9. Наодинці

— Мелфой? — пискнула Герміона неприродньо тоненьким голосом — він відмовлявся їй коритися. — Ти що тут робиш?

— Я міг би те ж саме запитати, — нахабно посміхнувся слизеринець, — але не буду. Тому що мені байдуже.

«І ти побіг за мною, щоб сказати, що тобі байдуже?» — з роздратуванням подумала Герміона, але вголос не промовила ані слова: надто шокована все ще вона була появою Мелфоя.

— Краще скажи мені ось що, — мовив Мелфой, підступаючи ближче. — Чого ти витріщаєшся на мене весь вечір?

Герміона ледве не вдавилася повітрям — не очікувала вона такої прямоти. Щоки її, мабуть, вмить запалали яскравіше різдвяних гірлянд, розвішаних під стелею Великої зали.

— Я… я витріщаюсь? — промимрила вона, відчувши раптом безглуздість ситуації, в яку сама себе загнала. На що вона сподівалась? Невже справді очікувала чогось іншого?

— Так, ти, — підтвердив Мелфой, а потім продовжив, дивлячись на неї з неприхованою насмішкою: — Я ж, здається, анітрохи не схожий ні на твого клишоногого болгарського дружка, ні на йолопа Візлі, щоб можна було мене з кимось з них сплутати. Чи може тобі хтось вогневіскі в гарбузовий сік підлив? Або…

— Ти сюди лише задля цього прийшов? Вдовольнити свою невгамовну цікавість? — перебила його Герміона, і голос її нарешті прозвучав так, як вона того хотіла — прохолодно і рішуче. Вона таки зуміла взяти себе в руки: справедливе обурення, викликане зухвалою поведінкою, переважило збентеженість. Врешті-решт він витріщався на неї не менше, ніж вона нього. Та ще й, схоже, слідкував за нею. А це мусить щось означати. Але навіть якщо ні — кращої можливості все з’ясувати годі й чекати.

— Що?.. — якось розгублено перепитав Мелфой, його чванькуватість кудись зникла, але лише на коротку мить, за кілька секунд на його обличчя знову повернувся зарозумілий вираз, і він з викликом промовив: — Звичайно! Які ще можуть бути варіанти?

І все ж прозвучало це якось не надто переконливо.

— Не знаю… — підкреслено невинним голосочком відказала Герміона, а її проникливий погляд тим часом повільно сповз вниз по його блідому обличчю, ненадовго зупинився на міцно стиснутих губах і знов піднявся вгору, зустрічаючись з очима слизеринця. — Отже, звичайна цікавість? Нічого більше?

Не відводячи сміливого, може навіть трохи зухвалого погляду, Герміона чарівливо усміхнулася йому. Мелфой нахмурився і помітно стис щелепи.

— Ґрейнджер… — нервово і насторожено почав він, а потім, ніби відганяючи якісь думки, енергійно хитнув головою. — Та це ж якесь безглуздя! Ґрейнджер так не поводиться… — Він пильно подивився їй в обличчя. — У неї навіть погляд інший… Це жарт якийсь? Багатозільна настійка, так? Хто ти, кажи. І зізнавайся, для чого ця вистава?

Слизеринець виглядав справді схвильованим, збитим з пантелику і… трохи наляканим? Невже справді вона настільки сильно не схожа на себе колишню, що навіть багатозільна настійка може спасти на думку? Як би там не було, зовсім не в цьому напрямку вона хотіла рухатися.

— Це  справді я, Драко. Не сумнівайся, — мовила вона вже зовсім інакшим тоном, скинувши маску і докладаючи всіх зусиль, щоб кожне сказане слово прозвучало щиро. — Ніяких настійок.

Він мовчав, з сумнівом і підозрою дивлячись на неї. А в голові Герміони вже народжувалася чудова ідея, яка могла б прояснити для Драко її дивацтва і одночасно дати йому таку ж свободу дій, яку має вона сама… І хай для цього доведеться збрехати, однак воно було того варте. А правда все одно надто неймовірна, щоб слизеринець зміг у неї повірити.

— Але якщо вже бути щирою до кінця, я використала одне закляття… — мовила Герміона з удаваною неохотою, ніби вагаючись чи варто зізнаватися. — Завдяки йому завтра ніхто з нас двох не згадає того, що тут зараз відбувається. Хіба що ми обоє усією душею бажатимемо запам’ятати… Якщо хоч один буде проти — ми все забудемо…

І вона вп’ялася поглядом в його обличчя, тамуючи подих від хвилювання.

— Що… що за… — в голосі Мелфоя чулася розгубленість і недовіра. — Немає такого закляття!

— Є, — впевнено заперечила Герміона: її непохитного авторитету всезнайки мало вистачити, щоб загасити його сумніви.

— Ну гаразд, — погодився нарешті він, марно намагаючись повернути собі байдужий вигляд. —Гаразд. І зробила ти це для того, щоб…

Він змовк і спрямував на неї вичікуючий погляд, явно натякаючи, що вона має закінчити речення. Але хіба все й так не ясно? Що тут озвучувати? Герміона зробила глибокий вдих і повільно промовила:

— Для того, щоб…

Але замість того, щоб продовжити говорити, вона м’яко відштовхнулася від стіни і швидко подолала відстань, що лишалася поміж них. На мить завмерла, дивлячись знизу догори в його обличчя. Мелфой лишався стояти абсолютно нерухомо; зрозуміти, які думки роїлися зараз в його голові, було просто неможливо.

Якби ж він простягнув руку, доторкнувся її обличчя, чи хоча б усміхнувся… Або навпаки, відсахнувся чи навіть пішов геть — тоді все було б зрозуміло. А так… лиш виснажнуюча невизначеність: Мелфой просто стояв і дивився їй в очі, і вона сама теж не знаходила сил ще хоч на один рух, чи слово. Рішучість раптом покинула її, Герміона більше не знала, що має робити тепер. І чи варто — теж не знала… Він мав би вже все зрозуміти, і якби хотів, зробив би хоч якийсь зустрічний крок. Хоч щось, щоб вона зрозуміла, що це все не даремно….

Не даремно? Герміона раптом стрепенулась і ніби прокинулась від сну. Це ж Мелфой! Драко Люціус Мелфой! Це перед ним вона стоїть, на нього дивиться благальним поглядом, від нього чекає зустрічного кроку… Та вона що, з глузду з’їхала? Як можна було допустити думку, що вона може бути йому потрібна?! В одну мить  Герміону охопило почуття невимовного сорому, гіркоти і розчарування. Розчарування у собі, бо ж як можна було так зневажити власну гордість?

— Ні… — пробурмотіла Герміона, хитнувши головою і позадкувала від слизеринця. — Вибач, я… Вибач…

Вона вже відвернулася, збираючись втікати, але тут на її зап’ястку зімкнулися чужі теплі пальці і примусили розвернутися назад. Вона знову стояла перед Мелфоєм і знов змушена була витримувати його пронизуючий погляд.

— Нема ніякого закляття, так? — з натиском запитав він. — Тому і втікаєш?

— Є… — тихо відказала вона. — Просто я…

Не знайшовши слів, Герміона змовкла і опустила очі додолу. Якусь мить вона чула лише тихе дихання Мелфоя поруч, а потім раптом він стис її руку сильніше і різко потягнув за собою. Двері найближчого класу з грюкотом прочинилися, і ось вони вже опинилися в його густій напівтемряві. Двері за їх спинами грюкнули знов — тепер зачиняючись. Єдине джерело хоча б слабкого світла щезло, і кабінет занурився в майже повну темінь, яку не міг розігнати, як не намагався, яскравий місячний серп за вікном.

— Лумос, — пролунав десь поруч здавлений голос Мелфоя, і кінчик його чарівної палички засяяв теплим світлом. — Сподіваюся, ти сказала правду, Ґрейнджер… — Він вже відпустив її руку, але все ще стояв поруч, його обличчя було так близько до її, що паморочилась голова, а сірі очі юнака горіли якоюсь несамовитою рішучістю. — Хоча… навіть, якщо ні… байдуже… — видихнув він, різко нахилився до неї, його рука ковзнула їй на потилицю, а губи накрили її рот.

Видих змішаний зі стогоном вирвався з грудей Герміони. Подив, полегкість, захват — все це було в тому видиху. Вона без вагань відповіла на його жадливий поцілунок: розтисла губи і впустила його язик. Досвіду юнаку явно бракувало: цілував він невміло, хоч і напористо, а рука, що пестила її шию, рухалася непевно і скуто. Але хіба це мало значення? Йому всього чотирнадцять, так і має бути. Головне, що він цілує її…

— Ґрейнджер… — пробурмотів Мелфой, тяжко дихаючи, і трохи відсторонився. Він виглядав схвильованим і розгубленим. — Ніхто не має дізнатися… — хитнув він головою. — Якщо хтось запідозрить… якщо донесуть батькові…

На його обличчі відбився страх. Схоже, можлива реакція батька лякала хлопця не на жарт. І Герміона добре розуміла, що ці страхи не безпідставні — вона чудово знала, хто такий Люціус Мелфой… Безсердечний, безсовісний, схиблений на чистоті крові… І тут їй стало по-справжньому жаль Драко: хіба було у нього щасливе, безтурботне дитинство, на яке заслуговує кожна дитина? Хіба знає він, що означає бути вільним? Вона дивилася на нього і більше не могла побачити самовпевненого, розбещеного хлопчиська. Перед нею стояв звичайний юнак, який усе своє життя намагався лише виправдовувати очікування свого батька і навіть думати не смів про власні бажання, які міг би не схвалити Люціус. Герміона усією душею бажала йому допомогти, але не знала, як це зробити. Навряд чи це взагалі було їй під силу.

— Він не дізнається, — прошепотіла вона і несміливо доторкнулась рукою до його плеча. — Я щира з тобою, Драко. Ніхто з нас завтра нічого не згадає. Ніби й не було нічого. Навіть самий обдарований виманолог не зможе дізнатися, що відбувається в цьому кабінеті. Все буде добре.

Говорячи про виманологів Герміона, звичайно ж, мала на увазі Северуса Снейпа, який на думку Драко був справжнім другом його батьків. Вона дуже хотіла розвіяти його побоювання, хотіла, щоб він заспокоївся і знову став тим хлопчиком, якого вона зустріла в поїзді. Вона відчувала — він може ним стати…

— Так, мабуть… — розсіяно погодився Мелфой, напружено розмірковуючи над чимось. Герміона теж роздумувала. Над тим, що п’ятнадцятилітня вона навряд чи з розумінням поставилася до переживань Драко і точно б не стала його утішати. Але, на щастя, їй давно не п’ятнадцять.

— Навіщо воно тобі, Ґрейнджер? — запитав раптом Мелфой. — Це закляття, що примусить нас завтра про все забути, — навіщо воно тобі потрібне? Ти ж не хочеш, щоб ми забули, хіба не так?

— Я — ні… — тихо мовила Герміона, роблячи особливий акцент на слові «я». Він зрозумів натяк, кивнув і скривив губи в невеселій приреченій посмішці.

— Я не маю вибору, розумієш? — в голосі його чувся щирий жаль. — Не маю.

— Я знаю, — прошепотіла Герміона. — Давай просто не будемо зараз думати про завтра. Я не хочу.

Її руки ковзнули вгору вздовж плечей Мелфоя. Він здригнувся.

— І я не хочу… — зізнався він і обережно, ніби вона була з найтоншої порцеляни, погладив її по щоці. А потім знову поцілував. На цей раз м’яко, без поспіху, обережно. Герміона і не підозрювала, що він може бути таким ніжним. І щирим. Вона насолоджувалася кожною миттю, проведеною поруч з Драко і не хотіла навіть згадувати, що за кілька годин все це зникне. Назавжди. Майбутнього у них, що б там не було, все одно немає — Драко не піде проти волі батька…

Вона ніколи по-справжньому не знала його. Саме про це думала Герміона, сидячи трохи згодом поруч з Мелфоєм на підсунутій майже впритул до вікна парті. Вона спостерігала за молодим місяцем, що то ховався, то виринав з-за напівпрозорих хмар, а Драко обіймав її за плечі і розповідав про те, що в дитинстві, коли він не міг заснути, теж сідав ось так біля вікна і довго-довго вдивлявся в темне небо, в мерехтливе сяйво далеких зірок. Тоді його приголомшувала до глибини душі неосяжна велич Всесвіту, а потім щось змінилося, потім все чомусь стало здаватися безбарвним і нецікавим. Герміона у відповідь відмітила, що в дитинстві і саме життя здається справжнім дивом, а потім, коли дорослішаєш, чари розвіюються і більше не вдається щиро захоплюватися кожною дрібницею та не помічати негараздів. Драко мовчав. Мабуть, у його віці він ще не міг до кінця зрозуміти про що саме вона говорить. Герміона усміхнулась і поглянула на нього. Його досконалий профіль, осяяний холодним місячним світлом, видався ще чарівливішим, і вона, не втримавшись, простягнула долоню і доторкнулася до його блідої щоки. Драко миттю спіймав її руку і, теж усміхнувшись, притягнув Герміону до себе, щоб в черговий раз поцілувати…

Час летів швидко. Надто швидко, як і завжди, коли до болю хочеться, щоб він уповільнив свій рух і дозволив сповна насолодитися хвилинами щастя. Але він — час — невблаганний. Музика, що долітала з Великої зали, стихла, а вестибюль навпаки — зазвучав безліччю голосів. Схоже, бал закінчився. Герміона з тривогою поглянула на Мелфоя: зараз він скаже, що час розходитись, поки ніхто не помітив їх відсутності… Але слизеринець мовчав.

— Драко, — тихо мовила Герміона, навіть не розуміючи до кінця, що збирається йому сказати.

— Що? — Він не поглянув на неї, лиш трохи сильніше стис рукою її плече.

— Бал скінчився, — пробурмотіла вона. — Хіба тобі не…

— Ні. Ще побудемо тут.

Герміона хотіла заперечити, хотіла сказати, що їх шукатимуть, але потім подумала, що це не має значення, і прихилившись до Мелфоя, поклала голову йому на плече. Цікаво, запитувала вона себе, що станеться, якщо вона не спатиме сьогодні, якщо так і просидить тут всю ніч в його обіймах? Буде у неї ще один день поряд з ним, чи вона переміститься в новий день у свідомому стані? Але, схоже, отримати відповідь на своє запитання Герміоні не судилося — знанецька вона відчула себе страшенно втомленою. І нічого тепер не хотілося їй більше, ніж просто закрити очі та піддатися непереборній сонливості, а рука Драко, що лагідно гладила її волосся, лиш посилювала це бажання.

В якусь мить Герміона таки непомітно для себе задрімала, але майже відразу прокинулась. Налякано стрепенулася, відкрила очі — все ще тут, не перенеслася. Драко все ще сидів поруч, гладив її волосся і мовчав, заглибившись в роздуми. Герміона міцніше притислася до нього, ніби це могло врятувати від неминучої розлуки, і знов закрила очі — втома була надто сильною, щоб можна було їй протистояти…

Герміоні здавалося, що вона перетворилася на промінь світла — швидкий і невагомий. Здавалося, що вона летить крізь простір і розсіює пітьму. Вона долала сотні тисяч кілометрів кожної миті і разом з тим все ще лежала на плечі Драко, все ще відчувала його руку на своїй потилиці… Вона не знала, як таке можливо, але так було. Вона почувалася щасливою, усміхалася і летіла ще швидше, а поруч проносилися міріади зірок, сузір’їв, галактик… Колись давно один маленький хлопчик, сидячи у спальні, розглядав їх через вікно, а тепер вона, Герміона, опинилася поміж них, тепер вона могла б показати їх йому зблизька. Тільки як? Герміона спробувала зупинитися, спробувала зосередитися на тій частині себе, що все ще лишалась у класі, поруч з ним…

— Знаєш, я не хочу забувати цей вечір, Ґрейнджер, — чітко почула вона голос Мелфоя. — Хай там що буде — я не хочу. Тому що… Тому що це був, мабуть, найкращий вечір у моєму житті. Сподіваюся, ти теж хочеш, щоб зранку ми все згадали? Ти ж хочеш, правда? — Пауза. — Герміоно, ти чуєш мене?

Герміона хотіла відповісти, але тіло абсолютно не слухалося її. Вона більше не керувала цим тілом, не була ним.

Вона була світлом… Вона летіла вперед, розсіваючи темряву…

А потім темрява зімкнулася навколо неї, і вона зникла.