для їзди, Мін навіть крізь них відчуває, як місце поцілунку наче жаром палає, шкіра плавиться, а тепло розповзається вгору по всьому тілу. Все всередині німіє, а Юнгі крізь оглушливий стукіт у вухах, здається, чує здавлений писк Сокджина, який вийшов його проводити.

 

Світ перестає обертатися, коли Чон випростується, і Мін скубато поспішає прибрати руку. Він різко розвертається до джури, що тримає коня за віжки, уникаючи дивитися в очі. Вже перед тим як залізти на коня, думки Юнгі протвережують повністю, тому що він згадує, що наїзник з нього посередній, та й взагалі до цих тварин він особливої любові не плекає — вони занадто великі та трохи лякають. Він невпевнено ставить ногу в стремено, підтягуючись, але сили не вистачає й Мін знову стає на землю.

 

— Тобі допомогти? — чується десь поблизу, й принц ще раз старанно намагається залізти в сідло, проте зазнає поразки.

 

— Я сам, — крізь зуби, можливо, надто злісно бубонить Юнгі.

 

«Боги, який сором. За що мені це?» — внутрішній голос ганебно пищить, ці Мін прикладається головою у шкіряне крило.

 

Він робить ще кілька спроб та нарешті перемахує ногу, сідаючи у сідло. Лоб спітнів, щоки почервоніли, а до цього акуратно вкладене волосся сплуталося. Він прочищає горло, хапається за поводи, спрямовуючи коня, і з гордо піднятою головою, ніби цих ганебних п’яти хвилин й не існувало, прямує до виходу з двору, навіть не обертаючись назад. Лише за монотонним цокотом копит він чує, як генерал слідує за ним.

 

Вони проїжджають не через парадну браму, а через ту, що веде до густого лісу коло замку. Деякий час потому Чонгук рівняється з Юнгі. Вони їдуть у цілковитій тиші, де чути тільки перекрикування птахів. Чонгук мовчить, і принц безмежно вдячний йому за це.

 

У лісі прохолодніше через крислаті крони тисячолітніх дерев, що вже встигли вкритися зеленими листочками та частково закривають небо. Сонячне світло то тут, то там пробивається крізь густі гілки, розсіюючись у млявий серпанок. Потужне коріння дерев поросло мохом, що встелявся килимом. Звідусіль щебетали птахи, а десь далеко, здається, пробіг заєць. Недоторканий людською рукою древній ліс немов просочений чимось чарівним та казковим, ніби повернеш не туди і вийдеш до печери з драконом чи ставку з русалками.

 

Коли нормальна брукована дорога закінчується й починається протоптана ґрунтова стежка впереміш з камінням та корінням дерев, їхати стає важче. Юнгі постійно вовтузиться у сідлі, намагаючись робити це якомога непомітніше, а рукавички жахливо тиснуть через те, що той так сильно боїться впасти з сідла, що стискає віжки міцніше за потрібне.

 

— Як щодо залишити коней та пройтися пішки? — вперше з того моменту, як вони покинули двір, порушує тишу Чонгук.

 

Може, маленький принц і вдає, що йому все байдуже, проте від гострого погляду Чона нічого не вислизне.

 

«О, слава богам!» — Юнгі мовчазно киває, намагаючись не видати дитячу радість від того, що його страждання закінчилися, й зістрибує з коня.

 

Колінки трохи тремтять з незвички, хоча проїхали вони лише кілька миль, проте Мін не подає виду. Він нарешті стягує рукавички, що за весь час жахливо натерли, і спостерігає за тим, як генерал прив’язує коней до дерева.

 

— Куди ж тепер, мій принце?

 

Юнгі блимає очима, вочевидь не очікуючи, що від нього залежатиме їхній шлях, й, озирнувшись навкруги, навмання показує праворуч.

 

— Туди.

 

Чонгук киває й жестом показує Міну слідувати першим. Вони безцільно, не поспішаючи, йдуть вперед, поки Чон тримається на відстані від Юнгі, але все одно не відходить надто далеко, тому що принц кілька разів встигає послизнутися на вологому в тіні корінні дерев. Чонгук обережно ловить його за лікоть, повертаючи у вертикальне положення, а Юнгі проклинає власну неуважність та вперше в житті, либонь, так часто пече раків.

 

Навіть крізь крислатість верховіть сонце, що стоїть у зеніті, починає сильніше припікати. Юнгі, який вічно мерзне, це тільки на радість, проте тільки ось він зовсім не вчасно повертає голову в бік генерала. Скронею повільно стікає крапелька поту, а довгі пальці розстібають позолочені ґудзики камзола, під яким ховається звичайна біла сорочка. Його груди спокійно здіймаються, поки Чон проводить рукою темним хвилястим волоссям, зачісуючи його назад.

 

— Мій принце? — Мін навіть не помічає, що, зупинившись, вирячився, поки Чонгук не звертається до нього.

 

Юнгі стрімко відвертається, тому що обличчя знову моментально заливається фарбою, й, запобігаючи подальшому розвитку теми, каже:

 

— Ви знаєте, що звертаєтесь до мене неформально? — голос тремтить, а серце розганяється до неземних швидкостей, намагаючись вистрибнути.

 

— Нащо формальності, мій принце? — Юнгі не бачить чонгукового обличчя, утім, точно відчуває в його словах задоволену посмішку.

 

— А й справді, — Мін удавано цвіркає, наче забувши те, що забути неможливо, — Ви ж мій майбутній чоловік.

 

— А ти мій. Тож можеш також звертатися до мене на «ти».

 

Принц різко обертається на Чона, кидаючи в того швидкоплинний гнівний погляд. Ще чого не вистачало! Генерал тільки мружить очі, заводячи руки за спину, а на його обличчі квітне усмішка на всі тридцять два.

 

Юнгі ж краєм ока встигає помітити простенький короткий кинжал, що висить у Чонгука на поясі під камзолом. Він щодня бачить стражів та вартових, герцогів та баронів з мечами напереваги, навіть якщо ті приїжджають зі звичайним дружнім візитом. І навіть батько часто ходить з клинком по замку просто так. Можливо, це все звички обставин або просто спроби здатися більше, ніж ти є. Сум’яття бореться з зацікавленістю, але все ж таки програє.

 

— Чому Ви не носите свого меча? — дзвінкий голос Юнгі порушує тишу залитого сонячним світлом лісу.

 

Чонгук здивований тим, що принц сам знову першим подав слово, теж переводить погляд на кинджал.

 

— Нині не час для війни, а час для миру.

 

У його голосі нотками лунає смуток. Юнгі сам стає похмурішим за хмару. Біль його народу – його власний біль. Слова самі підкочують невидимою хвилею, й принц говорить так тихо, ніби боїться, що лісові феї, що не існують, можуть його почути.

 

— Я, — він робить великий вдих, аби на видиху сказати, — знаю, що слова нічого не варті. Але я хотів би ще раз подякувати Вам, генерале. Я фактично не бачив миру, проте я вдячний Вам за те, що Ви його повернули.

 

— Його повернув не я, мій принце. А ріки крові та тисячі забраних життів, — голос Чонгука такий самий тихий й сумний, як у Юнгі.

 

Мін повільно киває й відчуває, як на очі лягає завіса.

 

— Мені було три, коли почалася війна. Зазвичай діти мало що пам’ятають у такому віці, але мені здається, що я пам’ятаю до дрібних деталей.

 

Він справді пам’ятає все. Пам’ятає, як прибув ворожий посланець, як глашатай оголосив початок війни і як били дзвони. Як люди, налякані страхом перед невідомістю, не знали, куди податися й бігти, як дзвеніли мечі та обладунки, як пахли пожежі.

 

— Скільки вам було, коли ви стали генералом? — Юнгі зморгує сльозинки, не зводячи очей на Чонгука, проте відчуває, як той рівняється з ним.

 

— Двадцять. Шістнадцять, коли очолив свій перший маленький полк та десять, коли почалася війна. Я втратив усе.

 

— Мені безмір шкода, — принц стискає губи в тонку смужку, заглядаючи в очі Чону, де сум потихеньку змиває хвилями часу. Чонгуку, здається, одного погляду на Юнгі вистачає, аби усі тривоги та переживання канули в лету.

 

— Це дні минулі, мій принце, — він дарує Міну усмішкою, від якої зігрівається так сильно змучена спогадами душа.

 

Вони плентаються у тиші, не розбираючи дороги вже кілька годин, думаючи кожен про своє. Точніше, це Юнгі йде світ за очі, а Чонгук вірно й мовчазно ступає поруч. Думки в голові принца хаотично плутаються, перечіпляючись один поза одного, заплутуючи клубок все сильніше. Юнгі кусає щоку зсередини й нервово смикає пальці.

 

— Я можу запитати? — він зупиняється біля велетенського дуба, склавши руки на грудях й спершись на стовбур дерева. Його листя приємно шелестить на вітрі, немов нашіптуючи одному лісу відомі слова.

 

— Звісно, — Чонгук теж гальмує, стаючи навпроти принца.

 

— Чому?

 

Генерал здивовано округлює очі, луною повторюючи питання:

 

— Чому? 

 

— Бо я королівський спадкоємець? Тому що я ще одна точка для досягнення? — Мін сильно стискає зуби, намагаючись вгамувати злість, що несподівано взялася нізвідки.

 

Можливо, лише можливо тому, що десь у глибині душі принц сподівався, що це не так.

 

«Ба, ось воно що», — генерал прикриває очі, а потім дивиться прямо на Юнгі, через що той ніяковіє під уважним поглядом, а вголос каже:

 

— Ні. Тому що ти це ти. 

 

У розсіяному млявому сонячному світлі під дубом висне тиша. Чути лише шелест гілок та пісню одинокого птаха десь вдалечині.

 

— Ми ніколи навіть не були близько знайомі, — Юнгі стискає власну накидку до блідих пальців та нахмурює брови, зовсім не розуміючи відповіді Чона.

 

Генерал згідливо киває.

 

— Згоден. Ми навіть ніколи не говорили. Утім, у таборі, коли всі перебинтовували рани, збираючись увечері біля вогнища, я чув розповіді про прекрасного юного принца з холодним поглядом та божественною вродою. Принц був розумним не на свої літа й талановитий у всьому, за що б не взявся.

 

Чонгук повільно підходить ближче, зупиняючись, коли між ними залишається лише кілька кроків. Юнгі ховає очі в своїх черевиках, опускаючи руки, коли Чон закриває собою сонце, що вже ледве пробивається крізь верховіття.

 

— Але це не все, — спокійний голос лунає знову. — Про принца так само розповідали як про того, хто не боїться вимастити руки, допомагаючи іншим, виконувати брудну роботу разом із простим людом, без міркувань віддаючи свій останній кептар тому, хто цього потребує, — щоки Юнгі трохи шаріють, бо це не те, чим він колись пишався, тому що це його обов’язок, і він ніколи не замислюватиметься, варто це робити чи ні. — Либонь, ти не пам’ятаєш, проте колись ми бачилися, коли ви з батьком приїжджали до табору. Це було напередодні битви. Я був здивований тому, що дитина забула поряд із полем бою. Ти нагадував маленьке пташеня, але не хотів показувати свій страх, хоча й дурню було зрозуміло, що, як і всі інші, ти був наляканий.

 

Принц пам’ятає ту днину. Розкинуті шатра з наметами та передзвін обладунків. Воїни з ранами, у бинтах чи без кінцівок. Повітря тоді пахло багаттями та кров’ю, а Юнгі було чотирнадцять.

 

— Ти був ще дитиною і нехай, дякувати богам, не брав участі у битві, утім, промова, яку ти тоді сказав, надихнула воїнів, які, здавалося, вже втратили будь-яку надію. Мій принц сказав: «Нам необхідно перемогти, аби замість крові, землю вистеляли квіти», — разом з Чонгуком Юнгі повторив ці слова по складах у себе в голові. — І ми справді перемогли тоді. А ще пару років потому я зустрів тебе під час оборони замку. Ти непогано тримав меч, хоч і невміло бився. Я бачив, як ти захистив хлопчика-пажа від ворожого леза. Це було нерозсудливо, проте страшенно сміливо.

 

Мін знову й знову заливається фарбою при кожному слові генерала, ледве стримуючи усмішку. Чомусь здається, що Чонгук став ще набагато ближчим фізично. Він відчуває тепло його тіла й навіть може ухопити запах його приємного одеколону впереміш із запахом поту та свіжого лісу.

 

— Я був захоплений тобою як великою людиною. Але з кожним днем, що проводив у замку після війни, коли я побачив тебе, моє серце шалено билося з іншої причини. Я закохався, як хлопак, безповоротно й по самі вуха.

 

Юнгі різко піднімає на Чона величезні агатові очі, не вірячи тому, що чує. Полум’яні вуста відкриваються в німому питанні, а у вухах починає шуміти.

 

— Я ніколи й нізащо не змушу тебе кохати мене. Лише благаю прийняти мої почуття. Я хочу, аби ти знав про них, мій маленький принце.

 

Йому і справді не потрібна відповідь. Наразі Юнгі не зможе її дати. Він може тішити себе лише тим, що колись диво станеться і з ним. Чонгук хоче торкнутися Юнгі, проте смикає себе, боячись його налякати, наче той розчиниться, як магічне марення. Йому підвладно лише здалеку дивитися на це прекрасне чисте створіння, яке ніби зійшло зі сторінок казок, що він так любить.

 

А Міна наче разів десять блискавкою вдарило й прибило цвяхами до стовбура дерева. Здається, зроби він крок — упаде прямо додолу. Дихання спирає, голова йде обертом, в очах чорні плями, а пульсація у скронях, здається, тепер охопила все тіло. Йому ніхто й ніколи не освідчувався в коханні. Ні, безперечно, поетів та художників, що вихваляють його, було хоч греблю гати, а залицяльників Мін до себе і на гарматний постріл не підпускав. Утім, щоб так. І щоб ця людина. У Юнгі таке почуття, буцім на нього звалилася снігова груда прямцем посеред ясного літа, а він не знає, куди її подіти і куди подіти себе, теж не зрозуміло.

 

Він не знає, скільки часу так стоїть, але кілька разів глибоко вдихну-видихнувши, знаходить сили нарешті відліпити себе від дерева. Чонгук шанобливо дає йому вільний простір, пропускаючи вперед. Принц намагається стерти вщент все, що сталося за останні пів години, проте марно, тому що думки опираються йти, а серце б’ється, як у мишки, що загнали в кут. Юнгі натягує маску байдужості з таким неймовірним зусиллям, з яким ще ніколи не робив.

 

— В-ви пам’ятаєте, звідки ми прийшли? — диявол! Мін готовий відфутболити камінь, що лежить поряд, через те, що голос таки здригнувся.

 

Проте генерал не надав цьому жодного значення. Здавалося, він теж позбувся від спогадів про те, що сталося, чи просто набагато віртуозніше самого принца вмів приховувати емоції. Чонгук лише кілька разів подивився на всі боки, почухавши потилицю й винувато усміхнувшись.

 

— Не цілком. Я стежив, аби ти не розбив коліна.

 

Юнгі, в момент забувши всі минулі почуття, спалахує від обурення блискавично, мовби копичка сіна, у яку кинули сірник.

 

— Та нічого б я не розбив! — вигукує він так голосно, що з сусіднього дерева злітає кілька переляканих трясогузок.

 

Він, гмикнувши й гонорово піднявши голову, не чекаючи на генерала, прямує назад у сторону, звідки вони прийшли, адже логічно, що так точно можна повернутися назад. Утім, доля штука моторошна й підступна, а з Юнгі вона, напевно, любить грати більше за всіх інших. Тому що через пів години вони виходять до лісового струмка, що тече в невеликому заглибленні між камінням, а пройшовши його берегом ще з пару сотень метрів, розуміють, що закінчуватися він не збирається. Ще трохи потоптавшись тик-мик й навколо, Мін нарешті зупиняється, а через роздуми між брів з’являється маленька зморшка.

 

— Він, здається, тече на захід, а замок південніше. Значить, нам треба якось перейти на той бік, — каже він командирським тоном.

 

— Певен? — Чонгук запитливо піднімає одну брову.

 

— Звісно, певен, — принц цокає язиком, складаючи руки на грудях. — Це моє королівство.

 

Чонгук лише спокійно сміється, спостерігаючи за таким гордим Юнгі, який думає, що його колючки спрацюють проти Чона. А потім різко й зовсім несподівано за секунду перескакує струмок.

 

Принцу віднімає мову, дивлячись як Чонгук, як ні в чому не бувало, опиняючись на тому березі, з усмішкою дивиться на нього.

 

—  Давай, тут зовсім трохи.

 

—З глузду з’їхав?! — зараз усі офіціози та пристойності летять у небуття. — А якби розбився?

 

— Я б максимум черевика намочив, — сміється генерал.

 

— Отак? Тоді хто б тебе лікував? — не вгамовується Мін, кричачи з іншого берега, хоча у цьому немає потреби — між ними всього двійка з половиною метрів.

 

Чонгук перестає надривати боки від сміху. Невже Юнгі за нього переймається? Чон хитро мружиться, клацаючи язиком.

 

— Думаю, мій принц упорався б.

 

Слова діють Юнгі як заморозка. Він весь аж застигає на місці, злісно зиркаючи очима й щось бубнячи собі під ніс. Чудово, тепер Чонгук точно знає, як його можна знешкодити.

 

— Нумо, — він простягає принцу руку, — я тебе обов’язково впіймаю.

 

Юнгі невпевнено глипає на нього, щиро вважаючи, що ідея дурна. Але шляху назад немає, так що він збирає всю хоробрість, що розлетілася по окрузі й робить кілька кроків назад для розбігу. Мін набирає більше повітря в легені та робить ривок вперед, підстрибуючи. Гарно й у сповільненій зйомці це, звісно ж, не відбувається, тому що Юнгі, не розрахувавши чи то своєї сили, чи відстані, не бачить під ногами суху землю. Проте він і зрозуміти нічого не встигає, як дужі руки на талії притягують до себе, а власні ноги відчувають твердий сухий ґрунт. Але ненадовго, оскільки Юнгі, заплутавшись чи то у своїх ногах, чи то ногах Чонгука, завалюється на нього, а Чон приземляється на землю.

 

— Ти головою не вдарився? — стурбовано запитує Мін, простягаючи долоню до маківки генерала, що розпластався перед ним.

 

Проте миттєво смикає руку, бо до нього повільно доходить, що він зараз безцеремонно сидить на міцних стегнах Чонгука. Нахабно, чорт забирай, усміхненого Чонгука, який все ще дбайливо тримає його за талію. Обличчя зоріє всіма відтінками червоного вже вкотре за день. Адже або в Юнгі зовсім несподівано розвинулися якісь відверті проблеми з гравітацією, або Чон — чудовий магніт.

 

Принц за секунду підскакує, повертаючись у вертикальне положення. Він не знає, куди подіти очі, поки Чонгук встає, обтрушуючи одяг.

 

— Вибач, — Мін ніяково мнеться на місці, — і дякую.

 

Чонгук киваючи, усміхається, хоча, здається, поряд з Юнгі усмішка ніколи не сходить.

 

— Завжди будь ласка, мій принце.

 

«Це було екстремально», — Юнгі дивиться на струмок, що залишився позаду, й прикриває очі долонькою, не до кінця розуміючи, про що саме він говорить.

 

Чонгук знову, як вірний сторожовий пес, йде позаду. У лісі помітно темнішає, а сонячне проміння все слабше пробивається крізь листя, либонь, день повільно перетікає у вечір. У Юнгі вже болять ноги від кількості пройдених миль, коли він бачить просвіток між деревами, й прискорює ходу, сподіваючись нарешті побачити замок.

 

Утім, від ніякого палацу нема і сліду. Тільки-но величезне поле скрізь усіяне кульбабами. Вітер грає з цим зелено-білим покривом, перетворюючи його на хвилясте море. А піднявши голову до палаючого небосхилу, видко, як плинуть тисячі кульбабкових насінин, буцім крихітні сніжинки, що загубилися в порах року. Яскраво-жовтогарячий диск сонця поспішає поцілувати кожну квіточку на прощання перед тим, як скоро потоне за горизонтом. Небом насиченими кольорами розповзаються червоні, рожеві, фіолетові та жовті фарби, немов художник неохайно провів пензликом, але створив дивовижне полотно. А вдалині стелиться перший вечірній туман.

 

Юнгі, вражений такою красою, забув про все на світі. Жодні слова у всесвіті не можуть описати того, що він зараз відчуває. Немов усі кольори заходу сонця проходять через нього та грають з його душею. Він заворожено дивиться на природну магію перед очима, а Чонгук дивиться на Юнгі. Сонце ніжно цілує його шкіру, забарвлюючи її аристократичну блідість у медовий, переливається між вугільних кучериків. Принц стає мов чашею, у яку на заході сонця влягається спати найгарячіша зірка. Генерал не може відірвати від нього погляду, адже будь-який краєвид тьмяніє поряд із Юнгі.

 

Мін, буцім під дією чар, обережно ступає в квітковий океан, пливучи ним, мовби прекрасна постать на носі корабля. Деякі шапочки кульбабок розлітаються, огортаючи принца чарівним шлейфом. Юнгі зриває один із них, обертаючись до Чона, що йде за ним по п’ятах. Він ледве вагомо дме на кульбабу, а тій достатньо й цього, аби полетіти в обличчя генералу. Чон мружиться, а декілька пушинок плутаються у волоссі. Коли він розплющує очі, Юнгі усміхається. Вперше за їхнє знайомство. Так щиро та тепло. Його усмішка, як і він сам, виткана із сонячних ниток та квітів. А потім принц сміється, і Чон втрачає себе. Тому що він не закоханий. Він кохає так сильно, що власне серце зменшується до розмірів атома, а потім вибухає, породжуючи сотні прекрасних галактик. І кожну з них присвячено Юнгі.

 

Вони бредуть так крізь невагоме поле, а пушинки кульбабок танцюють навколо них. Чи то довгий день їх так зблизив, чи то втома випускати колючки взяла своє, проте Мін повністю розслабляється в присутності генерала. Юнгі, забивши на забобони та ніяковість, сам розпитує про походи та битви, залюбки слухаючи воєнні історії, й щиро сміється з його жартів. А Чону до болю в серці подобається щебетання принца та його дзвінкий кришталевий сміх, що розноситься луною по всій окрузі.

 

Мін дивиться на Чонгука, який крокує поряд з ним та штурхає двійко кульбаб, а ті злітають угору, лоскочучи Юнгі обличчя. Він замислюється, що генерал зовсім не погана людина. Генерал хороший співрозмовник, який підтримає будь-яку тему, веселий та чесний. Він сильний та сміливий і, боронь боже, страшенно вродливий. Принцові подобається, що в нього гарна усмішка, і як він мило мружиться, коли сміється. Напевно, за інших обставин вони могли б навіть потоваришувати.

 

— Цікаво, що саме це місце я хотів показати тобі найбільше, — каже Чонгук, дивлячись на Юнгі, який раптом згадав, що з кульбаб можна сплести вінок, але забув, що це треба робити ще з жовтих квітів. Тому вінок у його руках перетворюється на місиво з трави та пуху. — Це правда дещо далеко від замку, і, якби ти не пішов у інший бік, ми б тут не опинилися.

 

— Так, — Мін усміхається, обтрушуючи руки від десятка загиблих кульбабок, — тут справді чарівно.

 

Проте його очі різко округляються, і він повертається на Чона.

 

— Що?! Стривай. Тобто ми не заблукали? І весь цей час ти просто знущався з мене? Це був твій підступний план, еге ж? — Юнгі скрикує так голосно, що якби це було можливо, поле кульбаб миттю злетіло б у повітря.

 

— Я ж військовий, — Чонгук безпардонно посміхається, здається, взагалі не визнаючи своєї провини. — Я добре орієнтуюсь на місцевості, та й цей ліс знаю, як свої п’ять пальців.

 

В очах принца спалахує полум’я, і здається, фурії у пеклі виглядають спокійнішими, аніж він зараз.

 

— Ах ти ж, брехуне!

 

Норми пристойності, які не раз порушуються сьогодні, глибоко закопуються в землю, замість сокири війни. Юнгі дме щічки, мовби дитина, якій пообіцяли солодощі, але змусили їсти кашу. Він замахується на генерала своїм крихітним кулачком, але Чонгук, яким би грізним Мін не здавався, все одно перехоплює його. Чон сміється, та дозволяє собі взяти руку принца у свою. Він ласкаво та ніжно проводить великим пальцем долонькою Юнгі, гладячи оксамитову шкіру та змушуючи принца завмерти в очікуванні. Генерал так само, як і вранці, повільно нахиляється та ледве торкається губами руки Юнгі. Той здригається, проте руку не вириває. Чонгук, прийнявши це за згоду, цілує ще раз і ще раз. Він дарує поцілунок кожному вишуканому пальчику Юнгі, білястим кісточкам та блакитним венкам, що просвічуються. Принц, ніби зачарований, спостерігає, як Чон торкається губами відкритого зап’ястка та веде доріжкою вгору до ліктя елегантним каптаном, а потім і до плеча. Юнгі здається, що серце б’ється в горлі або пішло в п’яти — він не розуміє, відчуваючи його звідусіль, коли Чонгук нахиляється до його обличчя. Він заплющує очі та пропускає пару вдихів. Утім, генерал лише торкається губами його чола, даруючи найніжніший з поцілунків, і на кілька миттєвостей насолоджуючись запахом волосся Юнгі. Він відсувається, дивлячись на принца з таким трепетом, наче Мін ще мить і розсиплеться, як кульбабки навколо нього.

 

— Час додому, мій принце.

 

Юнгі загальмовано киває, не розуміючи нічого з того, що відчуває.

 

Вони йдуть пліч-о-пліч, тому що в лісі темніє з кожною секундою все швидше і швидше, а за хвилин тридцять виходять на узлісся перед замком. Принц з полегшенням видихає, бо ноги гудуть від втоми, а на пропозицію генерала понести його на руках він картинно закочує очі та нахмурює брови.

 

Коли двоє заходять у двір замку, вже горять смолоскипи, а в небі сяють зірки. Сокджин, який сидить на сходах замку та виглядає так, буцім за крок від того, аби очолити пошукову експедицію, різко підстрибує.

 

— Господи, Юнгі, де тебе чорти носили? — він підлітає до підопічного,

абсолютно забуваючи про існування генерала. — Ти цілий? Неушкоджений?

 

— Та все нормально, — Мін заспокоює камердинера, ствердно киваючи на всі його запитання, так само, як і Сокджин, ігноруючи Чонгука, який намагається стримати смішки.

 

— А Ви, генерале, — Кім нарешті повертається до Чона, вказуючи на нього довгим худим пальцем, — могли б і раніше повернути його додому, а не водити по темряві. Навіть якщо Ви його майбутній чоловік!

 

Юнгі сам не стримується та пирскає зі сміху, швидко прикриваючи рот долонькою, бо такого напруженого камердинера він бачить хіба що на великі свята.

 

— На добраніч, генерале, — принц повертається до Чонгука, тепло тому усміхаючись.

 

— Солодких снів, мій принце, — Чон киває, відбиваючи усмішку.

 

Він не встигає нічого більше сказати, як Юнгі, підвівшись навшпиньки, коротко цмокає його у щоку, залишивши у повному здивуванні всіх. Чонгука, який втратив мову, Сокджина, який голосно зойкнув, конюхів та короля з королевою, які спостерігають з вікон. Принц зривається на біг, перечіпляючись за ноги й мало не падаючи. Він блискавично піднімається сходами, що ведуть до входу, і тільки на останній обертається, мигцем показуючи Чонгуку язика. Генерал лише з ніжністю у погляді дивиться на маленьку постать, що ховається за важкими дубовими дверима.

 

***

 

Запівніч до резиденції Чона посильний приносить хустку. Намджун, який заглянув у гості пропустити по чарочці і досі сидить у кріслі з кухлем пива в руках, з цікавістю спостерігає за несподівано замиготівшим, буцім ялинка, Чонгуком.

 

Той вдячно приймає у слуги посилку й обережно розгортає білу атласну хустку. На алебастровій тканині лежить крихітний зелений реп’ях.

 

— Він подарував тобі бур’ян, серйозно? — Намджун здивовано вигинає брову.

 

Чонгук цвіркає, мовляв, нічого ти не розумієш, та усміхається, закохано дивлячись на квітку.