8. Бал

Герміона вже, мабуть, хвилин з двадцять стояла поруч з Віктором Крумом біля високих, прикрашених гірляндами дверей — вони разом з іншими чемпіонами та їхніми парами очікували черги урочисто увійти до Великої зали і розпочати Святковий бал. Мимо них повільно пропливала юрба святково вбраних хлопців і дівчат, які витріщались на обраних, навіть не намагаючись приховати своєї цікавості. Не один і не два рази довелося Герміоні ловити на собі не надто доброзичливі, а часом і відкрито заздрісні дівчачі погляди, але чого ще можна було сподіватися, якщо вона стала обраницею їхнього кумира.

Що стосувалося хлопців, то вони дивилися на Герміону здебільшого трохи спантеличено — не впізнавали одразу. І це не дивувало, тому що сьогодні вона не була схожа на саму себе: гладеньке, бездоганно укладене волосся, замість пухнастої, неслухняної гриви, вишукана барвінково-синя мантія, що підкреслювала струнку фігуру, та й почувалась Герміона інакше — легко, безтурботно, радісно. Навіть Гаррі — найкращий її друг, з яким вони в ці часи були майже нерозлучні — навіть він не відразу її впізнав!

А от інший її кращий друг, Рон, був чи не єдиним, хто пройшов біля чемпіонів з кам’яним обличчям і жодного разу не поглянув на Герміону. Ревнує. Так, тепер Герміона напевно це знала. І знала, що це був лише початок: зовсім скоро Рон затіє сварку прямо посеред свята, не соромлячись сторонніх вух і очей. А після балу «вистава» продовжиться в Ґрифіндорській вітальні… Герміона насупила брови — задоволення ці спогади не приносили. Хоча… З величезною полегкістю вона раптом зрозуміла, що насправді не зобов’язана знов це все переживати, і її невдоволення розтануло, а на обличчя повернувся умиротворений вираз. Вона просто уникатиме Рона, ось і все.

Драко Мелфоя на бал супроводжувала Пенсі Паркінсон. Вбрана в яскраво-зелену з блискітками мантію, з підфарбованими злегка губами та лискучим чорним волоссям, вона сьогодні була майже миловидою. Однак коли Мелфой, проходячи мимо Герміони, не став виключенням і теж прикипів до неї приголомшеним поглядом, Пенсі сердито зморщила носа, стаючи знов схожою на скаженого пекінеса, і штовхнула юнака під бік. Миттю отямившись, він квапливо відвів очі вбік і пришвидшив крок, а Герміона опустила голову, ховаючи усмішку. Може, їй таки варто було частіше і уважніше приглядатися до Мелфоя протягом шкільних років?..

Коли в коридорі нарешті нікого окрім чемпіонів та їх обранців не лишилося, підійшла професорка Макґонеґел і веліла їм стати парами та слідувати за нею. Велика зала, стіни якої сріблилися зачарованим інеєм, зустріла чемпіонів шаленими оплесками. Під цей гучний шквал вони пройшли за професоркою Макґонеґел в дальній кінець зали до великого круглого столу. Частина місць вже була зайнята суддями турніру, але вісім ще пустували. Герміона опустилась на м’який стілець поряд з Віктором, огледілась і розчаровано відмітила, що стіл, за яким сиділи Рон з Падмою виявився надто близько. Похмурим поглядом він наче дірку хотів пропалити в Герміоні і, здавалось, навіть забув про присутність Падми, що сиділа поруч і вже теж починала невдоволено супитись. Ну і нехай. А Герміона просто не буде на нього дивитися. І не думатиме про нього. Про них. Вони вже проходили все це — обоє старалися, але нічого не вийшло.

— Гермовніна… — голос Віктора повернув Герміону до реальності.

— Герміона, — терпляче виправила вона його і усміхнулася.

— Вибач, — зніяковів Крум. — Гер-міо-ніна… Так правильно?

— Майже, — відповіла Герміона і, помітивши, що його обличчям пробігла тінь, приязно додала: — У тебе вже значно краще виходить.

Під час вечері Віктор охоче розважав Герміону розповідями про свою школу, а Каркароф майже не відводив від них підозріливого погляду: він дуже хвилювався, щоб Крум, захопившись, не бовкнув зайвого стосовно місцеположення Дурмстренґу. Герміона ж, дивлячись на директора Дурмстренґу, мимоволі думала про те, що від Волдеморта параноїдальна скритність його не врятувала. І хоч симпатії цей чоловік у неї ніколи не викликав, зараз вона відчувала до нього щось схоже на співчуття. Чи, скоріше, жалість.

Після вечері Дамблдор підвівся і попросив інших зробити те ж саме. Далі він помахом чарівної палички звільнив місце посередині зали, повідсовувавши столи до стін, і начаклував праворуч від себе сцену і музичні інструменти. Під несамовиті оплески на сцену піднялися учасниці популярного в магічному світі гурту «Фатальні сестри», і вже за хвилину зазвучали перші ноти приємної повільної композиції. Віктор доторкнувся ліктя Герміони і вона перевела погляд на нього.

— Ходімо? — запитав він тихо.

Герміона кивнула. Разом з іншими чемпіонами та їхніми парами вони неквапливо рушили в центральну частину залу. Віктор опустив руку Герміоні на талію, і, не відриваючи зосередженого погляду від її обличчя, зробив крок на неї, а вона — назад, потім ще і ще, і ось вони вже кружляють в танці під пильним поглядом десятків пар очей. Спершу їй було трохи незатишно через те, що загальна увага всіх присутніх знов прикута до них, однак за кілька хвилин майже всі розділилися на пари і теж закружляли в розміреному ритмі чарівливого співу «Фатальних сестер».

Зовсім недалеко від себе Герміона помітила Дамблдора з мадам Максім, трохи далі — Джіні з Невілом. Джіні безперестанку йойкала і морщилась — Невіл раз за разом наступав їй на ноги. Відразу за ними в парі з професоркою Сіністрою незграбно топтався Муді (точніше, той, хто видавав себе за нього), а зліва від них… Зліва Герміона побачила Мелфоя, який танцював з Паркінсон, недбало і разом з тим владно обіймаючи її за талію. Їхні погляди схрестилися зовсім ненадовго, лиш на долю секунди. Герміоні самій довелося розірвати зоровий контакт відразу, щойно очі Мелфоя (хто зна, випадково чи ні?) зупинилися на її обличчі, тому що вона, як і він, кружляла у танці зі своєю парою і та доля секунди – це все, що у неї було… І ось перед нею вже знов мигтять різнобарв’ям яскраві дівочі і більш стримані хлопчачі мантії, але холодний погляд сірих очей так і лишився стояти перед внутрішнім зором.

Герміона знов знайшла його поглядом відразу, як тільки це стало можливим. Для чого? Вона не знала. І навіть не задавалась цим питанням. Вона просто хотіла його побачити, хотіла дивитися на красиве бліде обличчя, не думаючи ні про що. Ні про те, що подумають друзі, якщо помітять, ні про те, як відреагує сам Мелфой на таку увагу з її сторони. І сьогодні був саме такий день, коли вона могла собі дозволити це зробити. Сьогодні не мало значення нічого окрім цього самого «сьогодні». «Завтра» тут не існує.

Серце пропустило удар, а потім забилось, як пташка в зубах хижака, коли Мелфой знов впіймав її погляд за мить до того, як їй довелося відвернутися. Хіба це випадковість? Хіба це взагалі може бути випадковістю? Чи вона просто забагато волі дала власній уяві і намагається знайти щось значуще там, де насправді нічого немає?

Як би там не було, Герміона відчула, як до щік прилила кров — їй стало нестерпно жарко. На щастя, пісня саме закінчувалася — можна було трохи перепочити. Тяжко переводячи дихання, вона відійшла в сторону, щоб не заважати тим, хто продовжив танцювати; Віктор послідував за нею.

— Бажаєш щось випити? — запитав він, дивлячись, як розчервоніла Герміона обмахується рукою.

— Так, — розсіяно кивнула вона. — Від склянки лимонаду не відмовилася б…

— Зараз пошукаю, — відповів Крум, і його сутула постать зникла з поля зору, розчинившись в натовпі. У справжньому минулому він теж ходив шукати лимонад, а Герміона тим часом, нічого не підозрюючи, підійшла до Гаррі з Роном і почалось… Рон влаштував сцену, навіть не усвідомлюючи, що примушує його так себе поводити, і від цього неприємна ситуація ставала ще гіршою. Звичайно, тепер Герміона розуміла, що така поведінка була нормальною для недосвідченого підлітка, яким був Рон, і все ж переживати це все знов бажання не виникало. Тож Герміона відшукала кращих друзів поглядом, переконалась, що вони на неї не дивляться і швиденько попрямувала до виходу з Великої зали: трохи прогулятися — зараз це був найкращий варіант.

Біля самих дверей Герміона обернулась, щоб переконатися, що друзі не бачать її втечі: Рон, витягнувши шию, якраз уважно видивлявся щось біля стіни, там, де хвилину тому стояла Герміона з Віктором. Отже, варто поквапитися.

Відводячи очі від відблискуючої міддю маківки друга, Герміона випадково зачепилась поглядом за групу слизеринців, що з’юрмилися неподалік. Був серед них і Мелфой. Паркінсон липла до нього як реп’ях до мантії і безперестанку щось тараторила на вухо, а він, здавалося, і не слухав зовсім: його пильний погляд, як не дивно, був спрямований на Герміону. Коли їхні очі зустрілися, він не відвів погляду, лиш злегка примружився, а на обличчі з’явився якийсь кумедно-впертий вираз. Схоже, розпочата Герміоною гра в «хто кого передивиться» не лишилася незауваженою, і на цей раз він явно намірився перемогти. А Герміона і не проти була подарувати йому таку радість. Тож вона просто усміхнулася хлопцю, дозволивши собі одну коротку мить насолодитися сірою безоднею його погляду, а потім різко розвернулася і вислизнула в пустий, напівтемний вестибюль.

За розчиненими навстіж парадними дверима виднівся чудесний чарівний сад, але Герміона не поспішала туди йти. Вона нерішуче завмерла, роздумуючи, що робити далі. Вона прекрасно пам’ятала, що Рон і Гаррі теж скоро вийдуть прогулятися, а їй зовсім не хотілося з ними випадково зіткнутися. Власне кажучи, вона ж за для того і втекла з балу, щоб уникнути чвар з Роном. А ще, щоб побути трохи на самоті і все обдумати. Вона, мабуть, щось таки робить не так: час плине стрімко, день ось-ось скінчиться, а з Мелфоєм вони ще й словом не перекинулися. Кілька коротких поглядів — ось і всі досягнення…

Герміона зітхнула і роззирнулася. Увагу привернув вузький темний коридорчик в десяти-п’ятнадцяти кроках від неї. Кращого місця, щоб побути наодинці з собою можна й не шукати, бо хто ж туди піде, коли зовсім поруч знаходиться казковий сад, cповнений ніжного аромату троянд. З цими думками Герміона попрямувала до переходу і рішуче ступила в його густий напівморок — слабкого мерехтливого світла пари невеликих факелів, що горіли на стінах, було недостатньо, щоб розігнати пітьму.

Йти вглиб коридору не хотілося, надто похмура панувала тут атмосфера, зовсім не схожа на ту, святкову, що лишилася позаду. І Герміона, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, просто закрила очі. До її вух долітали приглушені звуки музики, чийсь дзвінкий сміх, обривки чиїхось голосів. І раптом все здалося нереальним і дуже далеким. Справді, хіба ж може таке відбуватися наяву? Герміона продовжувала стояти, не відкриваючи очей, повільно втягуючи носом повітря і прислуховуючись до власного дихання. І тут її охопив страх: а що, як все справді зникне, коли вона відкриє очі? Гоґвортс, бал… п’ятнадцятилітня вона… Мелфой…

Мелфой… Варто було лиш згадати його, як серце знов болісно стислося. Все дарма. Бо ж навіть якщо нічого не зникне, Герміона нічого не зможе вдіяти. Вона не знає, як зблизитися з ним. Усієї її хоробрості вистачило лише на кілька поглядів і одну-єдину усмішку, хоч вона і знає, що коли день закінчиться — Мелфой усе забуде. Боягузка вона. Слабодуха боягузка.

— Ґрейнджер… — почувся раптом знайомий насмішкуватий голос, і Герміона, ледь не підстрибнувши з несподіванки, відкрила очі і шарпко повернула голову. На початку коридору, метрів за п’ять від неї, стояв високий світловолосий юнак. Це був Драко Мелфой.