7 глава – нове життя

Я глибоко зітхнув, бажаючи перевести тему в інше русло, але не встиг. Гаряче дихання торкнулося моєї щоки, а потім я відчув її губи. Моє серце пропустило удар, а перед очима була вона, м’яка, вразлива і така рідна. Але те, що я відчув, змусило не на жарт злякатися. Збентеження і страх…
Я відскочив від Вікторії, дивуючись, що це було. Жінка уважно на мене дивилася, вперше за весь час її погляд був спрямований не повз мене, а просто в душу.
— Я… — Вікторія повернула голову вбік у спробах сховати сльози, що почали скочуватися по її щоках.
Я нічого не сказав, лише підняв свою руку і повернув голову назад у свій бік. Не хочу, щоб вона уникала зі мною зорового контакту. В її очах відбивалося небо, пофарбоване в рожеві і помаранчеві відтінки, створюючи в і без того глибоких очах цілу безодню. А ці губи, які лише кілька хвилин тому дарували тепло, манили, мов магніт. Невже я раніше не помічав цього?
— Леє, — вона зробила ще одну спробу відсунутись, але мене щось продовжувало тримати – як та невидима сила.
Я вирішив опустити всі питання, що рвалися, мов дикий звір, на волю, віддатися пориву і доторкнутися губами спочатку до щоки, стираючи солоні доріжки від сліз. Дихання Вікторії моментально збилося, а вона сама затремтіла. Ще раз відвернулася від мене, але вмить стала біла неначе смерть. Її дивовижний і недовірливий погляд був спрямований прямо до горизонту. Сонце ще не встало, але залишалися лічені хвилини.
— Ти бачиш? — переляканий голос Вікторії торкнувся моїх вух. У ньому було стільки недовіри, що вона межувала зі страхом.
Я опустив бар’єр, щоб побачити знову світ чорно-білим, але нічого не спрацювало. Очі так само бачили блакитного кольору море і небо, яке рясніло різними відтінками, починаючи з темно-синього прямо біля горизонту і закінчуючи насичено блакитним.
— Я не розумію…
Я різко підвівся з покривала, як раптом голова закружляла, перед очима почали танцювати плями світла. Я впав на пісок, намагаючись знайти хоч якусь підтримку, але він розсипався між пальцями і затягував, наче болото. Вікторія кликала на допомогу, але через звуки моря і галасу в голові її крики доходили до мене в останню чергу. Дихання почастішало, голова розколювалася на шматки, і раптом усе припинилося.
Я підняв голову. Переді мною вона сиділа. В очах виблискували, немов яскраві алмази, сльози, губи підібгані, а вона сам тремтіла.
— Що трапилося? — Перше, що вирвалося з моїх вуст.
— Я… Я побачила світ кольоровим. — Я прийняв сидяче становище і спробував проаналізувати ситуацію, що тільки-но сталася. — Але ж це неможливо… Я не можу бачити світ таким.
— Чому ти мене поцілувала? — спитав я, ігноруючи її ранні слова.
Груди Вікторії все ще часто здіймалися вгору, видаючи те, що жінка сильно нервує, а розсіяний погляд знову спробував втекти від зорового контакту зі мною.
— Вікторіє… Відповідай.
— Ти вважаєш це дурною ситуацією, і я все ще не розумію, чому я це зробила, але, коли ти розповів свою історію, я надто яскраво це уявила. Зрозуміла твій біль і захотіла… — Жінка нервово ковтнув. — Захотіла втішити.
Її слова торкалися самої душі. Наче я це десь чув. Наче все, що вона зробила, — це найправильніше, що трапилося за моє демонічне життя. А найголовніше: я відчував те саме.
— Я не знаю, звідки з’явилися ці думки та почуття, — вела далі вона, — але вони є. А тепер питання до тебе, як я зміг побачити світанок? Де мої чорно-білі відтінки? Це був просто поцілунок. І зараз все одно стало як було…
Вікторія говорила невпевнено, її все ще трусило немов осиновий лист при одній тільки згадці того, що сталося. Я підвівся на ноги, струсив пісок з одягу і допоміг їй теж підвестися.
— Я, правда, не знаю, але думаю: цей вогник світла не приховався від того світу, тому я зможу розібратися у всьому, тільки зустрівшись із Верховним Судом, а з приводу поцілунку… — Я підійшов до Вікторії впритул, запах її тіла нагадував ваніль . Чому я помічаю такі деталі лише зараз? — У нашому світі не буває нічого просто так, все має свою ціну та своє значення. Це не просто дія, це емоції та почуття, які зрозуміти можеш лише ти.
Весь цей час ми дивилися один одному у вічі. Можливо, обидва намагалися знайти відповіді на питання, які й такі зрозумілі, як білий день, але саме наше існування змушує їх заплутувати, як павутинки.
— А якщо я розумію, що відбувається?
— Тоді прийми це.
Не знаю, чого я очікував від своїх слів, але чудово розумів, що сам не хочу їх слідувати. До цього моє життя було спокійним і розміреним, але чи хочу я, щоб так і далі тривало?
— А чи зможеш ти це прийняти …
Не встигла вона договорити, як я зробив крок у прірву — туди, звідки вже немає виходу. Я її поцілував, ніжно та трепетний, захопив губи жінки у свій полон. Руки Вікторії, яка спочатку з заціпенінням стояла, повільно перебрались на мою шию і притиснули мене до себе дедалі сильніше, знищуючи всі ті крихти відстані, що були між нами . Її запах заповнював легені та перехоплював дух. Так і має бути. У цей момент сонце остаточно показало себе з-під обрію, сповіщаючи про початок нового дня.
Промені змушували мружитись, але нічого не могло мене відірвати від її губ, що нагадували ніжні пелюстки троянд.
— Це твоя відповідь? — Голос Вікторії був практично співзвучний із мелодією прибою моря, але це не завадило мені чітко почути її запитання.
— А ти хочеш, щоби це був він? — Дурна гра: відповідай на запитання питанням, але, здається, так тільки цікавіше.
Вікторія опустила руки з моїх плечей, переплела наші пальці, і я побачив те, що на мить налякало. Душу, яка усміхається. Іронічно, якщо взяти до уваги, що її душа все ще прив’язана до контракту.
— Ходімо назад у готель? Думаю: ми ще маємо час, щоб це обговорити, але нумо зараз просто жити.
«Просто жити…» — слова Вікторії проносилися в моїй голові, поки ми дісталися назад. У готелі ми одразу попрямували до ресторану, де змогли поснідати. Чи змінилася вона після поцілунку? Можливо, але перед людьми цього не показувала. Залишалась такою ж холодною і похмурою, і лише рідкісні погляди, які мені вдавалось зловити на собі, розкривали її, показували цю частину її, яка наче почала одужувати після невиліковної хвороби. Вона немов квітка, яка після затяжної зими знайшла в собі сили показати свою красу оточуючим.
— Зараз мені потрібно вирушити на небеса. Це не повинно зайняти багато часу, але я постараюся дізнатися, звідки цей проблиск світла і чому він зник, — повідомив я, коли переодягався в офіційний костюм.
Вікторія тим часом лежала на ліжку і читала книгу, яку прихопила із собою ще з дому, але, коли почула, куди я збираюсь вирушити, відклала.
— Ти надовго?
Вона підвелась із ліжка і підійшла до мене.
— Ти будеш сумувати? — сміючись, поцікавився я, підводячи брови вгору, коли вона почала поправляти мою краватку.
Вікторія лише криво усміхнулась і благословила мене словами: « Вали вже!». Вклала прямо-таки всю свою любов.
Прибуття на небо було таким же болючим, як і зазвичай, але відчувалося, що щось змінилося. Не у світі. В мені. В моїх почуттях. В моїй реальності.
Я одразу ж побіг до кабінету Вютенда, де мене зустрів Лука і Гук, які мило розмовляли про якусь дурню. Впевнений, що це нові плітки, які Лука збирає, наче пилосос сміття.
— Пане Леє Гонор, добрий день, — одразу підвівся і привітався демон, роблячи невеликий уклін. — Ви до Верховного?
Я кивнув мовчки і одразу ж зайшов до кабінету. Гук у цей момент хотів щось повідомити, що я помітив на периферії, але вже встиг зникнути за дверима. Де-де, а тут точно нічого не змінилося. Такі ж стіни, той самий диван, столик і, звичайно, Вютенд, який із невдоволеною гримасою розбирав документи.
— Я думав: ти не прийдеш, хоча мені і не подобається твій стиль вриватися в мій кабінет без стуку, май совість, — сказав Верховний, не зводячи на мене свого погляду, і лише через кілька хвилин він нарешті закінчив з паперами і надав мені таку честь, як його увага в мій бік.
— Постараюсь наступного разу стукати, — злукавив я. — І я чудово розумію, що Верховний Суд матиме питання. Але, чорт, у мене їх у рази більше.
Вютенд підвівся зі столу і підійшов до свого дзеркала.
— Тоді пройдемо.
Легкі поколювання по всьому тілу і ми опинилися в залі суду. Я тут був буквально кілька разів, і всі вони, на жаль, мають не позитивний характер. Вютенд підійшов до свого місця, яке він займає як Верховний Демон Східної Європи, а я так і залишився стояти в центрі цього величезного залу, що гнітить своєю атмосферою.
Усі Демони та Ангели були вже на місці. Рідкісне явище, мабуть катастрофа «Вікторія» для них справді важлива.
— Що ти хотів нам повідомити? — звернулася до мене Верховна Ангел, яку я добре знав. Василенко Надія – основа ангельської діяльності у Східній Європі.
— А ви прямо-таки не знаєте? Нехай спалах був невеликий, але ви повинні були помітити те, що на мить світ став кольоровим. Та й загалом сам світ начебто змінився. У темряві з’явилася крапелька світла, і я хотів би поцікавитися, як мені її зробити величезною, як зробити так, щоб вона затьмарила темряву. Спалах недостатньо, щоб контракт перестав діяти.
Усі Верховні уважно слухали мене, а потім тихо почали перешіптуватися між собою. Я відчув, ніби повернувся на тисячі років тому. Тоді вони вирішували мою долю і зараз керують нею.
— Лей Гонор, — почала Надія, — ми справді раді, що на цю місію вибрали тебе, бо цей спалах показує те, що, можливо, Вікторія скоро зможе побачити світ таким, яким це потрібно, але в нас до тебе питання, як саме ти змусив її побачити кольори?
Я боявся цього питання. Вперше я боявся.
— Ми поїхали на море, і я розповів їй історію, як став демоном. Вона зворушилася, а потім це сталося.
Усі в цьому залі вміють визначати, хто говорить правду, а хто нахабно бреше, але загвіздка в тому, що правда може бути брехнею, головне правильно подати.
— І це все? — запитання пролунало від Ангела Центральної Європи. — Невже це все, що змогло викликати такий сильний спалах? А потім?
— Потім ми прибули до готелю. Тоді світ знову став чорно-білим. Але насправді це я хотів у вас спитати, як таке могло статися. Я відповів Вікторії, що вся річ у її емоціях, але… Чи настільки вона прив’язаний до чорно-білої системи? Якщо це так, чи є сенс взагалі намагатися знайти вихід, якщо це будуть лише спалахи?
Після моїх слів зал поринув у тишу. Ангели і Демони дивилися один на одного, ніби не тільки розуміли, що відбувається, але й володіли тією інформацією, яка могла б мені це зрозуміти, але яка має бути секретом.
— Леє, — розважливий голос Надії знову перервав мої душевні муки, — емоції Вікторії справді прив’язані до всього того, що відбувається на землі. І як у будь-якої людини вони не можуть бути стабільними, але важливішими є почуття, які породжують ці емоції. Ми вважаємо, якщо вона зможе прийняти їх, то все зміниться.
Я стояв у повному сум’ятті, бо тоді на пляжі сказав своїй підопічній те саме і сподівався, що саме Суд зможе мені все зрозуміти, але я надто багато сподівався. Звідки ця риса взагалі з’явилася в мені?
— Але, може, ми зможемо тобі сказати щось більше, якщо тільки ти нічого не приховуєш. Ти впевнений, що не хочеш нам нічого повідомити іншого? Може, ти маєш інші питання?
Я заперечливо похитав головою, хоча рій питань, що кружляв у моїй голові, заважали взагалі думати.
— Тоді дозвольте ми повернемося на свою територію. — Вютенд вклонився всім Верховним, підійшов до мене, і в мить ми опинилися обидва в його кабінеті, в якому я не збирався довго затримуватися. Перекинувшись парою слів, я покинув обитель зла, попрямувавши до своєї кімнати.
Гук миттю пішов за мною, і тільки в моєму кабінеті ми змогли нормально поговорити.
— Вона вас поцілувала? — здається, ангел був у більшому шоці, ніж я.
— Саме так, — погодився я, сідаючи за стіл. — І через це і спалахнули кольори.
— Ви це повідомили Верховному Суду?
— Гук, ти знаєш, чому мені обрізали крила? — Ангелок невпевнено кивнув і закусив нижню губу. — Я не хочу, щоб дорога мені людина постраждала.
— Ви вважаєте її дорогою? — Гук прямо злетів із стільця, на якому сидів. Його німб засяяв, а він сам закружляв у повітрі. — Це так романтично.
А я не знав, що відповісти. Я не говорив це ні Вікторії, ні навіть собі, але правда на те й правда, щоб її знайти в закутках своєї душі.
— Неважливо. Гук, ти ж зробив копію?
Ангелок миттю зменшив свій запал і повернувся на своє місце. У його руках з’явився спалах золотого світла, на місці якого утворився невеликий сувій.
— Ця інформація про Вікторію, яку ми змогли знайти. Але… — Я хотів уже взяти з рук ангелочка заповітний шматок паперу, але він не дав, продовживши: — Я читав, що там написано. Пане, я думаю, нам варто знайти ще щось для підтвердження моєї теорії. Але це зберігається у іншому архіві.
— Та що там таке?
Я вихопив сувій і відчинив його. Золоті літери майже зливалися з кавовим відтінком паперу, але це не завадило мені розібрати і зрозуміти, чому саме я маю рятувати Вікторію.
— Ти певен?
— Так пане. З невідомої мені причини ви — це ангел-охоронець Вікторії.
Повернувся на Землю я в цілковитому збентеженні, спочатку хотілося повернутися до Вютенда, рознести в пух і прах Верховний Суд, але мене вчасно зупинив Гук, який вирішив, що варто впевнитись у ще одній здогадці, яку він люб’язно мені не розповів. Таємниця на таємниці.
На Одесу вже опустилися сутінки, тому я поспішив повернутися до готелю, де сто відсотків уже зачекалась Вікторія, або принаймні я хотів, щоб вона чекала. Коли я підходив до потрібної будівлі, перед очима так само пробігали золоті рядки з сувія.
Код: 04.12.19.99.20.13
Ім’я: Вікторія
Прізвище: Земан
Місце народження: Вінниця
Ангел-охоронець: Лей Гонор

Може, це все неправда? Може, існує інший Лей? Але тоді чому я його не відчуваю? Чому він не вплинув на рішення Вікторії продати душу? А якщо я і справді є її ангелом, то це все одно, що гарячий лід — абсурд. Мої крила згоріли в пекельному полум’ї.
Я не ангел!
Нігті вп’ялися в шкіру долоні, а я беззвучно закричав, падаючи на коліна. Сльози почали котитися по щоках, а по всьому тілу пройшов такий тремор, що я не міг навіть підвестися. Все це повертало в ті часи, які залишалися в моїй пам’яті лише туманним спогадом, але чим довше я перебував на Землі, чим більше я дізнавався про Вікторію, тим сильніше поверталось минуле, ніби це було не тисячі років тому, а вчора.
— Я не ангел, — продовжуючи шепотіти собі під ніс, намагався заспокоїтися.
Але за мить все зникло: біль, переживання, — лишилася тільки вона. Несподівано перед очима з’явилась Вікторія, яка помітила мене і одразу ж підбігла, допомагаючи встати.
Солодкий запах ванілі лоскотав нюх, і я нарешті відчув себе спокійним. Різка зміна настрою змушувала нервувати ще більше.
— Леє, що трапилося? — занепокоєний голос жінки все ще долинав наче з далини, але з кожним словом ставало все чіткіше. — Це пов’язано із Верховним Судом? Що вони тобі сказали?
Злегка похитуючись, я спробував встати, не без допомоги Вікторії, в очах якої було приховане хвилювання і щось ще настільки невловиме, що я не зміг прочитати.
— Нумо підемо в номер.
Я не знав, що сказати. Правда чи брехня? Але ж не обов’язково, щоб брехня не була правдою.
Підтримуючи, Вікторія довела мене до номера, де одразу посадила на ліжко, ніби я був лялькою, знерухомілим і неживим. Тіло не підкорялося мені. Вона швидко налила мені склянку води, і я тремтячими пальцями намагався її взяти і випити вміст.
Через кілька хвилин мене почало попускати, я знову відчув себе спокійним і холоднокровним, але тільки маленький шматочок тепла залишався поруч. Вікторія тримала мене за руку і дивилася просто в очі, в яких хлюпав страх. За мене.
— Леє, — моє ім’я з її уст звучало якось по-особливому, — ти розкажеш, що сталося?
— Верховний Суд не повідомив мені нічого нового, але Гук…
На жаль, у мене немає свого ангела і демона, який допоміг би мені зробити правильний вибір, але, здається, настав час проявити силу і розказати, як є.
— Що Гук?
— Кілька днів тому ми обговорювали з ним і Лукою, демоном Верхового, що не міг Антон знищити всі документи, і тоді ми зрозуміли, що він ніяк не міг дістатися архіву ангелів. Хоч це і заборонено, але Гук зумів роздобути зовсім небагато інформації про тебе.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона стосується твого охоронця, і річ у тому, що він — це я.
Вікторія дивилася на мене здивовано, навіть з долею невіри, одразу підвилася з підлоги і сіла поруч.
— Але як це…
— Я не знаю. Більше того, Верховний Суд був обізнаний про це, інакше не послали б мене на це завдання. Пам’ятаю погляд Вютенда коли розповів йому про те, що Антон заявив, що в тебе немає охоронця. Але проблема ще в тому, що я як твій ангел тебе не відчуваю. Я існую, щоб оберігати, але не можу вплинути на твою свідомість, щоб ти побачила світ кольоровим, тож до того ж я демон. Вони знали і сховали це від мене. Начебто не хотіли повторення моєї давньої історії, але при цьому я той, ким є. Все це повертає мене до минулого. Ангел без крил – смішно. Вони вирішили потішитися з мене і мого болю.
Мене знову починало трусити, а моя розповідь нагадувала такий сумбур, що я не був певен, що Вікторія зрозуміла і половини, але їй й не знадобилося. Жінка притягнула мене до себе і міцно обійняла. Я глибоко зітхнув, ковтаючи сльози, і міцніше вчепився у тіло.
— Леє, — шепотіла Вікторія, продовжуючи гладити мене по спині, де раніше були крила. Раніше це місце віддавало біль, але зараз прийшов спокій. — Якщо ти мій ангел, то ти їм і є. Може, у тебе немає німба, який сяяв яскравіше за сонце, але в тебе є ти, який ще в перший день зумів подарувати мені надію.
Я відсунувся і глянув на неї, На її обличчі була спокійна усмішка, а в очах плескалось сонячне тепло.
— Мені шкода, але я сумніваюся, що я зможу колись побачити світ кольоровим, але дозволь мені свої останні дні прожити з тобою і зі своєю надією.
Жінка обережно поцілувала мене в щоку, де вже засохли сльози, потім змащений поцілунок торкнувся підборіддя, а потім наші губи знайшли один одного. Ніжно і втрачено, трепетно та жадібно. Я нарешті відчув себе спокійним. Тепле тіло Вікторії зігрівало протягом усієї ночі, а її умиротворене дихання було краще за будь-яку музику.
Я гладив її обличчя, щойно торкаючись кінчиками пальців, і не розумів, як я не здогадався раніше, хто я для неї. Дізнайся раніше, можливо, всієї цієї катастрофи і не було. Але саме вона нас звела разом.
“Дозволь мені свої останні дні прожити з тобою” — слова жінки крутилися в моїй голові, викликаючи одночасно і тепло, і біль.
Я притягнув Вікторію до себе ще сильніше, бажаючи, щоб час просто зупинився і не йшов далі.
— Я не хочу втрачати ще й тебе, — прошепотів я, цілуючи її у скроню.
Наступний ранок зустрів нас яскравим сонцем, тому незважаючи на ситуацію, що сталася вчора, ми вирушили в один із парків Одеси на пікнік. Нехай надворі був тільки березень, але дерева встигли вкритися легким листям, тим самим нагадуючи відродження після довгої зими.
— То куди ми вирушаємо? — спитала Вікторія, коли ми завантажили кошик із продуктами в багажник і сіли в машину.
— В Парк Перемоги. Там має бути дуже гарно. Сподіваюся тобі сподобається. — Я м’яко посміхнувся, глянув у бік жінки і завів двигун.
— Парк на честь мене, як приємно, — засміялась жінка.
Їхати нам потрібно було недовго, але при цьому кожен був зі своїх думок. Ще вранці Вікторія спробувала обговорити вчорашню ситуацію, і ми обидва дійшли того, що просто житимемо і насолоджуватимемося один одним. Я, звичайно, не відкидаю своїх спроб того, щоб їй повернувся світ, який сповнений фарб, але її щастя тепер стало понад усе.
— Тут так багато людей, — прокоментувала Вікторія, варто було нам тільки зайти до парку. Він був справді величезним, і, звісно, людей було чимало, але зараз головне просто відпочити.
— Не хвилюйся ти так. Підемо зараз через місток і відразу на галявину, там розтелимося і просто насолоджуватимемося природою. Ти просто подивися, як гарно.
Жінка озирнулася і легенько закивала, погоджуючись зі мною.
— От і славно.
Багато людей гуляло з дітьми, парочки сиділи на пледах і насолоджувалися товариством один одного, а легкий вітерець, що приходив від ставка, розташованого в парку, розбурхував шкіру. Також багато кафе, дитячих майданчиків та атракціонів, що були приховані за великими деревами. Здається, це ідеальне поєднання природи та людини. Таке, яке воно має бути.
Також, як і інші парочки, ми розстелили свій плед під великим деревом і розклали їжу, що була в кошику. Вікторія була неймовірно спокійною і, здається, їй справді тут подобається. Це викликало такі теплі почуття, що зігрівало зсередини.
Жінка поставила голову мені на коліна, коли я сперся спиною об стовбур дерева. Хоч би які люди не були, які б почуття не існували, це єдине, що завжди підтримає. Природа чарівна та цілюща.
— Тут чудово, — ліниво простягла Вікторія, коли ми просиділи десь годину під деревом. На тарілках залишилися лише крихти, тому ми вирішили прогулятися хоча б тими місцями, які встигнемо зацінити. Все-таки парк надзвичайно великий. Спочатку, звичайно, довелося віднести кошик і покривало в машину, але невдовзі ми обоє повернулися в насолоду природи.
Я тримав руку Вікторії у своїй, переплітаючи наші пальці. Її тепло було таким потрібним, а голос таким заспокійливим, що незабаром я зовсім загубився на цьому світі. Залишалися лише ми.
— Хочеш кави? — спитав я, коли помітив, що жінка трохи тремтить. Нехай була і весна, яка в цьому році в Одесі досить тепла, холодні пориви вітру все одно натякали на те, що зима тільки-но закінчилася.
На мою пропозицію Вікторія легко погодилася, і ми обоє попрямували у бік фургончиків, що стояли по всьому парку. Потім ми поїхали в центр, зайшли в музей, а на останок прогулялись по трасі здоров’я. Все було настільки захоплююче, що я й не помітив, як на місто опустилися сутінки. У такий час запалювалися ліхтарі.
Воістину чарівна атмосфера.
Шкода, для Вікторії це були лише різні відтінки сірого. Ми багато жартували та розмовляли. Відчувався незвичайний зв’язок між нами, не як у ангела та людини, як у закоханих. Почуття залишаються для мене загадкою, яку мені доведеться зрозуміти.
— Дякую, — з широкою усмішкою на обличчі подякувала мені Вікторія, коли ми сідали в машину. Вона глибоко дихала, а біля неї витала аура спокою. Але не та холодна, що були у перші дні. Вона була м’яка і затишна.
— Як ти себе почуваєш?
Я спостерігав за жінкою і поки що не заводив мотор.
— У рази краще. Немає нападів та жалю. Тільки щастя, що я цей день розділив з тобою.
Вікторія збентежилася і відвела погляд убік, але потім глибоко зітхнула, подивилася мені прямо в очі і потягнулася за поцілунком. Легкий дотик губ. Ніжні та витончені пальці на моїй щоці. Тяжкий погляд і душевний спокій.