Backseat

 

Фелікс сідає в шкіряний салон приємного молочного кольору і зачиняє дверцята. Складає руки на колінах, оглядає все навколо себе, боячись зазирнути у водійське дзеркало — зіткнутися очима з Хьонджіном. Знає, що дивитись в них може бути так само небезпечно, як стояти поруч з великим, непідвладним контролю вогнищем. Особливо в такій напруженій атмосфері. 

Для Фелікса це не перша, не друга і навіть не десята поїздка з Хьонджіном. Він знає кожен закуток цієї автівки, знає, наприклад, що оббивкою для салону послужила анілінова шкіра — одна з найдорожчих на виробництвах, що це дуже примхлива і вразлива оббивка, яка з легкістю може втратити свою колишню привабливість. Також знає, як користуватися системою управління MBUX (він неодноразово підключав свою музику і допомагав з налаштуванням навігації, коли вони виїжджали на незнайому дорогу). 

Він невагомо веде пальцями по візерунку на правому підлокітнику, чимось нагадуючого смужки зебри. Не дивно, що ця порода деревини має назву «зебрано». Пальці разом із поглядом зупиняються поряд із заглибленням для склянок. Сюди він зазвичай ставив свіжозварену каву, придбану, як правило, в найближчій до їх житлового будинку кав’ярні. 

Подібних приємних спогадів у Фелікса чимало: як вони забирали з бара Бан Чана, а потім самі, піддавшись спокусі, поїхали до іншого, де було караоке і хороша охорона, здатна заховати їх особисте життя від зовнішнього світу настільки, щоб їх п’яні пики не стали заголовком в усіх соцмережах; як п’яний Хьонджін влаштував драму через те, що їм доведеться залишити його автівку на стоянці й викликати таксі. Як вони — Хьонджін, Фелікс, Мінхо, Хан і Чан, їхали в забитій фотоаксесуарами автівці; як Хан горлопанив, аби їх з Мінхо розсадили по різних кутках і той нарешті перестав так безжально залицятися до нього; як вони зупинилися десь у передмісті, щоб Хан помінявся з Феліксом місцем і нарешті вмовк, та застрягли на добрих чотири години через навігацію. 

В цій автівці завжди було комфортно, легко та весело. Тьмяне освітлення в дуеті з приємним ароматом і музикою ніколи не дратували. Завжди діяли позитивно, даючи цьому місцю лишитися в пам’яті, як щось світле і добре.

Сьогодні ж навколо них панує напруга. Дивна і незвична після того, як вони, сміючись, вирішили, що їхати на закриту вечірку вдвох — хороша ідея, а взяти з собою різних розміру і якості пензлі, косметичні фарби всіх кольорів веселки та влаштувати шоу, малюючи на відкритих ділянках тіла один одного, — просто геніальна. 

Зараз Фелікса мучить розуміння, що згода, дана ним на цю авантюру, була зовсім необов’язковою. І який чорт смикнув його за язика? 

Хвилювання накриває його, як взимку сніг накриває дерева — щільно, притискаючи. Під грудьми перепадами б’ється ниюче серце. Іноді воно завмирає разом із диханням у німому екстазі, і тоді по тілу проходить хвиля ступору в перемішку з передчуттям і крижаним холодом, перш ніж все знову прийде до норми — ненадовго. 

— Про що так зосереджено думаєш? 

Голос Хьонджіна застає його зненацька. Розглядаючи краєвиди, що миготіли за вікном і намагаючись думати про що завгодно, але не про майбутній вечір, Фелікс правда не чекав, що Хьонджін заговорить з ним.

За звичкою, він відриває погляд від вікна і дивиться у водійське дзеркало — завжди так робив. Проте цього разу зіткнення очима починає обпалювати шкіру обличчя не менше, ніж якби вони й справді врізалися один в одного. Фелікс поспіхом відводить погляд, відновлюючи спроби сфокусуватися на розмитих рисах яскраво жовтих плям, форзицій. Спокійно вимовляє, а в самого серце каменем опускається в шлунок:

— Про погоду. Тільки початок травня, а вже так тепло, — він видавлює з себе усмішку, — Можеш відкрити вікно? Хочу наповнити цим теплом і твою автівку.

Якось машинально виходить знову подивитись у водійське дзеркало, хоча і зарікся більше цього не робити.

З вогнем грає, тільки кому від цих ігрищ краще: Хьонджіну чи самому Феліксу? Про те, що знову зазирнув йому у вічі — жалкує, або принаймні намагається себе в цьому запевнити… Хьонджін же виглядає спокійно, напевно, ця напружена атмосфера його турбує не так сильно, як Фелікса. Хьонджін прикусив нижню губу, облизує її і від цього, здавалося б, буденного жесту, у нього всередині знову щось збивається тисками незручності. 

— Що таке? — невимушеним голосом питає Хьонджін, ніби він — сама невинність, і одразу низько гортанно сміється, — Невже збентежився?

На цей раз сміється Фелікс. Веселість не йде зсередини, щирий максимум його настрою — посмішка та тихий хмик. Але треба удати, ніби Хьонджін сказав щось неймовірно дурне, безглузде і дотепне, щось, що не є правдою.

— Бешкетник, —  майже щиро сміється Фелікс і демонстративно зазирає у водійське дзеркало. Показує, що ніякого збентеження не було, немає і бути не може, а в самого вуха палають яскраво-червоним, благо, за волоссям це так і лишається непоміченим.  

Непомітним залишається і його швидкий погляд, такий, ніби він не намагається переконати Хьонджіна в протилежному, а просто вкрав у нього щось, і тепер озирається по сторонах, не бажаючи бути поміченим.

Автомобіль плавно переміщається на праву смугу, збавляючи швидкість до тридцяти кілометрів на годину, і повертає праворуч. Хьонджін блискуче керує автівкою і не зрозуміти цього може тільки та людина, яка ніколи не бачила на власні очі легкового транспорту; він сидить розслаблено, тримається за кермо лише однією рукою, опустивши другу собі на коліно, погляд в нього теж розслаблений, спокійний, але пильний і зосереджений. 

Фелікс здавав на водійські права, та сам за кермо сідає рідко. Керувати автівкою так само вправно, як своїм тілом на сцені в нього точно не вийде. Він не Хьонджін, аби вміти все; аби все, чого торкнеться його рука, було досконалим витвором мистецтва. Навіть те, як він зараз мчить по трасі — ідеально. 

— Я так і не вирішив, —  перериває тишу Хьонджін, — що саме малюватиму і на якій частині твого тіла це буде. Незадовго до поїздки я скинув тобі декілька варіантів. Обери, що тобі до душі, — він приглушено сміється, — Бо самостійно я цього ніколи не зроблю.

— Я думав, що у тебе є план, — Фелікс дістає телефон з кишені й відкриває особистий чат. Текстових повідомлень небагато, всі короткі й по справі, чого багато, так це смайликів і наліпок, які вони могли відправляти один одному в необмеженій кількості замість звичайних текстових повідомлень. 

Хьонджін не скупився на фотографії, надіславши близько п’ятнадцяти варіантів. Малюнки кардинально відрізнялися одне від одного. Були як просте цвітіння, так і світові витвори мистецтва, що вимагали щонайменше годину старанної, сконцентрованої роботи. Фелікс не хоче, аби їх виступ тривав довго, аби вони знаходилися близько один до одного так довго. Проте є одне «але», яке змушує його відкинути страх в бік. Цим «але» є його власна цікавість. Чи володіє Хьонджін пензлем настільки вправно, щоб створити черговий шедевр на тілі? На тілі з нерівностями, на недосконалому тілі. Хочеться, пече від допитливості побачити, як щось складне, надмірно барвисте і розкішне буде створюватися не просто на його очах, а на ньому, перед самісіньким носом. 

— Нехай буде «Зоряна ніч», — очі Фелікса ковзають по зображенню напівоголеної дівчини, що лежить на величезному полотні. Поруч із нею розкидані фарби, руки дівчини забруднені нею ж, а на животі, грудній клітці й навіть вище — на шиї — знамените творіння, назву якого якщо і не знають, то саме його часто зустрічають на просторах інтернету та в житті.

— Хороший вибір, — по голосу чути, що Хьонджін усміхається, — Я вже подумав, що ти зупинишся на «Квітучі гілки мигдалю». 

— Що тобі зробили «Квітучі гілки мигдалю»? — здивувався Фелікс. 

— Мені? Нічого, просто квіти на тілі — красива банальщина, — Хьонджін різко замовкає, ніби його головна думка має якесь продовження, — Так, банальщина, — тихіше вторить він. Незабаром скрипить оббивка керма, автівка звертає на дорогу в напрямку міста.

Питання «чому ж тоді ти скинув це мені?» і єхидство на кшталт «а з яких пір вся творчість Вінсента ван Гога — не банальщина?» так і вертяться на кінчику язика, але з нього не злітають, залишаються на губах в’їдливою посмішкою. 

До місця призначення вони доїжджають мовчки, під Doja Cat «Streets», що тихо грала тлом. Пісня стихає, тільки почавши грати, коли Хьонджін, в’їхавши до підземної стоянки, зупиняється в кутку і глушить мотор. Фелікс ніяк не реагує, продовжує сидіти з заплющеними очима — остання розмова трохи заспокоїла, напруження відступило і він, під впливом як завжди приємної музики й монотонних звуків їзди, ненадовго задрімав.

— Ти що, заснув там? — кепкує Хьонджін, розбавляючи тишу своїм тихим хихиканням, — Час прокидатися, сплячий красунчику.

— Тебе Мінхо покусав? — Фелікс розплющує очі й одразу жмуриться, щільно стуляючи повіки. Голос звучить невдоволено, з тонким натяком на веселість.

— Що? — Хьонджін сміється голосніше, дивиться у водійське дзеркало, щоб побачити заспане обличчя Фелікса і засміятися з новою силою, — З чого ти так вирішив?

— Забагато сьогодні єхидствуєш, — на губах знову з’являється та в’їдлива посмішка з якою він до цього провалився в сон.

Хьонджін вкотре відповідає сміхом, і з тихим ударом дверцят покидає автівку. Застигає поруч зі стороною Фелікса, чекаючи, поки він вийде і простягне сумку з матеріалами.

До головного входу вони йдуть, розмовляючи про щось поверхневе. Наприклад згадуючи те, як Бан Чан заманив їх в караоке і напоїв до безтями, Хьонджін сльозно клянеться, що більше ніколи не доведе себе до такого стану, що відсьогодні контролюватиме кількість випитого алкоголю; Фелікс активно підтакує, глузливо киваючи головою і ховаючи сміх в долоні.

— Доброго вечора, — охорона на вході кланяється, зміривши їх пильним поглядом з-під зведених брів, — Лі Фелікс і Хван Хьонджін? 

— Все правильно, — вони синхронно кивають. Хьонджін прибирає руку, яка весь цей час по-господарськи звисала з плеча Фелікса, міцніше перехоплює темну чорну сумку, зручно перекинуту через груди, і стає майже рівно, як на фотосесії. Фелікс теж вирівнюється, як струна. 

— Чи можу я оглянути вашу сумку? — невисокий охоронець в чорному діловому костюмі й масці того ж кольору, спрямовує вказівний палець на сумку.

— Так, авжеж, — Хьонджін стягує її з плеча і ставить на маленький столик, напевно, призначений саме для того, щоб перевіряти вміст ручної кладі. — Там нічого примітного: косметичні фарби, пензлі, палітра, вологі серветки… — упевнившись в правдивості його слів, охоронець кивнув і потягнув застібку на себе, закриваючи сумку. 

— Ходімо, —  інший низькорослий чоловік, одягнений так само в чорний діловий костюм і маску, люб’язно притримує для них двері. Обличчя в нього округле, у вимові чується невеличкий акцент — ймовірно, він із Японії. 

Незабаром у них забирають телефони, складаючи у сейф на вході до зали. Оскільки ця вечірка має певний характер, всім гостям суворо забороняється фотографувати і знімати події на заході, будь то звичайне селфі, чи фільмування одного з виступів. Правило було введено заради збереження конфіденційності знаменитостей, це розуміють усі присутні. Захід все ще легальний, та про нього не знає ніхто, окрім самих організаторів і гостей.  

В залі вже багато людей. Всі вони відверто одягнені, адже відвертий одяг — один з основних задумів заходу. На одній дівчині, наприклад, сукня з чорної напівпрозорої сітки з блискучими камінцями. Під нею чорні атласні стрінги, на плечах — чорний піджак, що частково приховує оголені груди. Взуття — замшеві чоботи по коліно, також чорні. На хлопцеві, що стоїть поруч із нею і спокійно щось розповідає, вільні сірі джинси, простий чорний ремінь, на животі й більшій частині грудної клітки портупеї, а під коротким чорним топом приховані плечі й — ледве-ледве — соски.

На Хьонджіні розгорнута сорочка точно з такого ж матеріалу, як сукня у тієї дівчини. Штани в тон сорочці, темні берці. Для Фелікса незвично бачити Хьонджіна таким. Ще більш незвично виглядати приблизно так само: чорний піджак з мереживними рукавами, закріплений лише на один нижній ґудзик, штани з мереживними вставними смужками в довжину.

— Тверезим мені це все не пережити, — бурмоче Фелікс і, усміхаючись та вітаючись з усіма повз кого проходить, прямує до високих столиків з алкоголем. 

Ще пів години, поки на сцену не вийшли танцівниці, Фелікс розглядає приміщення й розмовляє зі знайомими.  Поміж іншим, приміщення нічим не відрізнялося від тих, що йому доводилося бачити раніше. Високі стелі, що надають простору враження безмежності, лінійне слабке освітлення, що створює м’яку гру світла й тіні, додаючи атмосферності кожному куточку, мармурова підлога нудотно-білого кольору, що відбиває світло, створюючи ефект мерехтіння — так виглядає сучасна розкіш.

За виступом дівчат Фелікс майже не слідкує. На початку відмічає лише, що рухаються вони не так добре, як Хьонджін. Переходи між деякими рухами недостатньо плавні й недостатньо різкі, аби сказати, що так і має бути. Тому всі ці десять(а може й більше) хвилин Фелікс дивиться на Хьонджіна, що сидить в метрі від нього і від своєї незацікавленості у виступі розмовляє з тією самою дівчиною в чорних чоботах і прозорій сукні. Сміється, вказуючи пальцем на власну сорочку — певно, мовиться про однаковий матеріал одягу. Незабаром сміх змінює розслаблено-лінива усмішка, говорить він так само, як і виглядає — розслаблено-ліниво. Келихи з вином стрімко спустошуються, обом на вигляд весело. 

В мовчазному спостереженні минає година. Фелікс неохоче закінчує свій шот віскі, коли настає їх черга. В голові приємний шум, губи розпливаються в усмішці. Вечір починає набувати цікавих відтінків. 

Декілька помічників виносять на сцену два стільці. Один призначений для митця, трохи нижчий за другий, для зручності. Поруч стоїть скляний столик з декількома склянками води, нерухомо чекає вказівок діловито одягнений хлопець і миготить під хтиву музику освітлення. Варто їм ступити на глянцевий паркет сцени — музика стихає, змінюючись на щось спокійне, та не менш хтиве, і коло світла фіксується на двох стільцях. 

— Все гаразд? — стиха питає Хьонджін, дивлячись на надто усміхненого Фелікса.

— Так-так, — болванчиком киває він і переводить погляд з гостей на Хьонджіна. Облизує пересохлі губи, ще раз киває — на цей раз Хьонджіну, — і повільно знімає з себе піджак, демонстративно оголюючи спочатку ключицю, потім, ще повільніше, плече і руку. Піджак гарно лягає в руках діловито одягненого помічника, Фелікс механічно, з грацією актора Кабукі, опускається на стілець. За ним вторить Хьонджін. 

З залу чуються чиїсь тихі голоси, розмови між людьми продовжуються, та все-таки знаходяться ті, хто зацікавлено споглядають виступ. Починаючи червоніти від незручності й сорому, Фелікс волів, аби ці люди перестали сверлити їх пильними поглядами. Шкіра і так пече від дотиків Хьонджіна, що, час від часу занурюючи пальці у фарбу, зосереджено робить розмітку для малюнку. Від того, яких ділянок він торкається, стає спекотно і Фелікс боїться, що піт зіпсує малюнок, розмазавши по грудях кольоровими плямами. Серце знову починає битись з перепадом, як тоді в автівці. Високі стелі стають все ближче і, здається, зараз обрушаться на голову. Він заплющує очі, щоб не бачити ані стель, ані Хьонджіна, що влаштувався між його ніг. Закидає голову назад, та від цього тіло стає ще чутливішим, кожен дотик пальців залишає опік, ніби від вогню.

— Гей, все гаразд? Ти спітнів і весь гориш, — пошепки каже Хьонджін, знову невинно, що вже починає звучати як знущання, навмисні та заздалегідь сплановані тортури. Фелікс не відповідає, лише думає.

«Мовчи. Просто стули пельку».

— Фелікс, я тебе питаю, — Хьонджін вимогливо тисне пальцями на живіт.

— Все гаразд, — він видихає рвано, низько, так, що в самого хвиля тремтіння пронизує тіло, і сотні сирот вкривають шкіру. Сподіватися, що Хьонджін цього не почув і, тим паче не помітив, немає сенсу — він вкрай уважний, особливо до таких речей. 

По шкірі знову розливається почервоніння, щоки багріють, а в роті стає настільки сухо, що злипаються навіть губи. Фелікс судомно, як у лихоманці, облизується і закушує нижню губу — біль допомагає відволіктися і не думати, відновлює програвання білого шуму у голові.  

Все має властивість закінчуватись, особливо час, тому рано чи пізно година вистави доходить свого кінця. Фелікс хутко підіймається з місця, пірнає руками в кишені штанів, розправляє плечі й лікті, трохи вигинається назад в поперекові — як на фотосесії. Обличчя робить нейтральним, холодним, більше з професійної звички ніж зі зручності. Зала вибухає захопленими оплесками публіки. Малюнок хоч і був спрощеним, щоб не забрати весь час вечірки, та все одно мав чудовий вигляд: дахи домівок тягнуться по всій білій лінії живота, далі починається небо, що закінчується на ключицях. Мазки фарби недбалі, неакуратні й від того живі, досконалі. 

— Ти як? — питає Фелікс, прямуючи до звільненого столика. Про те, що трапилося на сцені не згадує і згадувати не хоче, та спітніле обличчя Хьонджіна мимоволі відтворює момент в спогадах.

— В нормі, — Хьонджін нервово сміється і, взявши кілька серветок, витирає ними своє мокре волосся, — Дідько, знову фарба потекла.

— На шиї та плечах нічого немає, — Фелікс ковзає уважним поглядом по всій його фігурі й усміхається із зичливістю, а в самого все кипить, свербить під шкірою, залізти б під неї, згасити вогняні іскри. Серце б’ється швидко, усюди, в кожній клітинці його тіла, женучи кров шаленим потоком, особливо швидко — в гортані, спираючи дихання. І низ живота тягне паскудним болем, вимагає розрядки. 

В нього сексу не було давно(менеджери слідкували за всім — особливо пильно за тим, аби в учасників не було стосунків), і хоч контракт вже закінчився й вони вільні робити все, що їм заманеться, часу було недостатньо, щоб встигнути з особистим життям, адже справ все ще купа. А тепер, знаходячись на вечірці й думаючи про Хьонджіна, Фелікс шкодував, що не зайнявся цим питанням раніше. 

Вони сидять мовчки, час від часу кидаючи погляди один на одного. Навколо них, здається, замість повітря полум’я. Чи відчуває Хьонджін теж саме? Чи помічає він збите дихання Фелікса?

«Запропонуй йому, раптом погодиться? За-про-по-нуй». 

Фелікс стискає край стільця, жене думки геть, якомога далі під себе. Глибоко вдихає під тихий рахунок. Десять, дев’ять, вісім… один, і встає з місця. 

— Я відлити, — недбало кидає через плече і, сунувши одну руку в кишеню штанів, йде до одного з менеджерів, що стояв біля входу до зали. — Перепрошую, де тут вбиральня? 

— Ліворуч по коридору.

— Дякую. 

Фелікс штовхає двері плечем, робить декілька широких кроків вперед — до раковини. Судомно відкриває холодну воду, щедро наповнює нею зведені одна до одної долоні й виплескує собі на обличчя. Вода тече по щоках, шиєю на груди. Суває мокру руку в кишеню — напруга вже нестерпна. Розвертається до дверей, щоб закрити, і відразу ж робить крок назад врізавшись у чиїсь груди.

У груди Хьонджіна. 

В нього стиснуті в лінію губи й ніякої веселості, що могла відбиватися на обличчі.

Фелікс міг би уявити, як зараз Хьонджін запитає: все добре? Перебрав?

Проте він не чує нічого. Тиша дзвенить в маленькій вбиральні з трьома кабінками й такою самою як і всюди нудотно-білою підлогою. Двері лишаються відкритими навстіж і Феліксу хочеться зрушити з місця, щоб закрити їх, або навпаки, вийти геть, але… 

…напевно, він поцілував Хьонджіна першим. 

Фелікс впивається в чужі губи жадібно, нестримно, тягне за комір піджака на себе, щоб не вставати на носочки новеньких туфель. Хьонджін опиняється в незвичній, але такій бажаній близькості до нього, груди до грудей — занадто, поза межами їх дійсності.

Фелікс заривається п’ятірнею в його волосся, стискає, тягне на себе. Гарячі долоні Хьонджіна охоплюють його обличчя з обох боків, язик ковзає всередину, облизує піднебіння. Хьонджін відсторонюється, рвано видихає, а потім кусає, впивається з новою силою, залишаючи вологі доріжки на його губах. Фелікс приглушено стогне, дихає уривчасто, в секундних перервах між грубими ковзаннями язика і треться коліном о його пах.

Він штовхає Хьонджіна в напрямку дверей, знову мичить, намагається щось сказати, але виходять зовсім нерозбірливі набори голосних. 

— Тря-а-сця, — стогне Фелікс, коли розуміє — двері закриваються тільки в кабінках, та ті не сховають за своїми дверцятами одразу двох.

— Пішли, — Хьонджін видихає над вухом, цілує — майже невагомо — і, сунувши руки в кишені штанів, спокійно, ніби нічого й не сталося, виходить з вбиральні, тільки хіба що не насвистуючи безтурботно.

Поки вони йдуть до менеджера, Хьонджін нічого не каже, а Фелікс і не намагається щось із нього витягнути, адже будь-які слова зараз зайві. 

Все, що в цій ситуації може зробити Фелікс — чекати, повністю довірившись. Тому повідомити менеджерів про свій відхід з заходу, забрати речі й телефони Фелікс теж повністю довіряє Хьонджіну. Тільки в нього виходить так майстерно контролювати свою інтонацію, розмовляючи чемно, як завжди стримано.

Хьонджін починає говорити з ним лише коли вони опиняються на стоянці:

— Організатори заходу повні придурки, — лається він і декілька разів веде плечима, сміючись тілом. Міцніше стискає сумку з матеріалами, голосно хмикає й, напевно, посміхається — зі спини не розібрати, — Невже не можна було подбати про приватні кімнати для гостей?

— Ми все ще айдоли, вони не хочуть заходити настільки далеко. 

— Хочеш сказати, що в айдолів не буває сексу? — Хьонджін низько сміється.

Фелікс не впізнає його голос, він здається йому зовсім чужим — нижче звичайного, якимось хриплим. Фелікс нервово дивиться через плече Хьонджіна, намагаючись знайти очима автівку.

— Хочеться сексу — їдь в мотель, але не залучай до цього організаторів заходу, — Фелікс сміється, дивуючись тому, наскільки різким виходить контраст між їх розмовами на одному й тому самому місці: ще декілька годин тому вони гиготіли й жартували, ніби пізніше, зараз, не хотітимуть один одного. Ніби до цього зовсім не хотіли, не думали, не допускали, ні-ко-ли. Феліксу впору розсміятися вголос, настільки це дотепно і ні водночас

— Пропонуєш поїхати в мотель? 

Автівка вже зовсім поруч, метр — і Фелікс відкриває дверцята заднього сидіння й сідає на нього.

— Так, — він старається надати голосу переконливості, та в нього знову не виходить так само добре, як це виходить в Хьонджіна.

Хьонджін мовчить, декілька секунд щось обдумує, а потім пірнає всередину автівки, змушуючи Фелікса посунутись вбік. 

— Спочатку ти весь вечір сверлиш мене поглядом, — тихий шепіт над вухом, — Буквально плавишся під моїми руками годину, сам цілуєш, ледве не береш в тому ж туалеті, а потім кажеш про мотель? — перехоплює руки, заламуючи їх над головою, видихає, знову рвано, закочує і одразу заплющує очі, не то від нетерпіння, не то від роздратованості, закусує нижню губу, — Трясця, та я весь вечір тільки про тебе думав. Думав, що ти, мабуть, згораєш весь від бажання, а тобі, як виявилося, й не так сильно горить. 

Фелікс більше нічого не каже, навіть не виникає пориву щось сказати. Штовхає ногою дверцята з протилежної сторони, просто щоб запевнитись, що ті зачинені, відповзає в кінець салону для зручності нависаючого над ним Хьонджіна(він може з легкістю вдаритися головою о стелю). Поспіль стягує піджак спочатку з себе, потім, жадібно цілуючи витончені ключиці, намагається розтягнути декілька нижніх ґудзиків на хьонджіновій сорочці. Пальці тремтять, не слухаються, і в обох це чомусь викликає нервовий сміх.

— Я сам, — Фелікс чекає, що Хьонджін знову увірветься язиком в його рот, прикусить кожну губу по черзі й неохоче розірве поцілунок. Та замість цього він невагомо веде носом десь над оком, лоскоче віями й починає плазувати навколішках, намагаючись вивільнити себе і його з одягу.

Коли на них не лишається нічого, крім спідньої білизни, Феліксу так і свербить сказати «який же ти красивий», але він робить це без слів: закидує ноги Хьонджіну на поперек, зводить їх міцно, втискаючись пахом в його пах, облизує, присмоктуючи яремну впадину, потім шию, плечі, зовсім швидко, без миті на передих. 

Піт змішується з косметичною фарбою, залишає розводи на їх шкірі. Реальність стає невиразною і сходиться тільки в запаху шкіри, ковзанні язиків та стогонах. 

Їм спекотно, мокро. 

Коли Фелікс відчуває грубий доторк до свого паху, він знову запускає руку в хьонджінове волосся, відтягує з ще більшою силою, закидаючи власну голову назад. Тільки від цього — і хрипу у свої губи — можна кінчити.

—  Який же ти… — Фелікс сам не розуміє, як ці слова встигли злетіти з його вуст — він не звик говорити під час сексу. Та чи можна порівнювати секс з майже незнайомим людьми й те, що зараз відбувається між ним і Хьонджіном?

Жар і ніжність розтікаються рідким полум’ям, до болю під ребрами. І член пульсує від розпираючого, нестерпного болю. Фелікс мичить, знемагаючи, як, напевно, ніколи раніше, і нерозбірливо благає Хьонджіна. Зрозуміти б самому про що.

Хьонджін стягує з нього боксери. Холод б’є по стоячому члену, але вже через секунду туди опускається гаряча долоня і, стиснувши, рушає по шкірі. Спочатку повільно, потім швидше, затримуючись біля основи.

Мастурбуючи йому, Хьонджін дивиться невідривно у вічі. Закидати голову і бачити, як темніють його очі — для Фелікса це втрачати глузд, танути, як лід на розпеченій пательні. Трясця, чому настільки добре?

— Продовжуй дивитись тільки на мене, — Хьонджін зупиняється, обхоплює сильною рукою його стегно та опускається нижче.

Фелікс смикається, по хребту проходить холодок. Зазирає в потемнілі зіниці й одразу ж відводить погляд, точно з вогнем зіткнувшись. Навпомацки знаходить його вологе чоло, заправляє волосся назад і Хьонджін, дивлячись на нього так само невідривно, охоплює губами його член. Всмоктує, випускає. Рукою розмазує по всій довжині слину з мастилом. Вкотре плазує на колінах, напевно, в нього затерпли ноги. І починає малювати язиком кола на головці, спочатку повільно, потім швидше. Знову випльовує слину — кудись під сидіння, й бере до рота майже повністю. 

Фелікс тисне йому на голову, намагаючись спрямовувати рухи. 

Хьонджін окільцював член губами, насаджуючись ритмічно, зверху донизу. Втягуючи щоки, він контролює свої рухи самостійно, навмисне не піддаючись наполегливому тиску.

— ГосподиБоже, —  бурмоче Фелікс, як молитву повторюючи. Однією рукою стискає сидіння, іншою вільною — хьонджінове волосся. 

Фелікс притискається підборіддям до своїх грудей, жадібно ковтає ротом повітря й дивиться в ноги. Між ними влаштувався повністю голий Хьонджін (коли він стягнув з себе боксери?) і повільно веде однією рукою по своєму члену, іншою — гладить, іноді шльопаючи чи погладжуючи, його стегно. 

— Будь… — З рота виривається надламаний вдих, слова губляться у здавленому диханні, чутливість підвищується, загострюється, а всередині з тріском натягується невидима спіраль. Фелікс відчуває — ще трохи й кінчить прямо в рот Хьонджіна. — … ласка, припини. Я зараз… — стогне Фелікс, знесилено б’є кулаком по сидінню, але пізно.  

Він ллється в горло Хьонджіна з тихим, протяжним присвистом. 

Світ сіріє, втрачаючи фарби. Дихання збито виривається з грудей, ще більше сушить пересохлі губи. 

Фелікса розмазало оргазмом, замість звуків брязкіт у вухах, як після вибуху. Він дивиться через заволочений серпанок вперед, на Хьонджіна: той все проковтнув і зараз витирає підборіддя від залишків сперми та слини.

Тихі, слизькі звуки ковзання — незабаром кінчає і Хьонджін. Падає на Фелікса, втикається носом у вологі ключиці й лежить так з п’ять хвилин.

— Який же ти все-таки… — Фелікс намагається підібрати слушне слово, дивлячись на широкий розмах плечей, струнке треноване тіло, гострі лінії лопаток, заплямовані кольоровими слідами долонь — від косметичної фарби, та не може, слово все крутиться на кінчику язика, бісове прескевю.

— Який? — хрипло говорить Хьонджін. Все ще лежачи на його ключицях і вдихаючи запах сексу, він намагається навпомацки знайти хоч якийсь елемент одягу. 

Фелікс не може сказати «який». Неймовірний, красивий, винятковий, дивовижний, ідеальний, гарячий зрештою. Тому повторювати не наважується, інакше покриється фарбою від відвертості й несамовитості власних почуттів; у нього не виходить це контролювати, як би він не хотів.

Він намагається сісти й намацати одяг, поспіль закинутий на переднє сидіння. Коли одягається, кидає погляд на Хьонджіна, ковзає очима по обличчю: багряні впалі щоки, тьмяно-жовті лінії світла стоянки  на оголених ділянках шкіри(на ключицях, руках, зап’ястях), пухлі, ціловані ним же вуста. 

— От лайно, вся автівка в фарбі, — вони сидять більш менш рівно, вже одягнені вмикають світло — тоді й помічають весь влаштований безлад. 

— Не тільки в фарбі, — хмикає Хьонджін і, застібнувши всі ґудзики в себе на сорочці, відкриває дверцята автівки, аби пересісти на переднє сидіння. — Я заїду завтра до клінінгу.

Останні слова Фелікс пропускає повз вуха. 

— Ти збираєшся сідати за кермо в такому розтраханному стані? Гострих відчуттів мало, то ти вирішив у ДТП потрапити? — Хьонджіна трохи веде в різні сторони — розгледіти це у віконці важко, та не неможливо. 

— Є інші пропозиції? — Хьонджін сідає на водійське сидіння, одразу ж починає клацати пальцями на панелі управління MBUX, ненадовго вмикаючи освітлення й музику — спокійну частину пісні «Streets». 

— Таксі, а потім до мене.

— До тебе? — Хьонджін розвертається до нього, дивиться хитрим лисячим прищуром і посміхається лукаво. — А далі?

— А далі печиво, тепле молоко і баїньки, — Фелікс майже нахиляється, аби поцілувати в щоку і поставити крапку в цій розмові, та вчасно стримує такий порив — все інше потім, інакше вони ніколи не покинуть цю стоянку.

— Знову доведеться залишити машину, — Хьонджін голосно низько сміється. — Добре, телефонуй в таксі, а потім до тебе.

 

 

Тгк: https://t.me/zatyshnakhatka

Дошка: https://pin.it/59XDLoaZX
Плейліст: https://music.youtube.com/playlist?list=PLktm4YYPBSxNrl-fIHNNgA5-m6NZNmPkf&si=TqOenVzBImXh0Qf-