apple craziness

And if you don’t love me now
You will never love me again

I can still hear you saying
You would never break the chain

Іванов вивалюється з накуреного пабу і стає під розбитим вуличним ліхтарем. Цей провулок, в порівнянні з задимленим і переповненим закладом, видається аномально тихим і пустим. Кортить сунути руку в кишеню і дістати цигарки, але куртка неприємно шарудить і він вибирає завмерти й прислухатись до тиші. Десь далеко виють коти, ледь чутно як гуде лампа над головою, а кількома вулицями нижче їде сміттєвоз. Однак всі звуки такі приглушені, що не сплітаються в гучну какофонію і вулиця розслабляє. Майже зразу доводиться відганяти від себе комарів і прислухатись до глухого тріпання метеликів об плафон ліхтаря.

Він знає, що Арестовича довго чекати не доведеться – він завжди виходить за ним.

І зараз вийде.

– Ну ти трудяга, Сергій Володимирович. На «чейні» думав горло зірвеш. Шануйся, – Льоша з дверей вискакує так натхненно, наче весь шум і гамір пабу штовхає його в плечі, а на вулицю він вже влітає у вільному падінні. Однак на ногах стоїть.

В Іванова в голові каша і він навіть не певен, що його перебування тут реальне. Смикає кутиком блідих обвітрених губ. Важко втямити скільки випив і скурив, але усього було достатньо, щоб засумніватися у справжності довколишнього середовища.

– Слухай, Льош, а може свій пездливий рот якось по-іншому юзати будеш, а? – Сергій питає хоч і не має нічого такого на увазі. Настрій зовсім не той. Однак такі словесні перепалки мусять існувати хоча б для того, щоб Земля крутилася. – В мене є кілька хвилин.

– «Кілька хвилин», пф. Слабак, – Арестович дістає з-за вуха сигарету. – Я наче як сказав, шо ми зав’язуємо з цим.

– Ну ти казав, шо зав’язуємо, бо їдеш геть, але ж ти ще тут… – відповідає Іванов і забирає сигарету з чужих зубів і сам береться черкати запальничкою.

Арестович мовчить. Підіймає голову догори і жмурить очі. Сергій хотів би знати про що той думає, але в телепатію ще не навчився, то ж доводиться словами через рот.

– І ти отак просто поїдеш?

Він удає, що не чує його і продовжує жмуритись, але Іванов не втомлюється випитливо зазирати в чуже лице. Арестович стоїть перед ним жахливо красивий і це вже не раз виходило Сергієві боком. Льоша розумів свою красу. Він знав, що його зовнішність робить з оточуючими і знав, що для Іванова архіважливо втримати найкращу самочку прайду біля себе.

А найкраща самочка, в свою чергу, залишається лише біля найперспективнішого самця.

– Ага, – відповідає нарешті Арестович і переводить погляд на нього.

– Поняв.

Головою Сергій розуміє, що це невелика втрата. Після кожного п’ятничного концерту знаходиться якась п’яна тьолка, яка радо пошліфує стояк гландами. Однак серце незгодно ниє і нудить

«ти більше не самий крутий в прайді»

«навіть така потаскуха як Арестович кидає тебе»

«ти облажався, містер Лох»

Злість змушує зціпити зуби. Іванов кусає губи і переминається з ноги на ногу, шаркаючи кросівками.

– О капітане мій, капітане! Страшна скінчилась путь! – Льоша блазнює і йому хочеться в’їбати. Ця його надмірна легкість зазвичай спрощувала усе, розвантажувала обстановку, але чомусь зараз це не працює. Кому треба ці жарти? Іванов – злиться. Самому Арестовичу – гірко. Лиш дурак би цього не помітив. То може і не варто Землі крутитися?

– Іди нахуй, Арестович. – відповідає Іванов. Він відчуває так багато негативних емоцій, що дивується, що здатен на них. Ускладнює все і кількість випитого, що змушує кров бурлити і штовхає на вчинки з поганими наслідками.

– Дивись, бо я випадково можу подумати, що ти в мене закохався. – Льоша розвертається боком і вже не лопатками тулиться до стіни, а лиш плечем.

– Ну точно, за три роки не закохався, а тут би пройнявся ніжними почуттями. – Цей діалог потребує багато зусиль. Іванов дзеркалить його позу і тулиться плечем до стіни теж. Отак і стоять один навпроти одного.

– То в чому проблема? – питає Арестович зверхньо.

– Не люблю коли мене кидають. Б’є по самолюбству.

– Переживеш, – і плює кудись в сторону.

– Переживу, хулі ні. Але ти ще прийдеш до мене на поріг, Арестович. – Сергій знову дивиться на розбитий ліхтар. Метелик продовжує безсило сунутись до плафона. – Через п’ять років чи через десять. Але ти обов’язково прийдеш до мене.

– Самолюбство реанімуєш? – питає Льоша і намагається поглядом простежити куди зазирає Іванов.

– Ой, блять… Міг би якось покрасивше зі мною прощатися – виходить надто вже відверто. Він не поважає людську жалість і співчуття, але дуже хотілося б розуміння.

Щоб його зрозуміли.

Щоб саме Льоша його зрозумів.

Бо вдаватись до важких словесних оборотів не вийде.

– Я не хочу взагалі з тобою прощатися. – Арестович стає зовсім серйозним. Він переводить погляд на лице Іванова, хоч той вдає, що цього не відчуває і продовжує слідкувати за метеликом. – Ти ж шариш що справа не в тобі, Сєрьож? – робить крок вперед. – Я просто мушу їхати.

– Та похуй мені…

– Звичайно ж похуй.

Льоша невпевнено підходить ближче і не витримує. Цілує. Торкається якось зовсім легко і ніжно. Думає, що губи в Сергія приємні і гладкі, хоч той і кусає їх вічно.

Але він не дає поцілунку тривати надто довго.

Іванов хапає його руками і втискає в себе, впираючись носом в маківку і Арестович навіть не дихає, щоб не зіпсувати момент.

Просто стоїть і мовчить, треться об нього, тисне пальцями на боки і дихає в шию.

Щоки горять. Вони вперше поцілувалися.

Вперше за три роки.

Прям ротом в рот.

– Це шо якісь сігарєти з яблучною кнопкою? Кіс? – бурчить Іванов у чуже волосся, облизуючи губи. – Арестович, ти шо підарас?

– А коли я сідлав тебе в твоєму притоні на ссаних матрацах, то ти думав, що я хто? – він сміється і тулиться лобом до лоба. Сергій відчуває як пальці Льоші повзуть вниз по животу. Його яйця в руках Арестовича. Буквально.

Іванов пропускає декілька вдихів і Олексій робить рваний крок назад.

– Будеш на біс?

– Угу – хоча треба про голих пенсіонерок подумати, щоб в штанах штиль наступив.

– «Чейн»?

– Угу. Вернешся в зал? – Сергій питає, хоча і сам не знає яка відповідь його влаштує.

– Ні, я додому. – Арестович відходить і нарешті помічає того метелика, за яким досі спостерігав Іванов і теж находить його безсилля потішним. – Завтра зранку на потяг.

– Ок.

– Шануйся, Сєрьожка. – і розвертається, жваво крокуючи геть.

– Якщо тобі щось від мене треба буде, то старайся звертатись до мене лиш в самому крайньому випадку, Арестович. – Кричить Іванов йому в спину. – Не раніше!!!

– Ага. Гамна наверни, Іванов. – кидає через плече Олексій і починає насвистувати якусь з останніх пісень про шлюх.

І спускається вулицею вниз, копаючи по дорозі камінці.