chapitre 2: le muguet.

У королівському саду зараз розпал весни. Все квітне у своїй пишноті. Аромати сотні весняних квітів поєднуються воєдино, пахнучи краще навіть за найдорожчі парфуми. Скромні дикі фіалки та білі анемони визирають то тут, то там у тіні дерев. Під кущами бузку туди-сюди сновигають смарагдові ящірки, а самі грона настільки прекрасні та важкі, що гілки гнуться до землі. Створіння вічної краси, горді білі нарциси, дурманять чарівним запахом, перегукуючись із невибагливою медуницею. П’янкі різнокольорові гіацинти сусідять з крихітними мускариками, а милий барвінок килимом петляє під квітучими вишнями та яблунями, що скидають свої ніжні пелюстки, подібно до снігу. Вітер розносить божественний запах на десятки миль, приваблюючи бджіл, які вже трудяться, пурхаючи від квітки до квітки й монотонно дзижчать.

У тіні білої мармурової альтанки прямцем на підлозі сидить принц, забувши правила й пристойності, та здається крихітною піщинкою в порівнянні з розкішною будовою. У його руках стара книжка. Її папір пожовк, потріпавшись на краях, деякі сторінки випали, віддавна-давного загубившись у часі, а казкові ілюстрації, що колись жили буянням фарб, безповоротно вицвіли. Час поглинає все.

Легкий весняний вітерець грається з акуратними темними пасмами Юнгі та полоскає поділ простого, але вишуканого халата, вишитого химерними візерунками. На носі окуляри, скло яких перетанцьовує із сонячними зайчиками, а ланцюжок, інкрустований дорогоцінним камінням та перлами, мелодійно дзеленчить при рухах. Мін невідривно водить очима сторінками, насолоджуючись історією, та, здавалося, ніщо у світі не може його потривожити. Він нахмурює брови, коли переймається за героїв та округлює рота крихітною літерою «о» на сюжетних поворотах, хай і читав цю книгу вже сотні разів.

Він настільки поглинений історією, що не помічає крокуючу до нього постать, тихо, аби не потурбувати спокій принца.

— Цікаво?

Юнгі зовсім не очікує почути над собою чийсь голос та різко скидає голову догори. Він прикриває очі долонькою, мружачись від сонця, намагаючись угледіти, хто перед ним. Фокус відновлюється й він бачить генерала. Ну звісно ж, як тільки Мін вибив трохи часу для себе, він має одразу ж з’явитися.

На Чонгуку вже немає сліпучих лат — лише проста біла сорочка та чорний камзол, що сидить ідеально на міцному тілі. Сонце переблискує у його вороному волоссі, що трохи скучерявилося від паркої погоди, а смагляву шкіру прикрашає приємна засмагу, що встигла вчепитися за сотні походів на свіжому повітрі. Під губою маленька родимка, а на щоці — крихітний шрам, що просто вибивається із загальної досконалості. Його темні очі з прищуром цікавості дивляться на принца, а куточки губ вигнуті в легкій усмішці. Юнгі вперше бачить його так близько. Гаразд, Мін зазнає поразки, адже Сокджин мав рацію — Чонгук симпатичний і це, якщо коротко.

Юнгі невпевнено й запізно киває у відповіді питання. Він тільки хоче схаменутися та піднятися, адже не до статусу королівській особі сидіти на голій підлозі, як Чонгук мовчазно та без питань сідає поруч.

Міну здається, що він перестає дихати, ніби затримуючи дихання перед стрибком у морську безодню. Усередині все завмирає, у скронях пульсує, а в грудях утворюється шмат суцільної напруги. Шестерні в голові намагаються думати, проте нічого не виходить. Єдине, що Юнгі зараз відчуває, це злість, що повільно зароджується та клекоче, настільки палку та пекучу, що, здається, вже повітря навколо пахне багаттям. Прийшов увесь такий з усмішкою, як ні в чому не бувало, вдерся у його відпочинок та сидить спокійний, буцім удав! А в Юнгі серце вже в горлі б’ється.

— Що читаєш, мій принце?

«На «ти?» Пф, ми ще навіть не одружені, а він уже всі формальності відкинув. Що за людина така!» — усередині Міна киплять бунт та повстання повним ходом, а щоки потихеньку червоніють від гніву.

— Казки, — каже вже в голос, а від його тону, здається, кілька ранніх помаранчевих лілей неподалік вкрилися льодовою скоринкою.

— І про що? — Чона, здається, зовсім не бентежить сталь у голосі Юнгі.

Мін не дивиться на генерала, гордо піднявши голову та вдивляючись у лінію горизонту, мовби там щось дуже важливе, але шкірою все одно відчуває м’який погляд Чонгука, що буцім вивчає. Це дратує та змушує стиснути зуби щільніше.

«Ти маєш бути чемним, ти маєш бути чемним, ти маєш бути чемним», — ніби мантру повторює про себе Юнгі, нервово стискаючи по швах краї книги, що й без того вже тріщать.

— Про звитяжного та прекрасного лицаря.

— Мило.

— Якого з’їв дракон, — каже принц, коли ввічливість рветься з тріскотом, повертаючись до генерала та намагаючись стримати злісну посмішку. У погляді з-під окулярів танцюють чортенята.

Чонгук вибухає в реготі, оголюючи ряд білосніжних зубів й закидаючи голову так, що відкривається вид на його дужу шию, вкриту кількома родимками. Юнгі мимоволі сковтує, бо в горлі чомусь сушить.

— Нема таких казок, — Чон повертає голову назад, заглядаючи Міну у вічі, ніби вишукуючи щось, тому той мало не тремтить, а в самого в усмішці гарцюють смішинки.

— Я напишу с-сам.

Голос зрадливо здригнувся, й Юнгі, наче на нього перевернули чан з киплячою водою, різко підскакує, захлопуючи книжку. Він уже хоче втекти, заховатися десь у безпечному місці, аби ніякі ні лицар, ні дракон його не дістали, проте не помічає, як Чонгук так само встає, мимоволі перегороджуючи шлях до втечі. Тож Юнгі, не встигаючи пригальмувати, врізається в широкі груди Чона і, плутаючись у ногах, завалюється назад. Утім, чужі сильні руки не дають зустрітися з підлогою, міцно, але дбайливо притримуючи за тонку талію. Мін, не очікуючи взагалі нічого з того, що відбувається, до збліділих кісточок чіпко хапається за агатову тканину камзола тонкими аристократичними пальцями.

Окуляри сповзають на кінчик носа, а ланцюжок приємно передзвонює, й Юнгі мимоволі зводить погляд на генерала. Риси його обличчя розслаблені та безтурботні. І в цю крихітну частку секунди Міну вдається роздивитися, як Чонгук дивиться на нього. Там за райдужкою жевріє почуття чогось такого, що принц не в змозі описати одним словом. Так художник, переповнений натхненням, дивиться на сліпучий захід сонця, так мати дивиться на дитину, яка тільки з’явилася на світ, так мандрівник, який нарешті знайшов дім, дивиться на свою родину. А ще генерал приємно пахне сіллю та весною.

Тілом бігають легіони мурашок, а в горлі стоїть клубок. По щоках несподівано повзе рум’янець, і Юнгі кілька разів блимає, намагаючись позбутися мішанини почуттів, що білим шумом віддається в голові. Він намагається якнайменше дригано висмикнути руку, щосили притискаючи стару книгу до себе, немов рятувальний круг, стараючись дивитися куди завгодно, тільки не на генерала. Він поспішно відступає на безпечну відстань, нехай і півметра, поки в поперек не впирається перила альтанки. Чон теж робить крок назад, шанобливо даючи принцу простір або вибачаючись за його порушення. Юнгі моментально весь натягується, мов тятива, повертаючи окуляри на місце й активуючи всі свої колючки, що незрозуміло куди сховалися, намагається віддихатися, ніби щойно пробігши марафон.

— Це тобі, — поки принц повільно втрачає спроби скласти конструктор з думок у голові назад, Чонгук акуратно кладе щось на товстий корінець книги в руках Міна.

Юнгі повільно переводить погляд із розглядання сусідніх дерев униз. На книзі умиротворено лежить тендітна зелена стеблинка з розсипом крихітних білих дзвіночків. Від квітки надходить приємний свіжий й трохи терпкуватий аромат. Конвалія виглядає настільки акуратною та елегантною, що Юнгі боязко бере її до рук, боючись зламати.

— Вона схожа на тебе, — тихо каже генерал, і Юнгі, затамувавши подих, мов загіпнотизований, розглядає квітку, вслухаючись у кожне слово. — Така ж тендітна та витончений, наче зроблена зі скла чи гірського кришталю. Горда та гонорова. Проте плоди конвалії також отруйні, тому вона нікому й ніколи не дасть себе в образу.

Голос Чонгука тихий та заспокійливий, наче він оповідає одну з тих казок, що Юнгі читав раніше. Здавалося, все на світі перестало обертатися. Він мовбито опинився в гігантській мильній бульбашці, де через квітчасті візерунки не видко зовнішнього світу, не чути щебетання птахів й нічого іншого, крім власного дихання.

— Доброго вечора, мій принце, — мов луна, чує Мін наостанок.

Чонгук йде, а Юнгі так і залишається нерухомо стояти з тендітною конвалією в руках та серцем, що шалено б’ється.