8

[Вирішила трохи розкрити минуле головної героїні, сподіваюся це має сенс 🤔]

***

Ми їдемо в тиші. На моєму одязі кров бійця, якого я вдарила ножем в шию. Але схоже мене це не турбує. Я думаю як нам безпечно та без зайвого шуму покинути Вашингтон.

Барнс схоже теж повністю в своїх думках. Дивиться на свої руки не моргаючи. Відкриваю бардачок та дістаю вологі серветки. Беру одну собі та витираю обличчя від крові нападника. Простягую йому пакет. Він починає витирати руки.

— Залишимо авто тут. Звідси пішки 3-4 кілометри до найближчого мотелю. — Глушу мотор та покидаю авто. Він все так же не промовививши ні слова повторює мої дії. Ніби робот.

***

Добралися до мотелю, прийняли душ. Я зробила дві чашки чаю та сіла за стіл. Ставлю одну перед ним.

— Не хочеш пояснити що це було? — запитую його спокійно але ніби потребуючи його відповіді. Тиша. — Я до тебе розмовляю — Кажу голосніше. Його “відповідаю коли хочу” починає дратувати. — Ти не можеш просто робити вигляд ніби мене не існує. В той час як, нагадаю твоїм відмороженим мізкам, я врятувала тебе. — я говорю емоційно, жестикулючи, явно роздратовано.

— Значить ти повна ідіотка. — Промовляє, навіть не піднявши погляд з чашки. на його слова я зціплюю зуби.

— Це твоє дякую? Ти зробив надто багато помилок в реченні “дякую, Морана, я не знаю що б без тебе робив”. — Я говорю саркастично і все ще роздратовано. Я явно не задоволена

— Ти ідіотка якщо вважаєш що вони не нападуть знову.

— О, я знаю. І взагалі це твоя робота тримати нас в безпеці. Виконуй її. — Кажу роздратовано та встаю з-за столу. Покидаю кухню навіть не торкнувшись до чаю. Показую що розмову закінчено.

Одразу лягаю на ліжко та провалююся в сон.

***

2004 рік

Тренувальний зал

— Знову. — суровий голос жінки, років 30 заповнює кімнату. Вона споглядає на дівчинку 12 років, що намагається повторити тренувальну вправу правильно. Але явно терпить невдачу. — Знову.— повторює вона ще більше роздратовано.

Дівчинка видихає та знову намагається повторити вправу. Знову безуспішно.

В зал заходить молода дівчина не високого росту з з яскраво рудого кольору. Вона помічає тренування, та здається відчуває себе зайвою, одразу підходить до старшої жінки.

— Міс Міллер, вас викликає керівництво. — каже вона вічливо та несміливо. Але в той же час в її мові тіла відчувається впевненість.

Жінка ігнорує її слова та після чергової невдачі дівчинки видихає та повторює голосніше

— Знову. Зроби вже нарешті правильно. — дівчинка витирає піт з обличчя перемішані з мовчазними сльозами та встає на ноги знову. Знову намагається. Знову.

— Міс Міллер…

— Я почула з першого разу, панно. — нарешті переводить свій погляд на неї. Сканує поглядом вверх вниз. Але рудоволоса стійко витримує її погляд не відводячи своїх очей відповідь. — Повторюй поки я не повернуся.— командує дитині та нарешті покидає тренувальну залу.

Зал заповнює тиша. Руда повертається до дверей але переводить погляд на дівчинку. Вагається але все ж підходить до неї. Присідаю на одне коліно перед нею.

— Я думаю ти можеш поки відпочити. — дівчинка підіймає очі на неї, неочікуючи що почує її. Вона сціплює руки перед собою та опускає погляд. Невпевнена що їй робити. — Як тебе звуть?

— Морана. — чує у відповідь несміливий дитячий голос. Морана сідає на матрац, та притискає крілна до грудей.

— Я Наташа.— Каже руда. Вона злегка посміхається, нето сумно, нето ностальгуючи. Коли вона не чує жодної відповіді від дівчинки встає на ноги. Ще раз дивиться з легкою посмішкою та покидає залу, залишаючи Морану на самоті.

***

2014

Ранок приходить раптово. Здавалося ночі, як і сну не було. Бажання покидати ліжко немає але треба.

Заходжу в кухню та наливаю собі каву. Сьогодні потрібно зателефонувати в меріленд, щоб наші нові документи підготували до нашого приїзду.

Дістаю телефон та телефоную. Я говорю холодно та ніби приказуючи. Бажання грати в люб’язних немає. Він погоджується і я закінчую розмову.

— Кому телефонувала? — Чую сухий голос за спиною та різко повертаюся, неочікуючи почути когось ще на кухні.

— О господи. Не можна ж так лякати, Термінатор. — сідаю за стіл та продовжую пити гарячу каву, не зводжу погляд з нього. Погляд є натурально грайливий та хитрий.— Нові документи будуть готові до нашого приїзду і Меріленд.

Він сканує мене погляд вверх та вниз і проходить на кухню.

— Як ти плануєш покинути країну? — запитує холодно ніби його це й не цікавить. Але ми всі розуміємо що це не так.

— Кораблем, очевидно. — Він дивиться на мене, потребуючи більш розгорнуту відповідь. Я закотую очі але продовжую. — Як я вже казала раніше з атлантик сіті сядемо на судно та попливемо в Іспанію.

— Чому Іспанія? Не було б краще до країни в якій немає екстрадиції?

— Було б але як ти доберешся до умовного Китаю з фальшивими документами та згадками про тебе на кожному кроці? Нам потрібен найшвидший варіант. Окрім того ж до портів Іспанії приходять сотні суден протягом дня і це допоможе нам залишитися непоміченими.

Тиша. Чи то він обдумує слова чи знову завис. Мене це не турбує. Я помічаю що він часто “зависає”. Ніби він на стільки занурюється в думки, що повністю втрачає зв’язок з оточуючим світом.

Я встаю з-за столу та помічаю як він різко повертається в реальність, очікуючи нападу.

— Видихай, я просто закінчила каву. — ставлю чашку до раковини та покидаю кухню й кажу трохи голосніше. — Тягни свій суперсолдатський зад збирати речі, ми покидаємо Вашингтон вже сьогодні. — кажу злегка монотонно, втомлено.