7

— Ти прийшла, — чи то захоплено, чи то здивовано промовив Невіл, ледь стримуючи щасливу усмішку. Сонце пробивалося крізь мереживні фіранки, приміщенням кав’ярні розносилися затишні аромати яблучного пирога та ванілі, й серце прискорено стискалося, бо ж вона прийшла.

 

— Ми ж домовлялися, хіба ні? — Луна завжди дивилася в самісіньку середину, крізь оболонку. І зараз, ніби й не помічаючи хвиль ендорфінів, що їх продукував Невіл, вона розплющила свої майже прозорі очі й просвітлювала його наскрізь.

 

— Так, звісно. Просто я боявся… — Невіл знітився, помітивши, що знову бовкає зайве, та Луну цей момент, здавалося, зовсім не хвилював. — Замовимо?

 

Невіл все ще ніяковів перед гарними дівчатами, а з Луною справи йшли ще гірше. Це була дружба. Ну, тобто… Іноді йому здавалося, що в них багато спільного, що Луна всміхається йому якось незвично, що просто не треба поспішати, й колись вона подивиться на нього своїми фантастичними очима, повними виняткового тепла, особливого, призначеного тільки для нього. Треба просто бути поруч і дати можливість всьому йти своїм шляхом. Бути поруч — це те, чого він хотів найбільше, та починати розмову все ще було пекельно важко. Тому метушня із замовленням — саме те, що було потрібно, щоб не витріщатися без перерви. Бо Луна, хоч і відсунула сусідній стілець та іноді кидала змовницькі погляди в бік когось уявного, про кого Невіл волів не думати, все ж була неймовірно гарною сьогодні. Можливо, навіть гарнішою, ніж зазвичай.

 

Принесли десерти й напої. І Невіл був радий зайняти руки.

 

— Чула, ти ходиш на відбудову.

 

— О, ти в курсі, — сором’язливо відповів він. — Так, із Роном. Людей потроху прибуває, але наших мало, — Невіл зітхнув. — Я так надіюся, що люди повернуться.

 

— Живим там не місце, — байдуже сповістила його Луна. — А Гаррі? Що він каже?

 

Звучало дивно, та Луна спокійно жувала свій лимонний десерт і навіть очей не підвела, тому Невіл сприйняв це, як належне, й, подумавши, відповів, як є.

 

— Я не бачив його дуже давно, — задумливо згадуючи останні їхні з Гаррі розмови. —  І, ймовірно, побачу ще не скоро, але ж Гоґвортс — то символ втраченого спокійного дитинства. Він мусить відродитися й жити.

 

Луна завмерла з виделкою в руці.

 

— Що вмерло, тому вже не жити, — беззаперечно й наче банальну річ проговорила вона.

 

— Чому ти так кажеш? — не витримав Невіл. Він так хотів би приємних розмов із нею, таких, щоб не треба було вдавати, що все зрозуміло, і погоджуватися наосліп.

 

— Люди не хочуть цього бачити. Це їхній вибір, — її голос став зовсім потойбічним, а очі, здавалося, розчинили в собі ясну блакить. — Я ж такого вибору не маю.

 

— І що ти бачиш? — Невілу було одночасно і моторошно, і  заворожуюче солодко бути поряд із нею.

 

— Вони… просто хочуть своє, Невіле, зрозумій, — ця її фраза була настільки вбивчо проникливою, що йому й справді було майже шкода невідомо кого. Замислитися над сенсом не виходило, бо від Луни так пахло лавандою й чимось ще, що Невіл навіть кілька разів стверджувально кивнув.

 

Луна, побачивши розуміння в очах співбесідника, знову взялася за напій та, піднявши склянку, раптом спитала, обхопивши губами соломинку:

 

— То Гаррі не хоче до вас приєднатися?

 

— Ем, — Невіл покліпав очима, намагаючись відвести очі від краплі напою, що котилася нижньою губою Луни. — Здається, він досі не оговтався.

 

— А він же майже дійшов, — ніби про щось шкодуючи, пробурмотіла Луна собі під носа й зацокотіла посудом.

 

Невіл не знав, чи варто уточнювати, про що йдеться, тому вирішив все ж удати, що все зрозуміло, й підтримати розмову, наскільки це можливо. Йдеться ж про Гаррі?

 

— Я теж вважаю, що треба просто мати мету, й тоді прогрес прискориться. Я так скучив за ним.

 

Луна з цікавістю поглянула Невілу в очі й майже жалісно промовила:

 

— Є речі, які просто мають статися, щоб все стало на свої місця, — вона нахилилася ближче, поклала долоню на лікоть Невіла й легко стисла, ніби в заспокійливому жесті.

 

У Невіла сперло дихання. І він накрив маленьку дівочу долоньку своєю, гостро відчуваючи прохолоду й гладкість її пальців. Та Луна раптом відвела погляд й нахилила голову вбік.

 

— Знаєш, Невіле, ти подобаєшся їм.

 

Холодок пробіг усією спиною, підіймаючи волоски на потилиці. В такі моменти Невіл шкодував, що скроєний таким чином, і що прийшов на цю охолонувшу чашку какао й, імовірно, прийде знову, не зважаючи на усіх «їх».

 

— Це… добре?

 

— Ходімо. Я дещо тобі покажу.

 

________________

 

Драко тим часом був мов на голках, взувався та роззувався, починав та кидав писати листи. Багато різних емоцій вирувало в нього всередині. По-перше, цей примарний, але такий справжній контакт повністю повернув його до стану одержимости. Перед очима калейдоскопом мерехтіли спогади. Колись він вже торкався цього волосся, колись вже дихав цим солодким шампунем. І ним.

 

А по-друге, він точно відчував чиюсь присутність. Щось полювало на слабкого, нажаханого Гаррі. Його Гаррі.

 

Руки тремтіли, й ногам несила було всидіти на місці. Він скочив та нап’яв на себе щось з теплого одягу. Трохи подихати свіжим повітрям — от, що йому терміново потрібно. Двері лязнули важким замком, Драко вибіг на двір, залитий прохолодним осіннім промінням, й пішов вулицею, намагаючись отямитись.

 

Як дивно. Нічого не забулося. Він пам’ятає геть усе. Гаррі колись вже так само палко линув до його рук. А на питання «Чому тільки тепер?» відповідав «Відтепер, Драко. Ти хотів сказати «відтепер»». Вкрадені в долі два тижні були варті того, щоб народитися й прожити життя так, як йому було написано. Драко припинив жалітися, припинив боятися. Він розчинився в почутті, дозволивши поглинути себе повністю. Маленький кабінет без меблів, зачаклований провітрювати кілька ближніх коридорів, став мовчазним свідком його зізнань. Слів, що так і не були промовлені, але так яскраво бриніли у поглядах, переливалися із поцілунками, довгими й солодкими, торкалися щік та волосся, тендітно…

 

Драко непомітно опинився біля річки й, оминувши кількох перехожих, підняв та жбурнув камінчик у воду, вдивляючись на кола, які, здавалося, ніколи не зникнуть. Усе, як в житті, наслідки ще довго ляпатимуть поверхнею, хоч камінь кинуто давно та й взагалі здуру.

 

— Дивись, хто тут, — почулося раптом недалеко.

 

— Ну, власне. Спитаємо, як там чиста кров, не забруднилася по підворіттях?

 

Кроки наближалися. Хтось впізнав його. Знову. Драко знав, що обертатися не можна. Він спробував сховатися у каптурі, та зрозумів, що вбраний він у чаклунський одяг.

 

— Чорт… — він схопився за кам’яний декоративний паркан і попрямував геть, майже одразу переходячи на біг.

 

— Куди ж ти? Ми ж навіть не привіталися! — вигукнули позаду, й одразу почулися швидкі кроки.

 

Драко забіг за найближчий дім і, встигнувши почути «Стій! Ти пошкодуєш, що не втрапив до Азкабану, вбивце!», роз’явився.

 

Повертатися до помешкання, куди його поселив Лонґботом, було небезпечно. Проте необхідно. Тому Драко явився в безлюдному провулку й, повсякчас обертаючись, попрямував до готелю. Там він перевдягнувся в маґлівські речі, переділив навпіл фіали з зіллям, запакував їх і, залишивши записку, навів чари персоналізації. Головне, щоб Візлі переконався в дієвості зілля. За цієї умови, він може допомогти Гаррі й з більш безпечного місця, до якого ще треба дістатися. Відчуття, що його шукають, не полишало, тому він зібрав свої речі й, дочекавшись сутінків, вийшов, щільно замаскувавшись, і попрямував шукати маґлівську зупинку.

 

_______________

 

Коли Рон пішов, Гаррі підійшов до вікна й визирнув, спочатку боязко, а трошки згодом відчинив раму й понюхав вогке осіннє повітря. Дунув вітерець, й зашурхотіло листя на височенні тополі поблизу: «Гар-рі».

 

Гаррі сіпнувся й захлопнув вікно. Тепер так буде завжди? Кожен подих вітру шепотітиме його ім’я?

 

Він зап’яв штору, перевірив, чи добре зачинені двері й, узявши першу ж книгу, яка трапилася на очі, сів до свого крісла.

 

Небо затягло хмарами і кути знову потемнішали. Гаррі почув ся знесиленим. Просто дивитися на вогонь. Не думати, не думати. І не спати… Бо коли не спиш, спогади, що тривожать душу, страшні, несправедливі й сповнені болю, то просто спогади. І від того, що вони прокручуються в голові нескінченно, боляче, так, але не страшно. Та може бути й гірше: вони можуть непомітно перетікати у сновидіння, й тоді жахливіше в сто разів. Бо плутається все у моторошний клубок, і здається, що немає виходу, бо ти ж і не заходив. Тому вогонь та надруковані в книжці слова, що не дуже й то складаються в рядки та змісти, все ж роблять свою роботу, не даючи мозку віддати кермо.

 

Вечір напливав темрявою, тиснув на мізки. І він вирішив ризикнути. Може, справа все ж у нових ліках. Мерліне, хай би так і було. Гаррі дістав з кухонної шафи зілля й рішуче випив усе до краплі. Він сів на ліжко, заплющив очі й слухав тишу. Та була сповнена звуками: тіканням годинника, шурхотінням стривожених вітром гілок, гудінням чогось механічного на вулиці. Гаррі розслаблявся, руки й ноги важчали… він зробив крок, ще один… запахло сирим листям, грибами…

Ні, ні, ні…

 

Гаррі не розплющував очей. Просто стояв і чекав. Шурхіт говорив про те, що навколо нього щось відбувається, здалека почувся крик, Гаррі здригнувся, подивився перед собою — ліс, і сценарій жахіття знову підкорив мозок — треба йти. Страшенно боліла поранена рука, Гаррі не зазирав під пов’язку, а, мабуть, треба було, бо чомусь же ж воно досі болить? Серце шалено калатало, моторошний голос кликав. І страшно було, як уперше. Чудовиська, чудовиська скрізь… І ніхто не обіцяє перемоги, він пам’ятає ті жалісні обличчя, прощальні… Іди, Гаррі, нічого не поробиш… І він ішов на крик, на поклик, на джерело страху, туди, де точно засідка, мов заворожений. Гілки хрумтіли під ногами, деркуча кора дерев ранила долоні. Ліс дихав, живий, сповнений зла, він чекав, коли вже можна поласувати свіженьким. Листя попереду стали розпливчастими. Щось не так.

 

— Гаррі! Поможи! — донеслося крізь товщу стін.

 

Стіни? Звідки тут стіни?

Хтось стукнув у щось тверде, і Гаррі несподівано опинився біля дверей та навіть простягнув до них руку. З іншого боку хтось яросно колотив кулаками. Крики про допомогу стихли, й почувся істеричний сміх. Гаррі задкував, відчуваючи холодний піт, що вкривав його чоло. Раптом настала тиша, ніби скрізь одночасно вимкнули всі звуки, й у повній тиші двері зі скрипом прочинилися.

 

Повітря погустішало, набралося чорноти й поступово набувало форму. Гаррі направив паличку вперед, готуючись до найгіршого. Зрештою, це просто промінь, ну, зелений. Хай йому грець! Хай просто все закінчиться. Можливо, так і повинно було статися. Вже давно.

 

Аж ось у свідомості пролунала чітка думка

“Усе добре. То тільки сон. Керуй ним.”

 

Гаррі зупинився, замислившись. Це ж просто думка? Та мозок упізнав чи то голос, чи то заклик. Адже останнього разу якось так і було. Так! Так вже було! Він яскраво згадав зелений луг із довгою, рівненькою травою, соковитою та сповненою життям, що пружно коливалася навколо, ніби запрошуючи на відпочинок, — і шум лісу одразу ж стих. Гаррі повернувся й побачив інші двері, білі, й потягнувся, щоб штовхнути їх.

 

Повіяв свіжий вітер, перед очима зазеленіло. Тільки безкрає глибоке блакитне небо та далекий обрій, до якого ні за що не дійти, скільки не старайся, — свобода і тиша. Свобода від страху, від залізних дротів, що нестерпно стискають серце. Всередині усе розслабилося, і він зміг зітхнути на повні груди. Скільки ще він зможе грати в цю гру? Скільки жахів зможе пережити, поки вони його доконають?

 

Він скинув очі й поглянув у спокійну блакить. Не треба думати. Принаймні не зараз. Так затишно й спокійно було на душі. Та він все ж чекав. Чогось не вистачало. Мусить бути щось ще, щось таке, що він майже не пам’ятав.

 

Дотик?…

 

Дотик… Серце забухкало, захвилювалося. Гаррі сів на траву, заплющив очі й наставив обличчя несвідомо догори. Просто так, у наївному пориві. Що торкалося його минулого разу? Може, сонце гріло теплими променями? А може, вітерець зачіпав його волосся?

 

— Де ж ти?

 

Гаррі промовив уголос. Кого він кличе? Уся душа наче здибилась в очікуванні. Він навіть провів рукою по своїй щоці, щоб зробити щось, щоб щось відчути. І раптом тепло і м’яко стало в щоки. Гаррі підняв руки в прагненні упіймати це тепло й відчув кисті рук, які тримали його обличчя. Він провів долонями по довгих пальцях, торкнувся гладких коротких нігтів, знайшов великі пальці, що малювали маленькі кола під його очима. Душу затопило теплом. Від м’яких, але сильних долонь, від обережних ліній, що примарні пальці малювали на його обличчі, від схвильованого подиху, що був так близько, ніби хтось милувався ним, споглядаючи доріжками, що їх проводили пальці. Гаррі було так добре і так правильно, що губи самі розплилися в усмішці.

 

— Ти тут… — свідомість потроху затягувало на глибину, та він усе ще чіплявся за прекрасне відчуття.

 

— Засинай. Тобі це потрібно…

 

Гаррі замотиляв головою. Він не згоден. Такий прекрасний сон. Чим би воно не було: побічною дією ліків чи виходом на сцену другого альтер-его, — не має значення. Якщо чесно, може, так і краще, що він збожеволів. Давно пора. Слава богу, що в такий спосіб. Нехай тільки не закінчується цей дивовижний сон.

 

— Ні… ні, — він притис чужі руки до своїх щік, не відпускаючи, ніхто нікуди не втече, без шансів. — Не йди. Будь ласка, не йди.

 

Руки зсунулися, стало тепло у правий бік тіла. Хтось ніби обійняв Гаррі й схвильовано дихав десь біля вуха.

 

— Я буду тут. Тільки спи, благаю.

 

— Я геть збожеволів, так? — він повернув обличчя в бік шепоту, відчувши теплий подих на своєму обличчі. — Чому я не можу по-справжньому розплющити очі?

 

— Бо ти спиш, — видихнули йому просто у губи.

 

— Тоді чому я відчуваю це? — Гаррі подався вперед і торкнувся носом і губами оксамиту чужої щоки, погладив його обличчям. Гаррі одразу поривчасто пригорнули до теплого тіла. — Чому я відчуваю тебе на дотик?

 

— Бо хочеш цього? — володар голосу наче й сам не вірив у ці свої слова. Гаррі водив носом по скроні та волоссю біля вуха.

 

— Хочу…

 

Обійми лагідно колисали у своєму коконі, дозволяючи Гаррі вивчати м’язи передпліч, худорлявих, проте все ж жилястих та трохи пухнастих. Вони чоловічі. Гаррі й не думав, що це може бути дівчина. Воно й не дивно, що мозок під впливом ліків згенерував щось в цьому дусі. Гаррі обхопив свою особисту примару руками, пірнув під тонке підборіддя й подумав про те, що він вдячний Рону за це прекрасне забуття.

 

— Дякую, що рятуєш мене щоразу.

 

— Ти можеш усе сам. Це твої сни і твої спогади.

 

— І це місце теж моє?

 

— Звісно. Шукай білі двері і…

 

— І ти теж? Мій?

 

Примарне тепло завмерло й, помовчавши, палко прошепотіло, стиснувши Гаррі в обіймах:

 

— Завжди.

 

Думки Гаррі плутались. Промайнуло розуміння, що «завжди» таке чудове слово, напевно, воно тепер його улюблене.

 

Гаррі так і заснув, провалюючись на більшу глибину, де все нарешті відключається, припиняє пильнувати й нарешті відпочиває без сновидінь.

 

На ранок Гаррі був значно бадьорішим ніж будь-коли за останні місяці. Чомусь дуже хотілося пити, хотілося у воду. Ніби посохла квітка, Гаррі прагнув просякнутись водою. Він навіть не звернув уваги на темні кути. Слабкість нагадала про себе після сніданку. Певно, усі сили тіло використовувало, щоб згадати свої звичні функції. Та Гаррі на це теж не звернув уваги. Усі думки були зайняті пережовуванням дивно-солодкого сну, який він чудово пам’ятав на цей раз. Хтось знову прогнав жахіття, та ще й обіймав його.

 

Рон знову забіг вранці. Невідомо, яким чином йому це було по дорозі, та, побачивши Гаррі набагато бадьорішим, він знову зашарудів у холодильнику, потім, змінивши вираз обличчя на напружено-радісний, виклав цілий пакунок з фіалами.

 

— Як гадаєш, чи зможеш ти колись обходитися без зіллів?

 

Гаррі зазирнув до пакунку й замислено відповів.

 

— Зарано про це думати. Але ж проблем із цим нема? В Мунґо його повно, так?

 

Рон підібгав губи й невпевнено кивнув.

 

— То й добре, — Гаррі відчинив холодильник й загрюкав посудом. — Подивимось, що тут у нас.