chapitre 1: la tulipe rouge.

Юнгі влітає у свої покої швидше за блискавку, голосно грюкаючи дверима так, що стіни мимоволі тремтять. Він жадібно вдихає повітря, тому що, здається, своє власне у легенях ладне закінчитися. Принц кілька разів прикладається маківкою у дерево за спиною, сподіваючись, що останні мізки вилетять й полегшать його страждання. Долоні спітніли, а коліна тремтять, ніби ще кілька секунд і він впаде прямо на мармурову підлогу, проте Мін знаходить у собі сили хоч якось доповзти до ліжка й завалитися на нього обличчям у подушки. Приємна прохолода постелі змушує трохи стверизіти та дає перепочити, освіжаючи думки. Його вже зовсім не турбує, що діадема з’їхала набік, лоскочачи лоба перлами, а парадний костюм безповоротно пом’явся. За пару хвилин двері тихенько відчиняються та хтось заходить, обережно опускаючись поруч із принцом.

— Ти так швидко втік, що навіть королева злякалася, — ніжно поволеньки каже Сокджин, м’яко проводячи рукою волоссям Юнгі, трохи торсаючи.

Мін хоче щось відповісти, утім, не може злитися на маму, хоча навіть з нею він не в змозі зараз говорити. Вона прекрасна людина, яка завжди буде на його боці, але навіть їй щось та не підвладне. Тому він тільки важко зітхає та задавлено кричить у подушку, збиваючи перину ногами.

— Ну, чого ти, як маленький?

— Це я чого? — принц обурено зойкає та різко розвертається обличчям до камердинера, сідаючи.

Ось вже точно, не до серйозності в сімнадцять років. Зараз він повністю відповідає своєму віку, риси обличчя пом’якшуються, ще більше роблячи його схожим чи то на дитину, чи на розпатланого пташеня. Юнгі нахмурює брови, щоки червоніють від злості і, здається, стій він на підлозі, неодмінно тупнув би ніжкою. Тут, у своїй кімнаті, де ніхто його не бачить, він може зняти холодну маску, оголюючи почуття. Він не міг дозволити собі цього у тронній залі, повній людей, навіть якщо дуже хотілося перевернути двійку столів та розбити десятки келихів.

— Та якого біса це взагалі сталося? — Юнгі пищить, буцім загнане у куток мишеня, підводячи очі догори, ніби якісь невідомі вищі сили дадуть йому відповідь.

Сокджин на це лише бере його руку в свою та заспокійливо гладить.

— Тобі добре, — Мін кладе голову на плече камердинера. — Ти одружений на людині, яку кохаєш.

Сокджин солодко усміхається, згадуючи свого чоловіка, Намджуна, теж одного з командувачів в чонгуковій армії. Вони були знайомі з дитинства, а потім, усвідомивши свої почуття один до одного, повінчалися у крихітній церкві. Намджун же ж товаришував з Чоном та завжди відгукувався про нього, як про прекрасну людину та талановитого ватажка.

— Генерал завидкий наречений та гарна партія.

На Юнгі ці слова діють, наче червона ганчірка для бика. Він підскакує з ліжка, зло штурхаючи стос книжок неподалік. Усередині все, обурюючись, кипить та шкварчить, мов олія на пательні. А в голові плутаються думки, намагаючись ухопитися хоч за щось та заспокоїтись, проте марно.

— Та начхати, будь він хоч тричі святим! Я його зовсім не знаю. Взявся нізвідки ні сіло, ні впало, — принц починає кроками вимірювати кімнату, склавши руки на грудях, наче намагаючись захистити себе від зовнішнього світу. — З якого переляку йому взагалі мене заміж брати? Ми навіть ніколи особисто не зустрічалися. Це безглуздо! Безглуздо та абсурдно.

Сокджин упирається в узголів’я ліжка, спостерігаючи за таким хаотичним Юном. Мін рідко показує справжні емоції перед кимось, навіть батьками. І нехай старший радіє хоч крихітній живій шпарці в крижаній броні принца, він усе одно за нього переймається. Так, Юнгі рано подорослішав — такий його обов’язок. Але в душі він все ще залишається вразливою дитиною зі своїми загонами, бісами та маленькими радощами. На його плечі звалено стільки, скільки жодній людині його віку непосильно. Проте Юнгі сильний, дуже сильний і навіть з цим він неодмінно впорається.

— Давай подивимося під іншим кутом. Він хочаб симпатичний і це ще дуже м’яко кажучи, у нього навіть усі руки та ноги на місці, — Кім намагається знайти хоч щось, чим можна заспокоїти принца, який вже гарячкувато розірвав двійку пергаментів, але Юнгі надто не по-королівськи закочує очі, — він казково багатий та його шанують.

— Це не виключає того факту, що ми з ним ніхто один одному, — а потім клацає пальцями, ніби щось згадуючи. — І я все одно багатший.

Сокджин скидає брову, мовляв, ти серйозно?

— Ти завжди маєш волю із ним самому зустрітися.

— Еге ж бо, зараз. Надягаю свої найкращі кальсони та біжу підстрибом, — саркастично шипить принц й, удосталь намотавши кола по кімнаті, залазить назад на ліжко в обійми Сокджина.

Звісно ж, у дитинстві Юнгі, як і кожна дитина, якій хоч раз читали казки, думав, що пов’яже своє життя з особливою людиною, тим, кому він безповоротно й, не боячись, піднесе на долонях своє серце. Людина, за спиною якої, йому буде спокійно, і хто прийме його будь-яким. Утім, Мін виріс та вдарився чолом у холодну реальність, де ніхто не питатиме, чого хочеш ти, а шляхи до відступу обірвані чи ніколи не існували зовсім. Хоча десь усередині, у засіках душі, там, де ніхто ніколи не бував, тліла надія, що диво станеться. Але, гай-гай.

— Про всяк випадок ти можеш хоча б спробувати поговорити з батьком, — Сокджин знову вплутує довгі пальці у чорне волосся Юнгі.

— Він не відступить, ти ж його знаєш, — принц приречено видихає, відчуваючи, як в очах зрадливо щипає, а губи тремтять. Ні, він не має права ронити сльози. — Він дав слово, шо чули всі, й до того ж я знаю, про що він думав. Ризики втратити армію надто високі поряд із якимось там одруженням, — останні слова Юнгі фактично випльовує.

Вони сидять у тиші так ще кілька хвилин. Юнгі намагається не заплакати, хоча перед очима вже стоїть завіса від неминучості та дурної безвиході, а старший намагається не заплакати, бо серце кров’ю обкипає спостерігати за таким пригніченим та розбитим підопічним.

— Ну, принаймні з добрих новин те, що весілля поки що відклали. Їм треба розібратися з державними справами після, — Сокджин замовкає. Кожен втратив на цій війні щось своє, — після всього, що було.

Мін киває, шморгаючи носом, а камердинер простягає йому шовкову хустку.

— Від цього не легше, — Юнгі вминає її в руках так, що вишукана тканина мало не тріщить. — Ну і що мені робити, м? У мене серйозно немає вибору. Треба або бігти, або-

Він не встигає домовити, бо Сокджин дзвінко ляскає його по стегнах.

— Гей! — обурений принц мало не підстрибує, хапаючись за атаковану філейну частину. — Це рукоприкладство до королівської особи!

— Тільки спробуй подумати про якісь нісенітниці, королівська особо, — камердинер застережливо трясе пальцем коло обличчя Юнгі, але потім поблажливо потирає забите місце, додаючи: — Постарайся бути згідливішим та не випускай усі свої колючки відразу.

— Чорта лисого, — молодший нахмурює брови, сильніше обіймаючи Сокджина, аби хоч на секунду відчути себе під чиїмось захистом. — Я краще буду найлютішою колючкою на всьому білому світі.

Сокджин протяжно охає, підводячи очі до стелі, адже Юнгі нізащо не переконати, а потім сміється. Принц теж усміхається й приєднується до заливистого сміху, відчуваючи, що потихеньку заспокоюється, ніби на душі стало трохи тепліше.

— Коли ти встиг нарвати квітів? — упівголоса запитує камердинер, якийсь час потому, коли Мін уже починав дрімати у тьмянкому світлі кімнати.

— Що? — голос трохи хрипить, і Юнгі намагається розгледіти хоч щось.

На тумбі по інший бік ліжка самотньо спочиває прекрасний червоний тюльпан.