аre

Хто в студентській їдальні не їв, той до гастроентеролога не потрапляв!
– Лі Мінхо

Студентська їдальня – це місце, куди ходять студенти перш за все поспілкуватися і перевірити чи не отруяться викладачі, а лиш потім щоб поїсти.

Їжа, що готується тут призначена тільки для жбурляння. Останньою соломинкою є буфет, де продаються гамбургери, піца, хот-доги та солодка випічка. Величезні столи, що колись стояли посередині, тепер підпирають стіни, тому що раніше це були поля для сутичок. Тепер посередині є лише довга черга, де кожен намагається вихопити той останній шматок піци. Ще в ту лоторею лохотрон грають ті, кому не вистачило божественної їжі з буфету. Той, хто розумніший – приносять лотки з домашньою їжею, а кому не пощастило, той має змогу відвідати гастрономічний атракціон “Рис-ризик”, “Паста, що складеш ласти” або “Відчайдушна боротьба зі свининою (особливо, якщо останню відбивну хоче забрати викладач, та ще свинюка)”.

Тут завжди метушня та галас. Попри всі небезпечні для життя атракціони, в їдальні, що замінює актовий зал, який вічно на ремонті (куди тільки гроші здаємо на ремонт), проводяться всі івенти студентського життя. Тому деякі столи були забрані для гри в пінг понг. Особливою традицією є грати в настільний теніс не ракеткою, а заліковкою, за словами інженерів це вибиває потім ручки екзаменаторів, якщо ті не поставлять нормальний бал.

– Стоп, Джинні, ти точно віриш, що це тобі допоможе здати сесію? – вислухавши на його погляд недоумкувату теорію запитав Мінхо.

– Мої батьки пригрозили забрати мою крихітку. Батько навіть слова не зміг сказати всупереч таткові.

– Я вже майже звикнув, що у вашій родині слід боятися омег.

– Отож і я про те. Треба було брати щось подешевше, а не купувати цю дорогезну тойоту, попросивши половину суми у тата,- видихнув Хван та стукнувся лобом об стіл через безвихідь.

– Попросив би у батька, телепень.

– Весь бюджет в надійних руках тата. Батько сам у нього просив грошей на новий човен, бо вони з дядьком старий в очереті десь загубили.

– Хахахаха. Що вони зробили? Загубили човен в очереті? Хахаха. Ти точно син свого батька, велосипедом в очерет в’їхав, що той там і загруз, хахаха.

– Ой, коли це ще було…

– Цього літа, коли ми повертались п’яні з цілодобового магазину.

– Блять.

– Не “блять”, а дякую, що спасли мою дупу від повного занурення, пане Мінхо.

– Ага, пане, теж мені… Господарю!

– Мені подобається, так і клич мене.

– Що ж твій “любий” на це скаже? – намагався найдоброзичливіше спитати Хьонджин.

– З радістю віддасть батьківські права на трьох моїх котів тобі.

– Трьох!?

– Смертник!

– Та ні, я пожартував, Хо! – іноді Хван занадто багато собі дозволяє, тому і страждає від наслідків своїх жартів. Коти Мінхо – то діти Мінхо. Тому розпишіться та отримайте тирки, якщи ви їх не знаєте і називаєте себе другом Хо.

– В тебе на парі шлунок симфонії вигравав, от зараз я тебе і нагодую.Серветками, – в руках у Мінхо уже була велика пачка серветок, три з яких уже були в роті у Хьонджина.

Виплюнувши імпровізований кляп, Хван почав тримати руки Лі, аби знову не наїстися паперу.

– Пане-господарю, змилуйтесь. Як я міг забути таких чарівних котиків як Суні, Дуні та Дорі. Це єдині коти, на яких не наважиться гавкати Ккамі.

– Реабілітований. Купиш для них корм після пар, – останнє слово завжди за Лі Мінхо, це аксіома, яку слід вивчити.

– Ваш друг ще не приходив? Куди він подівся з нашим Ліксом? – безцеремонно увірвався в діалог Чонін (нехай увірветься так в мою оселю), який тягнув за собою Синміна, хоча насправді то Синмін відтягував Чоніна від сварок подалі, але зі сторони було все навпаки.

– Довбень ще не випустив їх зі своїх лап. Також чекаємо, – смикнув плечима Хьонджин.

Щоб уникнути некомфортного мовчання, кототато вирішив все взяти в свої руки:

– До речі, мене звуть Лі Мінхо, а це…

– Хто не знає паборачу, начулися про вас, що не дурники, то демони, – сів за їхній столик Синмін, якому набридло тримати Чоніна, – Мене звуть Кім…

– Синмін, знаю, – перебив у відповідь з явною усмішкою Мінхо, що тепер вони квити, – хто не знає боксинг рачу, то тендітні омеги, то грози десантників.

– Та ми популярні, потрібно розпочати брати гроші за автографи.

– Ага, тільки спочатку розпочни давати ті автографи,- байдуже відповів Чонін, сідаючи за чужий стіл.

– Та не переймайся ти так, той придурок ніколи обід не пропускає, скоро відпустить наших друзів – приєднався до розмови Хьонджин, який відчув, що люди, які підсіли до них можуть бути цікавими співрозмовниками, адже такі відкриті у спілкуванні. Хван вивчив істину, що потрібно довіряти своїй інтуіції, адже так він познайомився з Мінхо та Ханом.

– От чому ми залишили Лікса, я йду за ним, – схильований татусь Ян хотів підвестись, але рука Синміна та його “люблячий” погляд не дали Чоніну навіть поворхнутися.

– Та не маленький, знайде якось дорогу до їдальні. Здається, він майже рік тут навчається, – поведінка нового знайомого спантеличила Мінхо.

– Фелікс у нас топографічний кретин, дуже м’яко кажучи, – наголосив на “дуже” Синмін і, побачивши інтерес в очах напроти, продовжив:- він загубився між двома полицями з плюшевими курчатами в Аврорі, і ми потім шукали його дві години.

У відповідь на розповідь омега отримав секундне мовчання, а потім шквал реготу:

– Нам потрібно подружитися і сходити разом в Аврору, – хлопав у долоні Мінхо, сдаючись перед шармом та чарівністю нових знайомих. Він відчув прихильність Джина, тому зробить все аби витягнути своїх коханих інтровертів із лап страху перед новими знайомствами.

– Я покажу вам, де гарні і якісні повідці, – сміючись додав Хьонджин.

– Ага, тобі також куплю, тхорику мій, – у відповідь на таку чи то обіцянку, чи то погрозу, всі почали сміятися, окрім Хьонджина.

– Раз така п’янка, то хай буде гулянка. Ви наші нові друзі, тому пригощайтесь, – Мінхо вирішив, постановив і затвердив, тому розкладав лоточки з їжею для всіх,- а ще розповідайте, що за трійничок у вас планувався на лекції.

– Хей, ви що моїх хлопчиків у мене забираєте, – тихо підбіг Лікс до друзів.

– Ти запізнився, а вони нас годують, я зробив свій вибір, – відмовив Синмін, тому був в ту ж секунду у полоні обіймів друга.

Джисон кинув зворушливий погляд на омег і сів за своє місце, яке притримали йому друзі. Показавши жестом, що все окей і не потрібно хвилюватися,заспокоїв своїх пабо,що хоч і не показували всі свої сторони турботливих татусів.

– Я б пішов би з тобою за наш стіл, але не можу покинути Синміна з чужою їжею, потрібно допомогти йому її присвоїти – широко посміхнувся Чонін та подивився у сторону їхнього столика, який вже зайняли викладачі.

Хан також помітив, що всі столи були зайняті, а вільних стільців не було. Він тільки подумав аби підвестись і поступитися місцем, аби Фелікс зміг сісти, але Чонін притянув Лі до себе і посадив собі на коліна, що здивувало всіх, крім однієї людини:

– Не дивуйтеся так, – сказав з набитим ротом Синмін, – містер Ян завжди такий “я хочу показати, що я справжній альфа, подивіться, я втілення брутальності”.

– Ти не кривляй мене, краще пережовуй. А то ще поперхнешся, і буде мені радість.

– Дулю тобі, а не мої похорни. Я занадто гарячий аби помирати.

– Ну як тобі сказати, якщо тебе такого гарячого помістити в холодну землю, буде ідеальний баланс, – вирішив підтримати розмову Мінхо.

– А якщо ми поховаємо тебе на березі річки, то вода буде тепленька. Пом’янемо тебе купаючись і з барбекю, – доповнив жарт друга Хьонджин.

Ця обідня перерва здружила між собою дві компанії, які колись залишалися “одвічними тріо”. Вони жартували та дражнили один одного так, неначе знайомі з самого дитинства. Можливо, це називається – “знайти своїх”. Мінхо від сміху тримався однією рукою за руку Джисона, аби не гепнутись зі стула, а іншою за стіл, аби не гепнутись разом із Ханом, адже той відомий льотчик зі стула. Проте Хан навіть не думав вслухатись як підколюють один одного друзі. Дивне тепло огортало його. Гріла не рука Хо в його долоні, а погляд на ластовиння – поцілунки сонця на обличчі омеги, що сидів на колінах іншого напроти.

Тепер такі посиділки в їдальні були традицією. Протягом двох місяців пар, лекцій та семінарів, що дивом вижили студенти, можна сказати, що дві всім відомі рачі злились в одну.

– До речі, чому саме “рача”? – запитав Лікс на одній із перерв.

– Хтось зі студентів нашої шараги почав викладати на сторінці свою музику анонімно, потім під музикою в коментарях з’явилась лірика до кожного біту з підписом “prod. 3racha”, що дослівно перекладається як “три вітри”, тобто ніхто не знає, хто це і з якого факультету, – роз’яснив Хьонджин.

– Вау, не знав, дякую тобі, кью-кью, – відправив повітряні сердечка Хьону Йонбок як вдячність.

– Так, Джинні у нас все знає про сторінку універу, тому що сам викладає інколи свої малюнки, – з гордістю за талановитого друга промовив Мінхо.

– У нього є скетчбук зі замальовками, які він потім переносить на полотно, – доповнив Джисон.

– Я продам той скетчбук його фанам за космічну суму і стану багатієм,- пожартував, або ні, Йонбок.

– Будеш платити за мої сесії та купиш мені новий ноутбук, точніше два, інший буде моїм подарунком для Чоніна, – відбив “п’ять” Яну Синмін.

Такі буденні розмови заповнили життя кожного, тому вони сміливо називали один одного друзями.Вони спілкувались на перервах, в соц.мережах та інколи на спільних парах, наприклад філософія, психологія чи релігія (хтось знає нащо ці обов’язкові предмети в кожному універі?).

– Ми ніколи не ходили кудись на тусу разом, – констатував факт Хьонджин.

– Згоден, навіть в кафе, що недалеко біля метро, не заходили, а там такі смачні паніні з куркою, – замріяно відповів Чонін.

– Ти точно народжений аби бути альфою, – фиркнув Лікс, – світ втрачає таку прекрасну омегу.

– Дякую за комплімент, сонечко, світ ловив мене, та не спіймав.

– Стоп, дайте мені завершити думку, що за базікали, а не друзі, не дають і слова вставити, – розвів драму Хван.

– Я б пожартував про “дати” та “вставити”, але боюсь, що наш принц втратить свідомість.

– От і мовчи краще, Джисоне.

– От і донось свої думки краще, Хьонджине.

– Все-все, не починайте знову свої жарти, налякаєте мені моїх діточок, скормлю вас своїм котам, а краще давайте я скажу, що нас запросили на найкращу тусу для старших курсів, яку організовують інженери.

– Блять, Мінхо, я хотів їм розповісти, – надувся Хьонджин.

– Не дуй так губи, а то ризикуєш бути зацілованим бетою, великий альфач, – тицьнув пальцами по губах Хвана Мінхо, – ну ти можеш сказати, що це сьогодні, і що ти відвезеш нас всіх на джипі батька.

– Яка ж ти су…супербета мого життя, тільки поклади серветки на місце!

– Як ви дістали запрошення у інженерів, це ж не можливо – Чонін був не на жарт здивований.

– Як ви могли сказати так пізно, ми не готові! – в один голос вскрикнули Синмін та Фелікс.

– Типові омеги,- буркнув Чонін.

– У мене друзі на інженерному, – відповів Джисон, – а ще зараз релігія, тому ви можете проїбати одну лекцію, ми вас прикриємо, скажемо, що поститесь.

– Ага,блять, причащаються, – тихо продовжив буркотіти Чонін, на що отримав безліч підзатильників від Фелікса та Синміна, – та досить! Пиздуйте у вашу кімнату переодягатися, ми за вами заїдемо.

– Ти йдеш з нами, – сказав, як відрізав, Синмін.

– Хто ж буде нашим Леонідом Мартинчиком і вирішить, хто богиня шопінгу? – вигнув брови у награному здивувані Лікс.

– Ви дійсно хочете взяти з собою альфу, у якого, я нагадаю, уже був перший гон, аби він дивися як ви переодягаєтесь і давав вам за це оцінку? – офігів Хьонджив і, отримавши від омег схалюючі кивання, додав: – Вау, Чонін це найфортовіший альфа, якого я знаю.

– На жаль, на щастя, Чонін залишиться з нами, аби показати нам, куди за вами заїжджати, – беземоційно відповів Джисон, якщо не брати до уваги вену, що пульсувала на його шиї.

Секундне мовчання поглинуло компанію. Всі дивились на Джисона, якщо точніше, то на його виразні вени, що пульсували в ритм з диханням кожного.

– Добре, тоді ми побіжимо переодягатися, а ви нам зателефонуйте, коли будете біля гуртожитку. Ми живемо у третьому, Чонін, не в другому! До зустрічі, гейси,- відсалютував Кім і потягнув за собою Лікса, що не думав зводити погляд з Хана, і тут Синмін його розуміє, тому що пялились всі.

Після нудної лекції друзі поїхали прямісінько під двері гуртожитку, тому що не царська справа, аби омеги ще й шукали, де припаркований автомобіль. Це було нвйкращою ідеєю, тому що спочатку вийшов Синмін, і коли він вийшов, то з машини вийшли всі та встали в німому ахуї. Його волосся було укладене гелем та зачесане так, що було видно виразний погляд та чіткі лінії обличчя. Світлий блиск на губах, підфарбовані очі та його образ. Ні, образ був доволі закритий, але на ньому були чорні шкіряні штани та темна рубашка. Здається, хлопці будуть охоронцями своїх друзів-омег. Джисон підняв банку пива і відсалютував Кіму, показуючи, що цей ковток він робить за його охуєнність. Але не встиг він зробити той ковток, як показався у всій красі Фелікс. Добре, що він одягнув вільні штани, напевно налаштований багато танцювати, але кроп-топ та хвостик не могли поєднатися в Хана голові.

“Він такий милий та зваблюючий одночасно, здається, у мене з’явився новий фетиш. А ще у мене встав. Якщо я вип’ю, то точно візьму цього омегу у домі свого друга. Чорт!”– подумав Джисон і за декілька ковтків випив свою банку пива та забрав банку Хьонджина.

– Не охуїв ти часом,- риторично запитав Хван.

– Ти за кермом, а мені потрібно випити. Швидше їдемо, я не хочу сп’яніти в авто.

“Мене не зрозуміють як мінімум двоє, якщо я почну приставати до Лікса. Хан, ти похотлива тварюка! Досить думати про іншого, навіть якщо тобі подобається про це думати. Але секс в машині…Замовкни внутрішня тварина!”