Accidental Protégé

Палац культури, навколо багато людей, камери, мікрофони. Біля трибуни, в оточені багатьох мікрофонів стоїть Фюрер, жваво несучи світу свою промову. В його яскравих очах, горить пристрасть, як синє полум’я.
Він відчуває на собі сотні поглядів і всі у цьому приміщенні слухають тільки його. Чоловік вміє брати момент та використовувати його на повну, викликаючи бурхливу реакцію в натовпу. Кожен його жест, кожне слово, несуть в собі неймовірну кількість енергії. Він вірить в те, що каже. Ні, він впевнений. І з перших секунд заражає своєю впевненістю інших.

З розвитком думки, його голос стає все більш потужним, гучним, впевненим.
Сотні очей дивилися на нього з натхненням та захопленням.

А лише одні, темні, але до останньої секунди вірні – дивилися на нього з набагато глибшими почуттями. Вони поглинали в себе кожну частинку цієї енергії, вловлювали кожен рух, кожну літеру. Та захоплювалися неймовірною красою Фюрера. Яка в такі моменти в тисячі разів прибільшувалася.

І ці очі, які належали міністру пропаганди та народної освіти, здається навіть не кліпали, дивлячись на того, кого він любив понад усе на світі. Любив як наставника, як провідника, як дорогого серцю друга, і як людину, яку хотілося міцно притиснути до себе та ніколи не відпускати. З якою хотілося провести решту свого життя і більше ніколи не думати про все погане, що в ньому було.

Натовп захоплено волає. Голубоокий чоловік, якого всі кличуть “Фюрер”, підіймає праву руку до гори, говорячи своїм владним голосом “Гайль!”. Натовп відповідає тим самим. Сотні людей підіймають руку догори, скандуючи “Слава Перемозі!”. Гітлер повільно опускає свою руку, складаючи долоню у кулак та прикладаючи її до серця. Киваючи натовпу головою і під викрики людей спускається з трибуни, люди поважно розступаються перед ним, надаючи йому дорогу. Він впевнено крокує до своїх охоронців та сопартійців, тримаючи в руках кашкет. Натовп замовкає, але все одно говорить один з одним.

Гітлер підходить до Ґеббельса, який стоїть на перших рядах, світячись від захоплення, та виглядаючи трохи замріяно. Бо почуття міністра були набагато глибше, ніж звичайне захоплення.

Вони міцно тиснуть руки та трохи посміхаються один одному.
А Гітлер з полегшенням видихає. Він втомився, але також відчував приємне виснаження та ейфорію. Він любив, коли його слухали. А ще більше любив, коли чули. Тепер хотілося покинути шумне місце та побути у спокої, подумати, відпочити.
Посмішка Адольфа стає дещо теплішої, коли він дивитися на свого товариша. Вони обидва виглядали втомленими та бачили один в одному комфорт.

Тримаючись поряд, двоє чоловіків покидають будівлю. Хотілося спокою. Та трохи поговорити перед тим, як відправитись кожен до себе додому.

Зима цього року була дещо холодніше, ніж зазвичай. Але вітру зараз, на щастя, не було. На вулиці вже починало темніти. Сніжило. А світло вже увімкнених ліхтарів відбивалося від снігу, що покривав собою землю. Гарна картина. Якою Адольф почав милуватися з першої секунди, як покинув душне приміщення.

Гітлер відійшов на деяку відстань від будівлі та зупинився. Слідуючий за ним Ґеббельс помітно почав трохи зіщулюватися від холоду, невдоволено дивлячись на лідера, тримаючи тоненькі руки у кишенях. А самому фюреру, здавалося, було зовсім байдуже на холод, він просто стояв, насолоджуючись красою зимового вечора.

— Йозефе, подивись, як гарно навколо! — Захоплено сказав чоловік, розвертаючись до свого маленького товариша, але потім знову вдивляючись у засніжену вулицю, з радісною, майже як в дитини, посмішкою.

— Я бачу, мій Фюрере. — Спокійно відповів Ґеббельс, стискаючи в кулаки замерзаючі руки. — Дійсно гарно. Але Ви не проти, якщо ми не будемо стояти? Принаймні обличчям до вітру. — Він весь стикається ще сильніше, виглядаючи дещо роздратовано. Але ні, звичайно його дратував не любий фюрер. Він просто злився на таку холодну погоду.

Адольф відриває погляд від пейзажу, та зі співчуттям дивитися на міністра, ніжно поклавши руку на худе плече.
— Перепрошую. Ти замерз? — Гітлер трохи стискає руку.

— Все гаразд. Але Ви праві. — Ґеббельс заглядає у блакитні очі, які дивилися на нього, і дещо зворушено посміхається, відчуваючи, як канцлер повільно обіймає його, притиснувши до більш великого, більш теплого себе.

Йозеф кладе голову Адольфу на груди, обіймаючи чоловіка у відповідь. Вуста фюрера вигинаються у посмішці. Йому завжди приємно було обіймати міністра, той був такий маленький у порівнянні з ним самим, що ідеально уміщався в руках.

У двох серце билося дещо частіше, коли вони так притискалися один до одного, а Йозеф, здавалося, просто танув.

— Ходімо, сядемо. — Тихенько говорить Гітлер, відпустивши товариша з обіймів, але тримаючи руку навколо його плечей, коли вони прямують до найближчої лавки. Вони сідають по ближче один до одного, щоб зберігати тепло у таку холодну погоду. Це могло з боку виглядати дивно, але вони ж просто два друга, які не хотіли мерзнути?
Два друга, почуття між якими здавалися такими теплими, що зігрітися можна було тільки від них.

Адольф підіймає голову та дивитися на небо. Сонце вже заходило. Темнішало, але все одно на вулиці було світліше, через покриваючий землю сніг. Небо було приємних, жовтих та помаранчевих кольорів. Коли Гітлер спостерігав за таким, на душі його ставало дуже спокійно, розслаблено. Особливо після нещодавньої промови. А зараз хотілося малювати.

Фюрер дивився на захід сонця. А міністр дивився на нього. Обожнюючи цю постать біля себе. Захоплюючись його красою та зосередженістю, цією любов’ю до прекрасного. Ґеббельсу дуже хотілося зараз поцілувати канцлера. Без якоїсь пошлості, чисто, в щоку або скроню, але з великого кохання, яке кипіло в серці з найпершої зустрічі, багато років тому. Напевно, навіть це було б занадто.

Пропагандист теж підіймає погляд, тепер разом із фюрером дивлячись на небо. Гарно, приємно. Особливо компанія. І Адольфу, здавалося, теж було дуже добре.

Через кілька хвилин спокою та комфортної тиші, Гітлер відчуває, як Йозеф щільніше притискається до нього, ніби маленька пташечка, що замерзає та шукає тепло. Адольф посміхається йому, та обережно бере тендітну та холодну руку у свою, потім накриває другою, і потирає пальцями, бажаючи зігріти. Стільки ніжності він відчував до друга, що навіть нещодавно почав сумніватися у своїх, виключно дружніх почуттях. І хотілося про це сказати, не тримати в собі думки, які здавалися такими дивними та неправильними, але в той самий час дивовижними. Але було тривожно, складно. Він фюрер, пережив багато чого, досяг багато чого, а ось це було для нього чимось новим. Потрібен був час, щоб наважитись.

Гітлер обережно підносить обидві руки Ґеббельса до свого обличчя та видихає тепле повітря на замерзаючі пальці товариша. Потім дивитися на міністра, зустрічається з поглядом його великих, темних очей. Ковтає ком у горлі. Ніжно стискає руки Йозефа. Хоче нарешті щось сказати. Але втрачає всю упевненість, озирається.

Раптом його руки стискають у відповідь, тишу порушує м’який, але зараз дещо боязкий голос міністра пропаганди.
— Мій Фюрере… — Ніби запитує, чи можна почати говорити.

— Так? — Звучить ніжна відповідь від Адольфа, їх очі знову зустрічаються.

— Я кохаю Вас, мій Фюрере… Дуже сильно. — Йозеф утикається обличчям в плече Гітлера, готовий бути відштовхнутим, можливо навіть вдареним, покаліченим різким словом, або ще щось навіть гірше за все це. Він помітно боявся, але шляху назад вже не було. Він в голос сказав те, що деякий час так сильно катувало його душу.

Фюрер якийсь час мовчить, проте весь раптом осяяв, ніби з ним сталося щось таке, про що він давно мріяв. Він не очікував це почути, хоча таємно бажав.
Чоловік відчуває, як Ґеббельс трохи тремтить. Можливо від холоду, а можливо йому страшно…

— Я тебе теж. — Майже пошепки відповідає Адольф, накриваючи тремтяче тіло міністра своїми широкими долонями. Вся ситуація була для них дуже незвичною, але перехоплювала подих.

— Ви правду кажете…? — Тихо, з недовірою питає пропагандист, піднявши голову. Декілька темних пасм спадає на повне надії обличчя.

— А чому б мені про таке брехати? — Гітлер ніжно поправляє волосся Йозефа, після чого заривається в нього носом, вдихаючи приємний, солодкий запах. Нарешті він міг це зробити. І враз навколо стало тепліше, не зважаючи на холодну погоду, яка особливо турбувала стрункішого чоловіка. І серце билося так швидко, як ніколи. При чому в них двох.

Сидять так вони ще деякий час, дивлячись на зимове небо, знаходячи у ньому неймовірний спокій, безпеку. Їхні пальці іноді обережно переплітаються, потираються, зігріваючи руки один одного. На жаль, на вулиці вони не могли дозволити собі нічого більше, ніж невеликі дотики. Але це було не погано.

———

А небо вже темне, проте зірок майже не видно. Двоє чоловіків сягають будинку Фюрера, перетинають поріг. Йозеф майже по дитячому кривиться від холоду, закутуючись у шинель Адольфа, яка з’явилася на ньому.

— Потерпи що трохи, я зараз розпалю вогонь. — Ніжно каже Гітлер, потираючи плечі Ґеббельса. — Ти таких худенький, тому і мерзнеш… — Він посміхається на незадоволений вираз обличчя міністра, який з’являється після його слів, а потім замикає двері, прямуючи до каміна у вітальні, щоб розпалити його.

Через кілька хвилин чоловік сідає біля вогню і кличе до себе Ґеббельса, який тепер почувається помітно краще. Нарешті зігрівся. Той тиснеться до Адольфа, але на цей раз тільки через бажання бути поряд та як можна ближче. Отримавши обійми, міністр задоволено зітхає, дивлячись на граюче полум’я. Йозеф простягає тоненькі ручки до каміну, щоб швидше їх зігріти. Гітлер ніжно цілує його у скроню.

— Дякую Вам, Фюрере. — Після своїх слів він отримує ще й обережний поцілунок в щоку.

— Я ж просив, називай мене на “ти”. Та на ім’я. Нам більше не потрібні ці формальності, особливо наодинці.

— Гаразд, Адольфе. — Ґеббельс повертає голову до канцлера. А його очі сяють класичним обожнюванням та любов’ю. Він вперше відчуває себе настільки особливим… І йому це відчуття подобалося. Гітлер кохає його. Не когось іншого, а саме його.

Раптом, зацікавлений погляд Йозефа зависає на губах чоловіка. Хотілося поцілувати, але він не був впевнений в тому, на скільки це доречно. Ніби вловивши це, Адольф знову посміхається, відчуваючи, як серце приємно тріпоче у грудях. Поклавши одну руку на щоку міністра, а іншу – на талію, він нахиляється ближче, відчуваючи сором’язливість. Все ж таки, перед ним був чоловік. Але самого Ґеббельса, здавалося, не хвилював цей факт, його руки обвиваються навколо шиї Фюрера та міністр заплющує очі, із приємним хвилюванням очікуючи його наступних дій, сподіваючись на поцілунок.

І він його отримує.
Гітлер дещо незграбно доторкається до його губ своїми, але відчувши відповідь, продовжує більш впевнено, та неймовірно любляче, пестячи щоку партнера. Все тіло Адольфа заливається приємним теплом, а у грудях стає легко.

Здається, те саме відчуває і Йозеф. Стискає Фюрера руками, блаженно віддаючись поцілунку.

— Це було чудово… — Прошепотів Ґеббельс, через деякий час відсторонившись. На його обличчі широка посмішка, відкриваюча зуби.
Адольф завжди був просто закоханий у цю усмішку, вважав її найідеальнішою.

Серце знову калатає у двох, їхні руки все ще лежать на тілах один одного.

Гітлер ніжно гладить обличчя пропагандиста, цілуючи його у кінчик носа. На його вустах залишився солодкий і п’янкий присмак губ іншого чоловіка.
— Ти найчарівніший, любий Йозефе.

А далі було ще багато поцілунків…