Мовчати

— Ти все ще думаєш, що нам необхідні слова, щоб зрозуміти одне одного, — Ніалл перевів на мене погляд свої очей, що так неймовірно виблискували в напівтемряві.

Часом він лякав, його рішучість і тиради, які я неймовірно довго вислуховувала. Серйозний, зібраний і такий потрібний в будь-які моменти мого життя.

До того ж, я так не думала. Я розуміла його кожною клітинкою власного тіла. Воно піддавалось його чарам, звивалось, наче багряна стрічка, відпущена у вільний політ.

Уважно оглянув мене з голови до ніг. Знову моралі та переживання. Я його розуміла, хоча в той же час, намагалась йти своєю дорогою. Мене це може вбити, але ж я намагаюсь жити!

— Схибив, — поправляю однією рукою волосся, що струїлось по моїх плечах. Після одним маневром схрестила руки на грудях і заплющила очі. Його образ все ще залишався в моїй хворій від цього дивного дурману голові.

Стільки разів я бачила його у снах або видіннях. Духи показали те, чого я не бажаю нікому. Можливо, це лише альтернативний розвиток майбутнього? Тільки ось все було надто реально і болюче… для мене, для нього.

— В чому саме, Іскринка? — Ніалл ступив крок назустріч, я ж повільно відступила, дивлячись на нього.

Я не могла вдихнути повітря в легені, оскільки, ті болюче стримували мій плач. Що я бачила перед собою? Страх невідомості та його душу. Вона щоразу все більше оголялась переді мною, виявляючись зітканою з кольорів, що так близькі для мене. Кожен відтінок змушував реагувати, викликав емоції. Вони виявлялись доволі різними. Їх спектр накривав мене хвилями його присутності.

Декілька разів кліпнула, намагаючись прогнати мутне полотно, що розтерло по картині реальності фарби великими плямами. Намагалась стримати сльози, але виходило погано.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я відчуває тебе, — слова вирвались мимоволі. Я знову перетворилась на бунтарку, говорячи те, що накипіло. — Минуло стільки часу, відколи ми знаємо одне одного. Я більше не стану ховати своє відношення до тебе, Ніалл! — крик застряг десь посередині горла, пульсуючи спазмом.

— Що я зробив не так? — знову ця напускна холодність.

Ніалл, та ти ж не розумієш, я бачу все! Твоя душа палає наразі моїм вогнем, який горить на кінчиках моїх пальців, а твоє повітря тільки сильніше розпалює це дивовижне полум’я.

— Чому ти говориш ці дивні речі? — ще один стрімкий крок з його боку.

Випросталась, намагаючи заспокоїти себе. Відчула як по щоці вниз котилась гаряча сльоза. Вона хотіла покинути мене. Що ж, не здивована.

Не стрималась. Потягнулась до плечей Ніалла. Затримуючи подих, провела по ним через одяг. Дозволила собі повільно стягнути з нього незмінно біло-кремовий плащ. Така ж сорочка і чорні штани.

— Не можу більше так жити, Ніалл, — прошепотіла, кинувши погляд каро-медових очей на жевріюче полум’я каміну в його кабінеті.

Не стану його розпалювати знову. У мене є свій маяк і він стоїть навпроти, зазираючи у глибочінь зіниць. По тілу повільно ковзала його долонь, доторкаючись до струн моєї душі. Він відкривав мене, наче нові уміння своїх здібних студентів.

Ніалл повільно стер великим пальцем з моєї щоки сльозу. На шкірі залишилась легка прохолода від вологи.

— Ніккаль, моя завжди хоробра Ніккі, — він посміхнувся, граючи куточками своїх губ. — Я вже відмітив, що ти маєш щирий намір розлучитись зі своїм життям, але поглянь на мене… — тихий шелест підхопив плащ з моїх рук, закружлявши в повітрі. Його сміх — легкий вітерець, охопив мене звідусюди.

Підняла погляд, не задумалась навіть на секунду, що могло таїтись в його. Трохи насупилась, відмітивши про себе бажання зняти з волосся Ніалла шкіряну стрічку і зануритись пальцями, скуйовдити золоте волосся. Але тут же махнула головою із боку в бік, проганяючи це солодке мариво.

Так тихо разом з ним, наче я оповита сотнями його вітрів, але жоден не намагається загасити іскри, що все ще знаходяться десь глибоко. Вони залишаються загадками, які не кожному під силу розгадати. Важка головоломка з незазначеним кінцем та відповіддю.

— Куди б я не ступав — усі думки з тобою. Я не здатний мислити нормально, коли не бачу твоїх очей. Вони затуманюють мій розум. Цей мед манить мене в глибочінь думок, де я знову і знову повертаюсь до тебе. — Ці слова так легко знайшли відлуння у кабінеті, що звучали звідусюди. Ніалл тут господар. Найголовніша біда була лиш тоді, коли зрозуміла — саме ці слова я завжди бажала почути.

— Ти не повинен… — хотіла було почати, але мене зупинили на півслові, обережно схиляючись все ближче.

— Моє серденько, — шепіт, котрий розразився біля моїх уст. — Я не можу жити без серденька.

Доторкнувся своїми гарячими губами до моїх трохи холодніших, стиснувши в міцних обіймах. І тоді я відчула те, що так часто мандрувало зі мною у снах: дотики долонь, його дихання, що стрімко втратило спокійний ритм. Обережно проводить пальцями по спині, перебираючи пальцями шкіру.

Я відчуваю його.

Ніалл захоплює мене у полон власних дій, намагається бути стриманим, хоча зробити це дуже важко. Розумію його.

В моїй душі розквітає та сама вогняна квітка. Вона цвіте, відкриваючись перед своїм коханим. Це все одно, що роздягнена перед ним і його душею.

Мене підхопили на руки, продовжуючи цей п’янкий поцілунок. Він завжди знав, що мені потрібно, адже ось-ось і я б впала додолу. Я не могла втриматись на ногах. Мене знову відносило в вир емоцій. Здаволь, ніби це лишень звичайний сон і він закінчиться як тільки я розплющу очі, але ні. Повітря забракло.

Цікаво, скільки ми так стояли? Декілька секунд чи хвилин?

Мені дали можливість черпнути зовсім трохи повітря, а потім знову схилилися для поцілунку. Здається, що ми з ним розмовляли і цей діалог був почутий сторонами.

— Ти перемогла мене, — майже стогін, почутий краєм вуха, наче щось далеке. — Ще тоді уві сні я хотів поцілувати тебе, але в реальності. Навіть не уявляєш, скільки сил я витратив на те, щоб ти думала: «Це тільки моя фантазія».

Засміялась. Дзвінко та щиро. Він був там, наш діалог розпочався ще тоді. Ні-ні, навіть раніше, коли я побачила ту моторошну картину. Що мене чекало далі? Біль, відчай, втрати?

Ще невідомо, але я зроблю все, щоб бачити його посмішку та захлинатись смішками, хихотінням, дивлячись на нього.

— Це нечесно! — обережно штовхнула його в плече в знак помсти. — Але ти хороший гравець, — підморгнула, проводячи по Ніалловим широким грудям кінчиками пальців.

— А далі, я з радістю продовжу нашу розмову за вечерею, — дотик його тонких вуст до скроні.

Якщо спочатку я думала, що знайду свій кінець, то наразі вважаю: ми тільки починаємо. І навіть зараз в темну пору ми залишимось віч-на-віч, продовжуючи мовчати і слухати сердець наших стук.