All deine wunden

Ганнібал помер.

Вілл упевнився в цьому (хоч відчайдушно не бажав). Вілл прийняв цю болючу, вбивчу правду й отруївся нею. І мав жити з цією отрутою у крові решту життя.

Краще б він помер разом з Лектером, коли впав зі скелі.

Якимось дивом Ґрем вижив. Опісля поліція довго шукала Ганнібала, не маючи сумнівів, що доктор теж вижив. Коли у прибережних зонах тіла не виявили, стали шукати на глибині. Потім зону пошуків розширили. Та доктора – живого чи мертвого – знайти не вдалося.

Тому Вілл вірив, що Ганнібал живий. І ця віра змушувала його чекати на наступну зустріч зі своїм доктором.

Аж поки не минуло чотири роки. Чотири довгі роки надії й очікування побачити Лектера знову. Ґрем обіцяв собі – нізащо не стане відштовхувати Ганнібала. Втече з ним. Зробить все, що той скаже. Аби лиш ніколи не розлучатися.

Тепер профайлер на власній шкурі відчув, що таке самотність.

На дзвінки Джека Ґрем не відповідав. Не бажав, щоби його знову втягнули в якесь розслідування. Йому сповна вистачило співпраці з ФБР.

Тому Кроуфорд приїхав сам. Аби повідомити, що в океані знайшли сильно розкладене тіло. Експертиза ДНК підтвердила, що це Ганнібал Лектер.

Вілл мовчки зайшов у дім, лишивши Джека на вулиці.

Тепер можна нікого не чекати.

Боліло так, що хотілося вирвати власне серце з грудей, щоб стало легше дихати. Разом з кров’ю серце розносило тілом два отруйні нестерпні слова.

Ганнібал помер.

І Вілл вже ніколи не скаже, як його кохає. Власні почуття тепер роздирали зсередини. Ґрем зціпив зуби, бо хотілося кричати.

Жити далі – для чого?

Відтоді, як Джек приніс йому новину про смерть Ганнібала, Вілл став рідко виходити з дому. Вороже ставився до незваних гостей. Не відчиняв Алані й грубо прогнав Фредді Лаундс, котра прийшла взяти інтерв’ю. Єдиною його відрадою стали собаки, яких чоловік щиро любив. Бо не стало того, кому він мав би цю любов віддавати.

Ґрем часто спав. Йому більше не снилися кошмари. Лише моменти, проведені з Ганнібалом. Кожен спогад матеріалізувався у свідомості й переростав у фільм без початку й кінця. Чоловік знову й знову бачив, як познайомився з Лектером. Обличчя психіатра в кожному сні було чітким, коли решта предметів і людей довкола розмивалися. Навіть Вілл розмивався у снах. Та він і в житті майже перетворився на привида, страждаючи від не повноцінного життя без Ганнібала.

Вілл повністю належав Лектеру, як і Лектер належав йому.

Миті пробудження нагадували тортури. Темна безрадісна реальність навалювалася на плечі й затягувала в глибину одноманітного існування. Вілл жив, бо не міг вчинити самогубство.

Особливо коли згадав, що це Ганнібал врятував його там, в океані.

Ґрем ненавидів себе за це. І свого доктора за це теж ненавидів. Навіщо було його рятувати, якщо тоді на скелі вони обидва зрозуміли, що не житимуть один без одного?

Аби швидше засинати, Вілл почав приймати снодійне. Іноді випивав забагато (дозування, звісно ж, не дотримувався) і реальність повільно розтікалася перед очима, хиткий спокій водою огортав змучене пошрамоване тіло, а свідомість послужливо воскрешала картини минулого. Ганнібал кладе долоню на плече Вілла. Ганнібал довірливо дивиться на профайлера. Ганнібал обіймає, посміхається, хмуриться, піклується про Вілла. Ганнібал ожив і торкається рукою спітнілого чола Ґрема. Гаряче дихання торкнулося шиї. Вілл посміхнувся.

– Ще, – попросив, коли губи Лектера перестали торкатися його. І той слухняно цілував Вілла, а Ґрем цілував його, кожну рану і шрам, слухав рівне серцебиття і нарешті був щасливий.

Хоча б у снах він мав право бути щасливим.

– Я не хочу відпускати тебе, – шепотів профайлер, коли Ганнібал ліг поруч. Тіні огорнули його тіло легкою вуаллю.

– Я не збираюся йти, – відповів Лектер. Він обійняв Вілла, і той сховався у його обіймах від усього світу. Тіло доктора – міцне і тепле – торкалося тіла Ґрема. Вілл підняв голову й зустрівся очима з розуміючим поглядом.

– Я кохаю тебе, Ганнібале, – сказав Вілл, – хочу, щоб ти знав це.

– Як довго я чекав цих слів, – видихнув Лектер, поцілувавши Ґрема у чоло. Руки, що пестили шкіру, були такими реальними. Вперше Вілл пошкодував, що не випив більше таблеток.

– Як шкода, що це сон, – зітхнув він, пригорнувшись до грудей Ганнібала. – Як шкода, що я не можу повернути тебе…

***

Вілл прокинувся. Реальність майже вбивала. Стало важко дихати від усвідомлення, що цей сон був найбажанішим і найсумнішим. Бо Ганнібал…

Ґрем повернув голову, почувши чуже дихання поруч.

Лектер спав коло нього. Спокійний, рідний і – живий.

Вілл затамував подих. Часто заморгав, бо обриси кімнати чомусь розпливалися. Чорне дзеркало нестерпної реальності розбилося, коли Ганнібал розплющив очі, злегка посміхнувся й мовив:

– Я повернувся, Вілле. Впустиш мене ще раз у своє життя?