На відстані півкроку

Опис:  Хоч як прикро не було б це визнавати, але Саманта, хоч і п’є кров демонів, сама демоницею не є, а отже, їсти їй потрібно. Тож тепер дві навимовно небезпечні істоти спокійно сидять у звичайному людському кафе.

Звичайний день. Звичайне кафе на звичайній вулиці звичайного американського штата. І жінки, що сидять за столиком, також виглядають звичайними. Вони нічим не примітні для звичайних людей, адже ті не здатні побачити. Хоча вовкулаки, скажімо, також не зможуть. І вендиґо, і вампіри, і більшість інших почвар вважатимуть відвідувачок кафе просто людьми, що ними можна закусити.

Тут вони помилятимуться.

Можливо, вони видаватимуться їм тим стейком, який їсть висока жінка, чи одним із тістечок, що лежать на тарілці тієї, що нижче.

Це дарма.

Скоріш за все, вони намагатимуться напасти у темному провулку, аби поласувати людським м’ясом — і це стане їхньою останньою помилкою.

Втім, не можна їх у цьому звинувачувати. Ні вовкулаки, ні вендиґо, ні вампіри, ні більшість інших почвар не здатні розпізнати демона, так само як і ангела.

— Але ти не демониця! — Передні ніжки стільця зі стуком стають на підлогу — Ґабріель, яка балансувала на задніх, сідає нормально.

— У мені кров демона, — Саманта підводить очі від стейка, посміхається. — Це дає певні переваги.

Ґабріель зустрічається із нею поглядом. Очі Саманти як небо перед грозою; як тучі, що закривають сонце. Її очі кольору курного асфальту, витоптаного тисячею ніг; кольору шерсті того вовкулаки, якого вони прирізали минулої ночі. У її зіницях клубиться темрява, згортається у кільця чорний дим, від чого райдужка видається оманливо світлою. На сонці вона здається ледь блакитною, інколи — зеленою, а у приміщенні — в залежності від освітленості — може набувати всіх відтінків сірого. Ґабріель одного разу вельми недвозначно пожартувала на цю тему, а потім довго не могла сидіти.

—Так і продовжуватимемо у глядалки грати?

Саманта знову усміхається, але сама очей не відводить, навіть не кліпає, вдивляється у ті, що навпроти. У них колір меду, а зсередини ніби підсвічені — благодать сяє яскравіше за задерикуваті спалахи у погляді. Інколи Саманта думає, як, мабуть дивно й неправильно виглядають вона та Ґабріель разом, і зріст тут ні до чого. Ангели та правителі Пекла завжди ворогували (або хіба що терпіти одне одного не могли), а вони перевернули все догори дриґом. З іншого боку, від архангела Ґабріеля, втікачки з Небес, яка прикидалася Локі протягом сторічь, розважалася розіграшами різного ступеня жорстокості і знялася у дешевому порно, і колишньої мисливиці, що ненавиділа демонів усією душею, а тепер стала Королевою Пекла, очікувати чогось звичного для ефірно-окультних кіл було б необачно.

— Ти сама на мене дивишся, — відмахується Ґабріель, а потім додає: — І спочатку ти мене не надто любила.

— Я просила не читати мої думки, — Саманта морщиться.

— Інколи можна, — посміхається. — Ось учора ти була не проти.

Посмішка стає ширшою, а Саманта починає сóватися на стільці — спогади віддаються жаром внизу живота, а до щок приливає кров.

— Заткнись.

— Мрій. — Ґабріель відкушує шматочок тістечка. — Ти так мило червонієш, що я не можу втриматися.

Саманта відводить погляд і береться розрізати вже давно холодний стейк. Відправляє до рота шматочок. Вирішує, що вдивлятися у тарілку немає сенсу, і знову підіймає очі.

Ґабріель сидить у тіні, але благодать, що її видно крізь людську оболонку, огортає її теплим світлом, у якому Саманта може розрізнити тіні крил, а легкий вітерець тріпає волосся, які у сяйві німба видаються майже рудими. Жодна людина, окрім неї, цієї краси побачити не може. Кров демонів дає бонуси не тільки у вигляді паранормальних здібностей.

Навкруг самої Саманти — їй це відомо — купчиться темрява, і у волоссі плутається чорний дим. Вона стала більш жорсткою і жорстокою під впливом крові демонів. Хоча, як підказує деколи їдкий голосок підсвідомості, дещо подібне відчувала і раніше. І першим — яка іронія! — згадується час після тих злощасних вівторків. В одному Ґабріель права: тоді Саманта її ненавиділи.

— Пристрасно.

— Що?

— Пристрасно ненавиділа, кажу.

— Я просила не читати мої думки!

Ґабріель не слухає.

— А до любові залишався півкрок.

Саманта пирхає, Ґабріель знову усміхається. Вона права. І вони обидві це знають.