8
від BiRDyyМинуло 45 хвилин і у себе в голові я уже придумала план для нашого проекту з гуманітарних наук, поки Техьон насолоджувався яскравим сном. Було відчуття, наче я вкотре відбуваю покарання.
– Ей, Кім Техьон, – штовхнула ногою стіл, аби той нарешті прокинувся. Він все так же непорушно дрімав. Знову штурхнула цей клятий стіл, але не послдіувала жодна реакція.
Я підступила ближче до нього та потрясла за плече:
– Агов? Техьон? Кім Техьон? – промовила я.
– Що… – тихо протягнув він.
– О, добре, що ти відповів, а то я уже подумала, що ти помер, – пожартувала я.
Я гадала, що він при’єднається до мене, але він залишився в тому ж положенні, що й був. Невже ця дитина справді захворіла?
– Так, сядь прямо, – змусила його зіпертися на спинку стільця. Його вид був дуже втомленим. Приклала долоню до його чола і відчула, що той просто палає.
– Та у тебе гарячка! – вигукнула я.
– Так, я знаю, вона пройде, – коротко відмовив Техьон.
Витріщившись на нього, я роздумувала, що ж зробити в такій ситуації – завести його до лікаря чи розповісти про це пані Юнг. Зачекайте, ні. Вона стане підозрювати мене і допитувати, чому ж я так дбаю про Техьона.
– Ти, ем, в порядку? – запитала.
Він не відповів, що змусило мене не на жарт занепокоїтись.
– Я зателефоную пані Юнг, – сказала я і підвелася, аж раптом відчула, що мене схопили за зап’ястя.
– Не треба, – ледь чутно промовив він, – Ще буквально 15 хвилин.
Він виглядав таким ослабленим. Я вирішила просто сісти біля нього і чекати.
Ці 15 хвилин проходили якось дуже повільно, коли двері відчинилися.
– О, Хеджин? Ти теж тут? – глянула на мене пані Юнг.
– Ну, я хотіла обговорити шкільне завдання, але схоже, що Техьон зараз погано себе почуває, – пояснила я, вказуючи на хлопця.
– Тоді він може почати роботу над завданням наступного разу. Так як зараз він хворіє, то йому краще відпочивати в класі. У будь–якому випадку, ви можете бути вільні, – завершила вона і пішла.
Піднявшись зі свого місця, я повернулася до Техьона:
– Ти можеш самостійно добратися додому?
Він зігнувся у дугу, сидячи на кріслі та нагадуючи маленьку дитину, яка просто зараз міцно засне.
– Відведи мене додому, – сказав і простягнув до мене обидві руки.
– Агов! Та ти здурів?! – заскиглила я.
Надувши свої щоки, продовжував бурмотати:
– Відведи, відведи, відведи… – промовляв він з напіврозплющеними очима.
Зрештою, я вийшла з класу, тягнучи на спині здоровенного хлопця. Ледь не впала зі сходів, намагаючись маневрувати, адже з таким багажем не так легко пересуватися. Ми спустилися на перший поверх.
Покинувши приміщення школи, очі прохожих одразу ж прилипли до нас – тендітна дівчина несе дебелого хлопця на собі.
– Куди ж мені йти, – протягнула я, помалу шкандибаючи з важким тягарем.
– Прямо, – прошепотів він і уже немов засинав.
– Як ти можеш дрімати, поки я тут прикладаю таких зусиль, аби відвести тебе додому?! – накричала я, але той втихомирив мене. Тужливо видихнувши повітря, я продовжила долати шлях.
Наша «прогулянка» тривала уже 10 хвилин і я от–от була готова полишити цю затію. Але, побачивши його таким знесиленим та хворим, я не могла покинути усе на половині шляху. Завдяки усім тим покаранням з піднятими руками, мої м’язи рук були достатньо натреновані.
Підвівши очі, я побачила район, де виднілися височенні будинки.
– Ти впевнений, що ми йдемо туди, куди треба? – запиталась я.
Він підняв підборіддя з мого плеча і глянув вгору.
– Так, продовжуй іти, – сказав він і знову приземлив свою голову на плече. Мої руки і ноги відчували нестерпну втому, але я не зупиняла хід, зітхаючи після кожного пройденого метра.
Ми крокували повз помпезних будинків, коли раптом він попрохав зупинитися. Ми стояли перед велетенською красивою спорудою зі світлим дахом і припаркованим прямо перед будинком Maserati.
– Що, я можу залишити тебе тут? – видала я.
– Ні, підведи мене ближче до воріт.
Я здивувалася, але зробила так, як він попросив. Він приклав палець до спеціального сенсору, що розташувався біля воріт, і набрав код. В то й же момент ворота відчинилися.
– Що, зачекай? Ти тут живеш? – допитливо мовила я.
– Замовкни і ходімо всередину, – наказав той.
Увійшовши, я була приємно вражена стильним та лаконічним дизайном його будинку. Інтер’єр був чудовий. Кімнати великі і просторі.
Примостивши його на диван у вітальні, я все ще з роззявленим ротом оглядала будинок.
– Ти справді тут живеш? Це твій будинок? – все ще не могла повірити.
– Невже ти була про мене такої поганої думки? – сказав він і зручно вмостився на дивані.
Присіла на диван навпроти, продовжуючи допит:
– Ти живеш тут один?
– З батьками. Але вони так часто їздять у відрядження, що мені іноді здається, що так, я живу тут один, хоч і бачуся з ними раз на місяць, – пояснив Техьон.
– Раз на місяць?! – скрикнула я.
– Саме так, а тепер можеш принести мені склянку води? – промовив він і заплющив очі, щоб трішки відпочити.
Видихнувши, я спробувала знайти кухню. Вона дійсно була красива – білий мармур на кухонних столах, білі шафки. Цей колір мені до вподоби.
Повернулася до вітальні, тримаючи в руках склянку з водою, але Техьона там не було. Збентежено озирнулася і прийняла рішення піднятися на другий поверх, де було безліч кімнат.
– Техьон? – гукала я.
Пройшла повз перших дверей, других, а потім помітила, що треті двері злегка відчинилися. Зазирнула в кімнату і натрапила на Техьона, який мирно лежав на ліжку без верхнього одягу.
Проковтнула слину, дивлячись на його біцепс. Мені зайти?
Він втупив очі в білосніжну стіну, коли раптом помітив, що я спостерігаю за ним з–за дверей. Злякавшись, я впустила з рук склянку.
Лайно.
Я ахнула:
– В–вибач! – одразу почала я і мерщій підібрала уламки скла.
– Агов! Чорт, ця дитина… – Техьон підійшов до мене, – Що ти робиш?
– Я розбила склянку, зараза усе приберу, – спішно відповіла і віднесла уламки на кухню. Я геть дурна, бо не помітила смітника у його кімнаті, а замість цього покрокувала на перший поверх, щоб позбутися уламків від склянки.
Рушила за ганчіркою, аж раптом Техьон заблокував мені вихід з приміщення кухні.
– Я усе приберу, гаразд. Вибач! І за розбиту склянку я теж заплачу! – відчайдушно промовляла я.
Техьон абсолютно нічого не сказав у відповідь, а зловив мене за руку.
– У тебе кров, – сказав і опустив погляд на мою долоню.
Лише тоді, коли він вказав на це, я помітила, що з руки стікали дрібні краплинки крові. Промила поріз і витерла сліди крові.
– Зараз же піду приберу, – запевнила я й кинулася нагору.
Після того, як я завершила свою роботу, повернулася на перший поверх, а Техьон все ще перебував там, насолоджуючись прохолодною водою.
Зніяковіло прибрала ганчірку й хотіла якомога швидше втекти з цього дому, бо розуміла, що після цього атмосфера поміняється.
– Ей, Лі Хеджин, – я завмерла, почувши його голос.
Дідько.
Зупинилася прямо перед кухнею і обернулася на голос, щоби подивитися на нього.
– Ем, так?
– У тебе й досі іде кров, – зауважив той.
– Ні–ні, усе гаразд, я прийду додому і перев’яжу рану, – віднікувалася я.
– Господи, замовкни, – схопив мене за плече і потягнув до кімнати. Наказав сісти на стілець, а сам відкрив шухляду, де зберігалася аптечка.
Опустився на коліна переді мною.
– Руку, – скомандував Техьон і я без жодних вагань простягла свою руку. Ретельно перев’язав її, і в цей момент я була неначе зворушена його рідкісною добротою. Однак мене все ще не покидали думки про його біцепси. Ха–ха.
– Тепер, хто тут дійсно нездужає, – сказав він, – Докучлива дитина Лі Хеджин.
– Ага, не лайся на мене, – закотивши очі, мовила я.
Завершивши надавати допомогу, він поклав усе назад у шухляду.
– Е–е, я тепер можу йти додому? – поставила питання.
– Ні, проведи мене до ліжка, – глузував з мене той.
– Ага! Як я по–твоєму це зроблю, якщо у мене рука порізана? – поскаржилася.
– Гаразд–гаразд, можеш іти, – сказав він.
Провів мене до дверей.
– Я прийду завтра, щоб обговорити наш проект, – нагадала я.
– Мені все одно… – мовив Техьон.
Вийшла на подвір’я, зупинилася та повернула голову назад.
– … І ти, це й, швидше одужуй, – кинула наостанок.
Він злегка посміхнувся і кивнув. Зачинив за собою двері і я покрокувала додому.
0 Коментарів