_IT`S US_

Промайнувши досить вузький з обох боків ґанок, я зайшла усередину домівки. Мене зустріла затишна вітальня, у яку миттєво переростав умовно облаштований коридор, що, по суті, складався з тумби для взуття та дзеркала збоку на стіні. У кімнаті можна було побачити ворсистий темно-зелений килимок, що був застелений на підлозі з темного дерева, на якій, у свою чергу, розташовувався надзвичайно симпатичних крісла та дивану, що стояли один навпроти одного. Між тими двома стояв невеликий столик, на якому була проста скляна ваза із ніжно-білими ліліями всередині.

– Мене звати Дерек, до речі, – озвався чоловік, беручи моє пальто, щоб його повісити на гачок біля входу. – Щось у ході розмови забув зовсім представитися.

– Дуже рада знайомству, – посміхнулась у відповідь я.

У міру того, як ми йшли до сходів на другий поверх, зліва від нас я запримітила привідчинені двері, що вели до невеличкої охайної кухні, а також вбудований у стіну кам’яний камін між двома вікнами у вітальні.

– Пані Вікторія не любить дивитися телевізор? – вирішила запитати я, помітивши відсутність приладу.

– Надає перевагу звичайному радіо. А у зв’язку з підняттям податку на телетрансляцію так взагалі каже, що це чудовий метод економії грошей на більш важливі речі.

Сходи були скрипучі і дуже чисті, а самий сходовий майданчик сильно звужувався вгорі через те, що другий поверх складався лише з однієї єдиної спальні господарки. Коли ми відчинили двері, я була дещо вражена.

Майже половина кімнати на стінах була усіяна численними малюнками, кресленнями, помітками на вирізках з газет, або звичайними записами від руки. У тій же частині розташовувався мольберт, невеликий стіл із цілою купою мотлоху з різним канцелярським приладдям, серед чого були, зокрема, баночки з акрилом, садові ножиці, пігулки від мігрені і батарейки.

У другій частині стояло застелене непримітне ліжко, на якому був накиданий деякий зимовий одяг, де можна було побачити кілька светрів, темно-коричневий пуховик, пару штанів та декілька пар рукавичок.

– Певно залишила, поки валізу в дорогу збирала, – подумала я.

Зліва від ліжка була велика шафа з одягом, а навпроти неї біля стіни стояв ще один письмовий стіл із папками, документами і великою кількістю чеків на ньому.

– Завжди любив цей будинок. Він, щоправда, замалий у своїх розмірах, проте дуже затишний і нагадує дитинство, – Дерек посміхнувся і підійшов до захаращення малюнків, манячи мене до себе рукою. Він вказав на одну з небагатьох картин, яка була досить детально промальована:

– Ось, наприклад, озеро у нашому лісі, біля якого ми всією сім’єю влаштовували пікніки, коли я ще був маленький, – потім направив руку трохи нижче на стіні. – А ось це карусель на ярмарку у центрі міста, – ось це було більше схоже на замальовку, аніж на повноцінну картину, оскільки майже весь простір лишався чорно-білим, окрім безпосередньо каруселі, що грала усіма кольорами веселки.

Руку майстрині дійсно було видно. Передача форм, кольорів. Особливо захоплювали плавні переходи між кольорами, від чого складалося враження, неначе на межі їх двох проявлявся абсолютно унікальний авторський відтінок, назви якому немає.

Я ще раз окинула очима стіну, намагаючись вловити кожен момент, що був уречевлений в окремому клаптику паперу. І тут мій погляд зупинився на картині, що висіла ближче за всіх до вікна. На ній був зображений суцільний хаос зі штрихів чорного, темно-сірого і коричневого кольорів, які у своєму шаленому сум’ятті немов змушували побачити бурю із гніву і відчаю. Принаймні це те, що я у той момент відчула. Проте головним на ній було не це. Серед усього цього хаосу силует: стрункий, але міцний. Верхня ж частина, де була голова, покривалася обережними легкими гранатними мазками, що скидалися на пасма волосся. А з-під них зі свого боку визирали дві малахітові цяточки, що скидалися на очі.

– Що це таке? – вирвалося в мене, поки я, не відриваючи від картини погляду, вдивлялась в неї.

Дерек підійшов, скептично глянув у ту ж сторону, куди і я, та склав руки на грудях:

– Пригадую навіть початок роботи над нею, – почав він. – Я одного дощового вечора забіг до неї додому, бо вона попросила допомоги із документами по ремонту. Тоді вже був повністю намальований чоловік, однак фону ще не було. – він повів поглядом кудись убік. – Розказала, що побачила цей образ уві сні. Буцім то, однієї ночі їй настільки яскравий сон наснився, що вона була в змозі, прокинувшись, намалювати його в усіх можливих деталях. Однак поки вона дійшла до мольберту, картинка в голові стала розмитою, і в результаті було нанесено на полотно лише залишки уяви. Ех, якби ж то я міг її зрозуміти. Мені то взагалі ніколи нічого не сниться.

– Отакої! – вигукнула я, будучи привабленою іншою не менш ефектною картиною. – А це що таке?

Я підбігла до мольберта, де вона, власне, і висіла. На ній відчувався схожий жах, що і на попередньому полотні, проте зображений був в іншій гамі відтінків. Умовно її можна було поділити на дві частини: сніжно-білу і криваво-червону. У місці стику вони неначе починають боротьбу і в результаті з’єднуються відчайдушними мазками художниці. Поверх цього були намальовані дві крейдяні троянди, чиї пелюстки змочені у бордових краплинах потікшої акварелі.

– Ох і потягнуло ж її останнім часом на експресіонізм, – Дерек провів рукою по потилиці. – Якщо я правильно пам’ятаю, вона почала її за день до від’їзду до лікарні з Ліліан. І, як бачиш, залишила у напівготовому вигляді.

– Ви хочете сказати, що вона це за день намалювала? – вразилася я. – Очманіти просто!

– Коли вона вчора з малою ввечері сіла на потяг, то відразу мене по телефону набрала. Вона була не в кращому стані, ніж я: змучена, втомлена і пригнічена. Через силу стримуючи сльози, вона, неначе спросоння, почала проклинати усе що тільки на світі існує. Я чув цей розпач, але нічого не міг зробити. Розумів, що тільки якнайшвидший приїзд до столиці полегшить доччині страждання, – він насилу вдихнув. – Почала бурмотіти у слухавку про те, що вона неначе відчувала, що так просто уся ця історія з викраденням не закінчиться і від неї будуть свої наслідки. Також згадала за те, як за день до від’їзду прокинулась у холодному поті від страшного сну, де тіло Ліліан проткнули двома трояндами в груди, після чого та почала стікати кров’ю. Як і будь-яка налякана стара жінка стверджувала, що той сон точно був віщим і що вона після нього неначе відразу відчула прийдешню біду.

Дерек тяжко видихнув:

– Останнім часом сильно переживаю за її стан. Ця страшна трагедія сильно вдарила по її здоров’ю, через що почали турбувати поганий сон та проблеми з тиском. Що тут вже сказати.

Я розглядала його обличчя, наче намагалася знайти правильну відповідь. Однак натомість промовчала. Коли ми направилися зі спальні до сходів, я кинула останній погляд на дві криваві троянди.