6027.

хосок старший за чонгука та чиміна, чонгук старший за чиміна, і всі вони старші за юнгі

 

Десь на іншому кінці Сеула, на іншій кухні Хосок наливав собі у склянку десятирічного бренді, відкриваючи банку куплених до цього корнішонів.

— Він уже вдруге питає, чи я одружений, — стомлено каже Хобі, відкушуючи огірок.

Чонгук багатозначно хмикає, сідаючи навпроти, та наливає собі теж.

— Ти одружений?

— А, в біса, схоже на те? — Чон-старший піднімає брову, цокаючи, й Чонгук на це знизує плечима, сміючись.

— Від цього ти й на нервах.

— Це ти на нервах, — Хосок спрямовує корнішон на Чонгука в погрозливому жесті, — а я врівноважений та спокійний.

Чон-молодший дивиться на друга з усмішкою на обличчі, мовляв, так, звичайно.

— Бреши собі більше. Я бачив, як ти кулер з водою буцав.

Він згадує той день, коли зайшов у свій власний кабінет після наради, а його ліпший друг, якого він знає десять років і який зазвичай буває спокійніше за удава, лупцював нещасний кулер для води, а потім, як ні в чому не бувало, сів за документи.

— У всіх бувають погані дні, — Хосок знизує плечима та задумливо чухає пальцями підборіддя. — Мені здається, він щось хоче від мене.

— Твій член, наприклад, — підказує Чонгук, салютуючи йому склянкою.

— Який?

Хобі в тупняках хмуриться, прибираючи бренді та відкриваючи нову банку з огірками. Так, можливо, мариновані овочі з мережевого магазину в центрі — не найкраща закуска під алкоголь із декадною витримкою.

— А в тебе їх багато? — у фейковому здивуванні цікавиться молодший.

— Не ходи хоч ти околяса, — стогне Хосок, виснажено видихаючи й ховаючи обличчя в долонях.

Чонгук у відповідь просто махає головою та плескає друга по плечу. Він думає, що Чон-старший — один із найрозумніших та найпрактичніших людей, яких він коли-небудь зустрічав. Але коли настає час для амурних справ, той стає некмітливішим за пекінеса. Ось що точно можна назвати «лихо з розуму». Тому Чонгук тихо посміюється з друга, що кліпає очима, відпиваючи зі склянки, й занурюється у свої думки, коли в квартирі стає гнітюче тихо.

Вже минуло два тижні з їхнього спільного з Юнгі походу магазинами, і загалом нічого не змінилося — так само розмірено й спокійно. Мін будить його, готує сніданки, обіди та вечері, вони їдять разом, Чон працює, а молодший просто знаходиться десь поблизу. Вони фактично не виходять із дому, тільки Чонгук один раз в офіс, а Юнгі сьогодні поїхав відвідати друга. І все ніби гаразд, але Чонгук сам себе ловить на тому, що дивиться часом на Міна більше, ніж потрібно, все частіше запитує про щось особисте: про дитинство, про університет, навіть якщо зараз зимові канікули і молодший не ходить на пари. Він інстинктивно хоче раніше закінчити працювати, щоб провести більше часу з Юнгі, переглядаючи якусь дораму, що обере Мін, або просто посидіти в тиші, дивлячись з панорамних вікон на нічне засніжене місто. Юнгі голосніше за ядерний вибух, проте, разом з цим спокійніший за весняний вітер. Це все здається настільки звичайним й дивовижно домашнім, що Чон спочатку навіть не звертав уваги.

— Що ти думаєш про Юнгі? — питає Чонгук, виходячи зі своєї голови й навмисне голосно грюкаючи дверима.

Хосок крутить склянку в руках, згадуючи все, що він пам’ятає і встиг дізнатися про Мін Юнгі. Чон-старший не помилився — Мін і справді чудово вплинув на Чонгука навіть за такий крихітний термін. Він більше не бачить того в мережі після півночі, адже знає, що Юнгі змушує Чона йти спати, він бачив рахунки на банківській карті, що дав Міну, а там здебільшого лише доставка продуктів, причому корисних. Чонгук навіть більше не дзвонить йому з істерикою та криками після онлайн-нарад, роздратований інвесторами та партнерами, що взагалі з області фантастики.

— Він добре справляється зі своїми обов’язками, не за віком відповідальний, — перераховує Хосок, але молодший його перериває.

— Ні, я про інше.

Хосок тупо дивиться на нього, жуючи консервацію.

— А про що?

— Ну, — Чонгук хрумтить пальцями, скубато перевівши погляд на майже порожню пляшку, — про інше.

— Не зрощую.

— Боже, як я розумію того Чиміна, — у муках зводить брови молодший, тицяючи пальцем Хосоку у лоба, — мені його шкода.

— В сенсі?

Хобі дзвінко човпає по його долоні, складаючи руки на грудях.

— Та по цимбалам, — відмахується Гук, знову трохи бентежачись й старанно підбираючи слова. — Я маю на увазі, ну, він милий.

— Милий?

— Як кошенята.

Хосок егекає, прикриваючи очі, обмірковуючи все почуте, й з поглядом психолога закидає ногу на ногу, відсуваючись на кріслі, та показує на друга пальцями.

— Я правильно розумію, що ти думаєш, що Юнгі милий, як кошенята.

— Ні, він милий, як людина, — підстрибує Чонгук на місці негативно махаючи руками. — І це теж, але.

Він знову відвертається до вікна, спостерігаючи, як з неба зривається дрібний сніг, згадуючи, як Юнгі нещодавно сказав, що не любить зими та холоду. Мабуть, йому слід відвезти його кулись, де тепліше.

— Коли я дивлюся на нього, то хочу захистити від усього світу, навіть якщо йому нічого не загрожує. Я хочу дбати про нього, постійно питати, як його самопочуття, бачити його усмішку, чути, як він сміється. Я хочу витрачати свої гроші, тому що вони мені все одно не потрібні, щоб у нього було все, про що б він тільки подумав. Я навіть готовий купити йому того сраного поні, щоб він просто подивився на мене. Він такий, — Гук заривається у волосся пальцями, відтягуючи, аби набридливі мурашки, що розбіглися по всьому тілу, пішли, — я не можу навіть сказати. Не такий, як інші.

— Ми що, у фільмі зараз? — Хосок обертається, шукаючи поглядом приховану камеру.

Але, правду кажучи, у нього серце кров’ю обпікає від такого Чонгука. Зазвичай сильна й насправді дуже стресостійка людина, навіть якщо кричить на техніку і любить побухтіти, як старий дідо, зараз Чон виглядає розбитим і по-щасливому нещасним.

— Ні я серйозно. Я ніколи не відчував себе так добре з кимось, — Чонгук закочує очі, кидаючи кришку від бренді в Хосока, який ображено надув губи. — Це інше. Ти мій ліпший друг, а він-

Чонгук думає, що неможливо закохатися в людину за якийсь тиждень чи два ні фізично, ні духовно. Але тоді чому він закохався в Юнгі ще в перший день? Це доходило до Чона повільно й тягучо, але з кожним днем все виразніше. Він не гальмував ці почуття, але й не давав розвинутися до чогось, що не можна було зупинити. Вони, як і раніше, начальник та працівник, навіть якщо у них перекручена версія реальності, і Чонгук не знає, чи Юнгі відчуває те ж саме, що й він. А якщо бути відвертим — боїться дізнатися.

— А він тобі подобається, — констатує факт старший, після все ж таки уточнюючи. — Чи ти закоханий у нього?

Гук сміється, усвідомлюючи плачевність своєї ситуації, рішуче відсуваючи від себе склянку.

— Ось чому це дійшло?

— А що ще мало?

Чонгук важко зітхає, думаючи, що Хосоку треба подарувати якусь книжку про натяки та логіку чи відео якесь підказати. Він уже хоче порадити щось, але несподівано в тиші квартири лунає дзвінок телефону. На екрані висвічується фотографія Міна зі спини, який стоїть біля вікна та дивиться на вечірнє місто в яскраво-малиновому заході сонця. Чонгук усміхається, вибачаючи собі слабкість, і бере слухавку.

— Юнгі?

На тому кінці чується шум та крики, потім щось падає. Чон піднімається з крісла, напружено вслухаючись у гомін.

— Де ти? — питає Гук, зриваючись з місця й прямуючи до коридора. — Зрозумів. Скоро буду.

— Що трапилося? — Хосок перелякано йде за другом, який подолав відстань за секунду.

 

Чонгук фактично застрибує у кросівки, хапаючи пальто, а потім повертається до кухні, щоб забрати ключі від машини.

— Він сказав щось про замах на його життя, огірки та кавуни, — молодший скривився, намагаючись дістати з пам’яті те, що Юнгі зім’ято белькотів йому в слухавку.

— Куди ти, дурне?

Хобі намагається схопити його за рукав, проте, Чонгук виявляється швидше, на ходу відчиняючи двері.

— Їду його забирати.

— Я, бляха, розумію,— кричить йому навздогін старший, самотньо залишившись стояти на клітці,— але ти випив!

— Еге, — голос Гука долинає вже поверхами нижче, хоча в будинку, блін, є ліфт. — Але якщо трапилося щось справді серйозне?

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

Спойлер: нічого серйозного не трапилося. Тільки якщо серйозним можна назвати те, що Чон дав газу, керуючись правилом «крути педалі, поки пізди не дали», а потім стукав у двері, поки мало не посивів, тому що не відчиняли дуже довго. Нічого серйозного не сталося. За винятком п’яного як чіп Юнгі й не менш нетверезого Чиміна.

Коли двері нарешті відчинили, повільно, ніби у фільмі жахів, Чонгук зміг спостерігати за картиною, що точно гідна екранізації, якщо не жахастика, то трилера вже точно. Пак сперся на стіну в передпокої з такою силою і злістю на обличчі, ніби саме від нього залежало, впаде вона чи ні. Можливо, якби відсторонився, то впав би саме він.

— Забирай цього ідіота, — замість привітання буркнув Чимін, тицяючи рукою, замотаною в бинт, з порожньою пляшкою з-під вина у бік зали.

Юнгі, який сидів на колінах посеред квартири на підлозі, обіймає банку з якоюсь консервацією, піднімає з підлоги заплакані очі й розпливається в посмішці.

— Гукі прийшов, — каже Мін, ніби чекав його приходу більше, ніж дня народження.

Чонгук ігнорує кров, що припала до обличчя від цього несподіваного звернення, й підходить ближче до молодшого, помічаючи слід від долоні на його щоці.

— Ти що, вдарив його?!

Чон різко обертається з ахуєм на обличчі на Пака, який буквально зі звуком відліплює себе від стіни, відразу ж завалюючись на протилежну.

— Ні, він сам на мою руку впав. — Чонгук знизує брову, думаючи, що в нього зараз шарики за ролики заскочать, на що Чимін обурено дригається на місці, рюмсаючи, як маленька дитина, якій не хочуть вірити. — Та клянусь! Він просто перечепився, сам знаєш.

Так. Чонгук знає. Він знає, що Юнгі нічого не вартує навернутись на рівному місці, спіткнутися за власну ногу або розв’язаний шнурок. Мін уже вдарявся об кожен кут у квартирі плечем або мізинцем, він може порізатися, поки готуватиме, або впустити на себе бляшанку зі спеціями з верхньої полиці, не вписатися чолом в одвірок або просто впасти з дивана. І Чон думає, що треба було б позбутися всіх колючо-ріжучих предметів й нерівних покриттів у хаті, проте, це здається йому чарівним, навіть якщо самотужки вже кілька разів клеїв Міну пластирі та обробляв опіки.

— Час додому, — Гук робить ще кілька кроків уперед, простягаючи Юнгі руку.

Мін дує губи качечкою, шморгаючи носом, буцім обмірковуючи всі свої життєві рішення, а потім вкладає свою маленьку долоню у велику й холодну з вулиці долоню Чонгука. Чон тягне його вгору, обережно притримуючи, коли той майже завалюється, зачіпаючи носом кут килима.

— Ось так, розумничка, — старший дбайливо погладжує Юнги, який гикнув, по спині, усміхаючись, й веде до коридору.

Мін по дорозі впихує Чиміну, якого хитає, як на хвилях, у руки банку з корнішонами й, обхопивши руками обидві його щоки, дзвінко цмокає в лоба на прощання. Юнгі завалюється на тумбочку в передпокої, ударяючись головою у стіну, тихо шикаючи, а Чон важко зітхає. Він натягує на Міна нові куртку з шапкою, через що той стає схожим на м’яку велику хмару, та замотує шарф, так що видко лише кінчик носа. Чонгук опускається на одне коліно перед Юнгі, який чомусь гигикає з цього, всовуючи його ніжки в черевики, які вони купили на заміну старим убитим життям кедам Міна. Молодший, до речі, його ними трохи не побив, коли дізнався, що Чон хотів їх викинути.

Чонгук вже зав’язує другий шнурок, коли відчуває, як на його волосся лягає долоня. Він чує тихе дихання Юнгі й відчуває, як той повільно та дбайливо перебирає темні пасма. Гук закінчує з шнурівкою й піднімає обличчя догори, наштовхуючись на чужий погляд. Очі в Міна трохи опухлі, утім, таке почуття, буцім вони блищать, ніби на тому боці райдужної оболонки відбивається мініатюрний Чумацький Шлях. Юнгі здається таким м’яким у теплому світлі тьмяної лампи, що у Чонгука серце щемить та виє, але він просто ще раз тягне на себе напів стоячого молодшого та, киваючи Паку, виводить його з квартири.

У ліфті мало місця або принаймні так ввижається Міну, тому він завалюється на Чона, притискаючи його до стіни. Він підіймає голову, якось по-сумному усміхаючись, і ще раз гикає. Чонгук всередині майже пищить від розчулення, але чужий погляд та підсохлі доріжки сліз на рожевих щоках каменем стоять у горлі.

— Чому ти плакав? — Чон дивиться на нього зверху-вниз, проводячи великим пальцем по засохлому струмку.

Юнгі знизує плечима, закидаючи йому руки на плечі й втикаючись носом у ключицю, ніби сліпе кошеня.

— Огірки дуже мариновані були, — чується тихе бубоніння, а Чонгуку стає лоскотно, — як життя. З купою спецій. Вони всі окремо хороші, але треба вміти їх змішувати, інакше потім-

Він не домовляє, гикнувши й несильно вдарившись у чонове підборіддя, а після присунувся ще ближче, ніби шукаючи тепло, навіть якщо сам Юнгі був гарячішим.

Шлях від під’їзду до машини виявляється складнішим. Тому що, поки Чонгук дістає ключі, Мін завалюється в кучугуру, а потім підсковзнується на калюжі, майже падаючи. В Юнгі від холоду почервонів ніс, тож старший включає пічку, а Мін тягнеться до радіо. Чон з усмішкою впівока, стежачи за дорогою, спостерігає, як молодший підспівує якійсь рандомній пісні й тицяє у вікно, намагаючись зловити відблиски від світлофорів на склі. Через деякий час він затихає, куняючи носом, а коли вони під’їжджають до будинку, вже майже спить.

— Юнгі.

Чонгук акуратно торсає його, торкаючись рукава куртки, й Мін розплющує очі, непередбачено натискаючи кнопку розблокування, і фактично вивалюється з машини. Чон зойкає, вибігаючи й піднімаючи Юнгі, який завалився на коліна, обтрушуючи.

— Іти можеш? — питає Гук, поправляючи мінову шапку, що з’їхала набік.

Молодший тяжко зітхає, гикаючи, та негативно киває головою.

— Можу, але не хочу.

Чонгук чухає голову, думаючи, що йому робити, проте, рухи випереджають думки, тому він, сильно не розмірковуючи, піднімає його на руки. Мін, злякавшись спочатку, міцно обвиває руками чонову шию, а потім заспокоюється і, заколисаний плавними кроками Чонгука, сопить в його руках. Чон ігнорує зацікавлені погляди портьє та ресепшіоністки, ввічливо вітається й прямує до ліфта.

— Як наречена, — єдине, що говорить Юнгі в напівдрімоті, коли вони опиняються у квартирі.

Чонгук несе його на руках, піднімаючись нагору до мінової кімнати, наче той нічого не важить. По факту, це так — Мін легший за хмаринку, особливо, коли тихо встромлює носа в чонову шию, буцім кіт, і тримається кулачками за його пальто, не бажаючи відпускати, коли старший кладе його на ліжко. Він перевдягає Юнгі в милу піжаму з кошенятами, яку той сам вибрав, проте, все одно трохи соромиться, хоча, яким він його тільки не бачив.

— Ти полив Степана? — несподівано питає молодший крізь сон із заплющеними очима, поки Чонгук вкриває його ковдрою й вимикає нічник.

— Я поливав учора. Його не можна так часто.

— Який ти хороший, — майже пошепки каже Мін, перевертаючись на інший бік.

— На добраніч, Юнгі.

Чонгук посміхається такому м’якому й незвично тихому молодшому, та не втримується, легко цілуючи того в лоба.

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

Юнгі прокидається пізно, коли зимове сонце стоїть у зеніті, пропустивши будильників десять, утім, на диво, без похмілля. Єдиний мінус його пам’яті — те, що він пам’ятає все до дрібниць, скільки б не випив. Мін гидко мружиться, згадуючи, як дзвонив Чонгуку, а той ніс його на руках. Якби ганьба мала обличчя бренду — ним був би Юнгі. Він би із задоволенням відмотав час назад, стираючи всю це маячню, не дозволяючи їй статися, але єдине, від чого Мін би не зрікся, це висновки, що зробив за минулий вечір. Йому справді дуже подобається Чонгук, від цього не відхреститися і не змінити, й зробити з цим теж нічого не можна. Але Чон для нього справді надто хороший.

Він ляскає себе по щоках, аби прогнати наслання, проте, зойкає, коли права щока починає горіти, й думає, що треба запровадити самому собі правило не бігати по квартирах зі слизькими підлогами. Юнгі йде в душ, перш ніж піти до чонової кімнати й розбудити того. Але вона виявляється порожньою, що не дивно, бо вперше Мін прокидається так пізно. Тому він перевіряє кабінет та спускається вниз, не знаходячи Чона ні на кухні, ні на дивані, і тільки з боку спортивного залу долинає тиха музика, тож Юнгі прямує туди.

Мін повільно відчиняє двері, наштовхуючись поглядом на широку спину Чонгука. Старший бігає на доріжці, не збиваючись з ритму, здавалося, навіть не втомившись, і Юнгі конкретно гальмує, дивлячись, як рухаються чужі м’язи, що не приховуються під футболкою без рукавів, ковзаючи поглядом смаглявою шиєю, по хребту, ігноруючи підтягнуті сідниці й потужні стегна. Він спостерігає в дзеркало, як обличчям Чона стікають блискучі краплинки поту, і як той повільно дихає. Чонгук ловить його темні очі в дзеркалі й сповільнює біг, доки не зупиняється, а Юнгі так і не рухається з місця, завмерши.

— Як спалося? — Чон бере з тумби рушник, витираючи шию, а Мін важко ковтає.

«Та за шо», — думає молодший й наосліп намацує стіну за спиною, щоб спертися на неї і не впасти.

— Еге, — замість нормальної відповіді, каже Юнгі.

Чонгук посміхається, відкидаючи рушник убік, і навіть цей рух виглядає занадто гаряче.

— Не допоможеш мені, будь ласка? — Чон жестом кличе Міна ближче, і той буквально зі звуком відліплює себе від стіни.

— Як саме? Потримати штангу?

Юнгі зупиняється біля гантель й проводить пальцями холодним металом дисків. Виглядає страхітливо.

— Не думаю, що ти піднімеш щось із цього, — Чонгук вигинає брову з насмішкою в погляді.

Юнгі цокає, закочуючи очі й виглядаючи театрально ображено. Він відсуває від себе старшого та підходить до штанги, кладучи долоні на прут, трохи присідаючи у спробі підняти. Утім, на свій подив та бажання, вона не зрушується ні на сантиметр, як би Мін не намагався. Він намагається підтягнути сильніше, але штанга лише котиться підлогою. Гук, що спостерігає за цим зі сторони, по-доброму сміється, і підійшовши ближче, забирає з рук Юнгі снаряд, випадково торкаючись пальцем чужої ніжної шкіри. Від дотику по тілу лунає гуркіт грому, і Мін майже впускає штангу, проте Чонгук виявляється швидше, просто відсуваючи її вбік. Все відбувається тихо, але без ніяковості, тож обидва відчувають лише спокій, зустрічаючись поглядами та віддзеркалюючи усмішки.

— Давай поки що без цього, кошеня, — він тріпає Юнгі по волоссю, але ласкаве прізвисько саме зривається до того, як Чон встигає прикусити губу. — Мені потрібна вага на віджимання.

— Гаразд, — загальмовано погоджується Мін, думаючи, що настав час сходити до лора, бо такі слухові галюцинації до добра не доводять. — Що мені робити?

Чонгук ніяково відкашлюється, молячись, що Юнгі просто не почув, й опускається.

— Сідай мені на поперек та міцніше тримайся, — він плескає себе однією рукою по спині, а потім упирається кулаками в підлогу.

— Я важкий.

— Еже ж, мов пір’їнка, я пам’ятаю.

Мін незграбно мнеться, теж згадуючи, що старший ніс його на руках до квартири, й подумки дає собі підсрачник, причому такий смачний, щоб полетіти нахуй на Марс. Він сідає на чонів поперек, відчуваючи, як під ним перекочуються чужі м’язи.

— Готовий? — питає Чонгук і, діставши у відповідь тиху згоду, починає рухатися.

Перші п’ятдесят віджимань йдуть чудово, крім того факту, що Юнгі розучився дихати, тому що наїбнутися навіть з такої висоти стрьомно. Він думає, що Чонгук термінатор і якийсь кіборг-вбивця, якщо вже може з тремтячим зі страху молодшим на спині, що схопився за його футболку кулачками, як за найдорожче у світі, віджатися стільки разів. Після восьмого десятка Міну стає вже самому важко, але Чон і виду не подає, коли Юнгі починає нетерпляче дригатися. Можливо, не варто було цього робити, бо якоїсь миті він не втримується, і летить спиною назад, мружачись.

Добре, що у Чонгука чи то рефлекси супермена, чи він дуже уважний, якщо перехоплює Юнги буквально в повітрі, не давши тому сильно прикластися головою у підлогу.

Мін розплющує очі, думаючи, що в нього серце відлетіло кудись у протилежний кінець кімнати, коли відчуває на своїх віях важке дихання. Чонгук нависає над ним, упершись руками по обидва боки від його голови, і з полегшенням видихає.

—  Сильно болить? — бентежно запитує старший і тягнеться до маківки Юнгі.

Той думає, що ця фраза стала вже їхньою програмною, проте щось у цьому дурному, просто ідіотському моменті змушує його судомно ковтнути і, потягнувшись долонею до чужої щоки, накрити чонові губи своїми.

Напевно, у повітрі навіть атоми зупиняються, коли Чонгук широко розплющує очі, явно цього не очікуючи. Юнгі відстороняється, злякано витріщаючись у відповідь, віщуючи, що його зараз пошлють на всі чотири сторони, виставивши за двері. Утім, Чон лише усміхається куточком вуст і сам цілує його.

Якби ніжність можна було візуалізувати, це був би цей момент. Чонгук вважає милим те, як Мін хапає повітря перед новим поцілунком, наче тоне, задихаючись. Либонь, він і справді тоне, але в Чонгуці, у тому, як той дбайливо проводить пальцями його вилицею, на якій, за відчуттями, розпускаються квіти, навіть якщо за вікном кучугури снігу. Чон веде язиком м’якими губами, відчуваючи, які вони згідливі, тягне нижню, прикушуючи й забираючи тихий зойк. Він грає з чужим язиком, стискаючи тонку талію, а Юнгі під його руками плавиться, перетворюючись на желе. Мін відтягує чонове волосся, важко дихаючи, і сильніше стискає кулаки на його грудях. Чон відривається від молодшого тільки коли в самого вже голова йде обертом, а Мін, за відчуттями, вже при смерті.

Він думав, що не можна закохатися ще сильніше, утім, у Чонгука виходить.