7.

Ми ніколи не говоримо про майбутнє. Я не хочу ні говорити про нього, ні думати.

Все надто непевно.

День у день для кожного з нас триває непроголошена війна, і ніхто не знає, коли вона виплесне назовні і накриє країну вогняним валом. День у день ми продовжуємо утримувати реальність, очікуючи та побоюючись розв’язки. Недоладні атланти зі змученими обличчями, що ховають сумніви на дні підкреслено впевнених фраз – от хто ми є.

Мені досі здається, що наша діяльність не має сенсу. Що ми – ті дурні з прислів’я, що лагодять дах палаючої хати. Мабуть, річ у тобі – я поволі заражаюся твоїм настроєм, а ти чекаєш і прагнеш відкритого бою, ти мариш ним, неначе хлопчисько, що начитався лицарських романів. Ти вочевидь не створений бути партизаном-підпільником, Сіріусе Блек…

– Все буде добре, Муні.

…Літній вечір. Спокійній літній вечір. Ми лежимо поперек ліжка у твоїй спальні (про яку я подумки кажу – «наша спальня»). Вікно прочинене, і в повітрі слабко пахне червнем – розігрітими вулицями, свіжою травою і трохи вологим пилом: недавно пройшов дощ. Я нібито читаю, але насправді не годен зосередитися: думки повсякчас зісковзують на плани Ордену, справи Ордену, їхню змістовність чи беззмістовність… Я, здається, геть зовсім розучився розслаблятися – перетворююся на старого засмиканого параноїка. Розучився жити тут і тепер… а чи вмів хоч колись?..

Ти, спершись на лікоть, розсіяно водиш кінчиком пальця по моїй долоні і дивишся на мене насмішкувато й ніжно.

– Все буде добре.

– То ти в мене на руці розгледів? – відкладаючи книгу, цікавлюсь я. – Я думав, ти ніколи не любив Віщування.

– Та начхати мені на віщування, Реме, – заявляєш ти. – Мені не потрібно гадати по руці, щоб сказати тобі, що все буде добре – бо я так вирішив. Ми будемо жити довго й щасливо. А тоді, якщо хочеш, помремо в один день.

– Не хочу, – тихо відказую я. – Взагалі не хочу, ні в один, ані в різні.

– Гаразд, виправимо пророцтво, – ти посміхаєшся і легенько цілуєш лінію життя в мене на долоні. – Ми будемо жити вічно й щасливо. Так краще?

– Набагато краще. Тепер я спокійний. Якщо вже ти сказав, що буде так – то все, без варіантів. Яка ж Доля ризикне з тобою сперечатися?

Сміючись, я відводжу неслухняне пасмо волосся з твого лиця і раптом бачу, як воно стає серйознішим, а посмішка на вустах смутнішає.

– Не знаю, – мовиш ти. – Яка-небудь… особливо лиха?

«Так. Украй лиха. В жодної іншої рука на тебе не підніметься – після всього, що тобі довелося пережити».

Я схиляюся до тебе зовсім близько і повідомляю хрипко і ледь чутно:

– А я теж лихий, Сіріусе. Я нікому тебе не віддам.

– Домовилися.

– Домовилися, – без голосу повторюю я – і м’яко перекидаю тебе горілиць, і вкриваю твоє обличчя короткими, розпачливими цілунками.

«Домовилися, зоре моя… Я обіцяю. Обіцяю…»

Я цілую гіркі зморшки біля губ, гострі вилиці, здивовані очі – я забираю тебе у долі, забираю у часу.

«Я відведу тебе туди, не немає ні минулого, ні майбутнього, де ні про що не треба говорити й нічого не треба обіцяти».

Зіщулившись, немов би від болю, ти рвучко притягуєш мене до себе, пригортаєш так міцно, що у мене перехоплює подих. Твої губи стиснуті в тонку нитку. І я припадаю до них, аби випити гіркоту, висушити біль, аби зняти усі твої оболонки одну за одною і дістатися до самої суті – до принишклого, втомленого вітру. Серце калатає десь у горлі, і я не знаю, чиє – твоє, чи може моє. Тепер неважливо.

…А долі стоять круг нашого ліжка тісним, жадібним колом: лихі та добрі, жорстокі й милосердні, але всі до одної – сліпі…

Очі в тебе п’яні й нетутешні, а посмішка – зовсім хлоп’яча і капельку божевільна, і вологе волосся прилипає до вуст, вкриває плечі… і я, вчепившись руками і твої зап’ястя, повторюю твоє ім’я, неначе закляття – найстрашніше, найсильніше, останнє…

…А долі стоять круг нашого ліжка, спалюють карти для ворожіння і мапи зоряного неба, і розбивають кришталеві кулі на тисячі блискучих уламків – і я вірю, що ми тепер вільні. Ми будемо жити вічно і щасливо. Я нікому тебе не віддам.

***

– Ремусе! Рем! Люпине, та де ж тебе носить! Мені потрібна допомога!

Я похапцем біжу сходами. Бачу тебе – ти стоїш на третьому поверсі, роздратований і похмурий. Недбало закатані рукави сорочки заплямовані кров’ю. Моє серце пропускає удар.

– Сіріусе… що?

– Бакбик, – сердито кидаєш ти. – Ця тупа тварина не дає себе оглянути.

Я видихаю. «Нерви б тобі підлікувати, Ремусе Люпин…»

– Що з ним сталося?

– Поняття не маю. Примудрився десь поранитись. Це ж який хист треба мати – покалічитись, сидячи в кімнаті!…

Ми заходимо до колишньої спальні Вальбурги Блек – без сумніву, ти, маючи стільки ненависті до свого дому і своєї сім’ї, не міг придумати кращого місця для утримання величезної і до того ж неохайної тварини. Я урочисто кланяюся гіпогрифу, той нервово косить на мене тьмяним жовтим оком.

– А знерухомити його не пробував? – пошепки запитую я, кривлячись від сумнівних пахощів, що ними просочені стіни.

– Ще ні. У будь-якому разі, хтось має його притримати, мені самому рук бракує…

…Ще за пів години ми обоє, вкриті потом, кров’ю і дрібним пір’ям, стоїмо над досі знерухомленим гіпогрифом.

– Догляд за магічними істотами ніколи не був моєю сильною стороною, – зізнаєшся ти, витираючи долоні об штани.

– Та годі, ми чудово впоралися, – втомлено відгукуюсь я. – А якщо він ще й не вколошкає нас, коли ти знімеш закляття – буде зовсім добре.

– А я з-за дверей – тоді точно не вколошкає.

– Угу… А все ж, Сіріусе, треба з ним щось вирішувати. Це неправильно з так довго тримати його під замком. Він для такого не створений…

Ти кидаєш у мій бік короткий, невеселий погляд, але нічого не кажеш. Я обіймаю тебе ззаду за талію, притуляюся щокою до твоєї спини, закриваю очі – і теж мовчу.

– Гаразд, Реме, – нарешті, кажеш ти. – Давай тут закінчувати. Скоро наші прийдуть на збори, а ми з тобою схожі на двійко маніяків-убивць.

***

Дикозор, Кінґслі, Тонкс, ти і я – ми всі стоїмо і дивимось одне на одного, приголомшені новинами. Кістляве бліде обличчя Снейпа, спотворене спалахами зеленого вогню, виглядає моторошним, як маска смертежера.

– Ти справді вважаєш, що вони подалися до Міністерства, Снейпе? – неприязно запитує Муді. – І як би вони туди дісталися?

– Ніби ви Поттера не знаєте, – цідить Снейп. – Цей, як щось вирішив – він стіну макітрою проломить…

– Отже, треба йти до Міністерства, – перебиваю я. – Хоча б перевірити. Якщо це пастка…

– Це пастка, Люпине. Без «якщо», – байдужим тоном підтверджує Снейп – і я тоді згадую, хто він і кому служить.

– І ти про це знав? І не попередив? – злісно говориш ти. – Клятий Волдемортів при…

– Завали пельку, Блеку. Коли зміг, тоді й попередив; от зараз попереджаю.

– А най би тебе химера роздерла… най би химера тебе роздерла, – люто повторюєш ти. – Якого ж дідька ми тут досі стовбичимо?

– Хтось має залишитися, – зауважує Шеклболт. – Сповістити Дамблдора, він скоро буде тут.

– А що, є варіанти? – каже зілляр. – Директор, як я пам’ятаю, прямо заборонив Блеку висувати звідси свого носа. Та він вже й звик стирчати вдома і передавати повідомлення…

Твої очі небезпечно спалахують; я мимоволі встаю між тобою і каміном.

– Сіріусе, будь ласка! Тобі справді не варто…

– Ремусе, будь ласка, – тихо і злісно відповідаєш ти, зазираючи мені в очі. – Давай не будемо гаяти час. Сповістити Дамблдора зможе й Крічер. А я маю бути там.

Ми з тобою виходимо останніми. У дверях я повертаюся до тебе і, перш ніж роз’явитися, кажу: «Будь обережний» – а ти водночас кажеш мені те саме, а тоді уривчасто смієшся і ляскаєш мене по плечі:

– Це на щастя, Реме.

***

…Ти схожий на вітер. Невловимий і непередбачуваний. Весела і страшна посмішка осяює твоє розпашіле обличчя. Ти рухаєшся так впевнено і швидко, що помах палички виглядає суцільною розмазаною смугою світла. І в ті короткі миті, коли я встигаю кинути оком у твій бік, аби переконатися, що ти в порядку – я розумію, що ти щасливий. Уперше за цей нескінченний рік.