6

Було дуже дивно чути таку щиро-спокійну промову від Чіміна.

Ретельно відрепетировану промову?

Чонґук чесно думав, що говорити доведеться йому. Але Чімін полегшив завдання. Повільно все ставало свої законні місця. Ще зовсім небагато і все буде чудово.

— Отже, тепер усе гаразд? — про всяк випадок перепитує Чонґук, на що Чімін лише стверджувально киває.

— А ми вже хотіли самі вас відтягувати, — усміхається Ві, несподівано з’явившись у дверях. Скільки він там стояв? — А що… було вночі?

Ві цікавило саме це. Адже не дарма Чімін так злякався, а потім навіть не відписав у повідомленнях, що все добре. Якась діра у цій історії залишалась.

— Він вибачився! — ледь не закричав Чімін, ніби тільки й чекав на це запитання. — А потім заснув. Ви мене своїм приходом розбудили, до речі!

Ві підозріло коситься на Чіміна, вловлюючи нервові нотки брехні в його голосі. Але зараз розбиратися марно — як свідчить досвід, Пак сам потім розповідає правду.

Не буде ж він тортурами його змушувати сказати те, що так цікаво…

— Юнґі-хьон і вибачився? — з насмішкою перепитав Чонґук. — Неймовірно. То справді був він?

— Він, — киває головою Чімін, швидко доторкнувшись до своїх губ долонею. Він не відразу зрозумів, що Чон просто жартує.

— Чо-о-орт, їжа! — раптом згадує Ві (мабуть, почувши запах горілого) і тікає. Схоже, сьогодні вони залишаться без сніданку.

На “камінь, ножиці, папір” між Ві та Чонґуком, останнього відправили до магазину за покупками. Зазвичай перед кожним своїм приходом у будинок Пака Ві тягне з собою величезні пакети з їжею, але сьогодні вранці вони дуже поспішали і не забігли до супермаркету.

Ві залишився з Чіміном валятися на ліжку і розмовляти про всяку нісенітницю.

— ..Чімін-і, не хочеш повісити на стелю зірки, що світяться? Я нещодавно бачив їх у магазині, думаю було б круто!

Пак тихо угукає і, здається, думками далеко не тут. Через кілька хвилин спокійної балаканини Ві, він кладе свою голову йому в плече, ніби ховаючись та привертаючи увагу.

— Щось хочеш сказати?

Знову стверджувальне мугикання.

— Про те, що сталося вночі?

Заперечувальне мугикання.

Ві хмуриться і сідає, слідом піднімаючи і Чіміна. Кладе руки йому на плечі і трохи струшує. Після чого лагідно тріпає друга по волоссю.

— Я хочу переїхати, — нарешті складає слова до купи Пак. Голос був таким сівшим, як у рок-зірки, яка давала концерти три тижні поспіль без відпочинку та води. Ві аж занепокоївся, чи не захворів Чімін. — Як гадаєш, за скільки можна продати цю квартиру?

Ві – чудовий друг. Саме друг, який підтримує та приймає в тобі все, що є. Не сім’я, яка засуджує, кричить та сварить. Він не такий, як Чонґук, наприклад. Ві завжди розумів і приймав усе, що хоче Чімін (і навпаки), але…

Це було занадто.

Ві здивовано викрикнув якісь нерозбірливі звуки. Вдихнув і видихнув та поклацав пальцями перед Чіміновим обличчям.

— Слухай, все нормально? Зазвичай щасливі люди не хочуть так швидко переїхати, тим паче покинувши мене. І Чонґука, до речі!

У голосі Ві чути нотки награної драми, але йому воістину не подобається рішення друга. Він його обов’язково змінить, але зараз…

— Гаразд, щось придумаємо, не вішай носа. Потім розкажеш мені все, — поспіхом кидає Ві, цмокає його в лоб і біжить відчиняти двері Чонґуку, який повернувся з супермаркету.

На кілька хвилин Чімін залишається сам зі своїми думками. Так, залишитися без Ві було б дуже погано, але зараз його так приваблюють думки про якесь інше місто… Будиночок на березі моря або десь у горах, на свіжому повітрі та з почуттям незмірної волі.

Раніше він відчував цю атмосферу і в своїй квартирі. Але зараз лише задихається і повільно гине.

Ві та Чонґук просиділи у Чіміна недовго — всі троє відчували якусь напругу, що невидимо повисла в повітрі між ними. Вони поїли, спокійно побалакали, навіть не включаючи якогось фільма. І почали збиратися по домам, не знаючи, що робити далі.

З Чімін все добре, можна не турбуватися.

Чонґук завісає у коридорі, одягаючи взуття. Тим часом Пак непомітно тягне Ві за рукав, відходячи подалі.

— Ві, ми поцілувалися, розумієш, поцілувалися? Він поцілував мене та послав.

Ві киває головою і обіймає Чіміна, ніби кажучи, що вони обов’язково щось придумають, якось упораються з цим. Тим паче зараз Ві в цьому конкретно зацікавлений – він не хоче відпускати з міста найкращого друга.

Хлопці ще раз на прощання обіймають Чіміна та виходять, синхронно видихаючи від полегшення. Спускаються на вулицю в мовчанні, напевно, думаючи про одне й те саме.

— Підозріло, правда? — тихо починає Чонґук.

Ві киває головою, зосереджено дивлячись на якусь точку попереду себе.

— Він сказав мені. Вони поцілувалися, — якимось дивним тоном відповідає Ві. — Що не так із цим Юнґі?

— І справді якась дивна хрінь відбувається, — згідно з киває Чонґук, який взагалі рідко висловлюється такими словами. — Я знаю Юнґі-хьона. Він дивний, але хороший. Я можу взяти на себе відповідальність за ці слова.

Ві лише мовчки киває. З першого дня його з Юнґі знайомства він подумав так само, хоча за все життя часто помилявся в людях. Юнґі був солоденьким милим шепелявим карликом з гострою приправою у вигляді зухвалості (Ві чесно не хотів їсти тоді, коли придумував цей опис!). І це було цілком нормально.

— Але Чімін теж нормальний. Хороший, — продовжує Чонґук. — Питання залишається відкритим. Я, звісно, поговорю з Юнґі-хьоном, але це навряд чи якось прояснить картину.

— Я втомився, — зітхає Ві. І відразу загоряється новою ідеєю. — Давай поїдемо у відпустку! І цих заодно візьмемо.

Настрій Ві відразу змінився в протилежний бік. На губах усмішка, очі сяють, він говорить про це так, ніби вони вже сіли в машину та поїхали.

Чонґук хмуриться. Йому це здається не найкращою ідеєю. Але ця чортова усмішка Ві та ентузіазм, як смертельний вірус швидко передаються і Чону.

Він все ще губиться у сумнівах.

— Ми не можемо встежити за ними в нашому місті, — повільно починає Чонґук, після чого слідує вибух сміху, — чорт, таке відчуття, ніби вони наші діти. Кхм. Так ось. Ми не можемо контролювати все тут, а що буде там?

Ві безтурботно смикає плечима. Здається, повернувся колишній квітковий хлопчина Ві, який радіє всьому поспіль і сяє усмішкою.

— Не знаю. Буде весело.

Чонґуку нічого не залишається, крім того, щоб погодитись з ним.

***

Юнґі цілком щасливий — він спить цілими днями і не прогинається під Чонґука. До речі про нього (краще не думати про погане, але все ж таки) — він досі не звільнив Юнґі. І взагалі ніяк не відреагував на те, що Міна вже два дні немає на роботі.

Було навіть трохи прикро.

Так легко знайшли заміну, що навіть не спромоглися звільнити? Чи він такий низький, що хоч він є, хоч його немає — все одно ніхто не помічає?

Несподівано Юнґі згадав, що хотів завести кішку. І ця думка настільки оживила його підвішено-лінивий стан, що він відразу схопив телефон і почав перегортати різні оголошення.

Але схоже, що не доля.

Пролунав оглушливий для чутливих вушок Юнґі дзвінок в двері і кілька секунд він перебував у ступорі, не розуміючи, де джерело шуму.

— Потрібно потім до біса вимкнути дзвінок, — пирхає він собі під ніс.

Це не так вже й складно, тим паче йому, «майстру на всі руки». Інструменти він шукає пізніше, зараз же ліниво тягнеться до дверей, проклинаючи того, хто прийшов.

— Чонґук, — майже здивовано вимовив Юнґі. Ну, а хто ж ще? У цьому місті у Міна ще немає знайомих, окрім нудних хлопців з роботи. — Ну і? — вичікувально дивиться на недо-босса, упершись об одвірок дверей.

Чонґук на це лише пирхає і обережно відсуває хьона, щоб не загороджував дорогу.

— Дякую за гостинність, — киває усміхнувшись. — Треба поговорити, — і він іде всередину квартири, не лишаючи Юнґі жодного вибору.

Зім’ята постіль, телефон (Чон хіхікає і думає, що мав рацію щодо часу, який Мін проводить зі своїм телефоном) на подушці і кілька коробочок з їжею швидкого приготування.

— Ти собі тут влаштував бункер чи що? Що трапилося, хьоне?

— Можеш звільняти, якщо ти сюди за цим прийшов, — грубо сповіщає його Юнґі, зайшовши слідом у свою кімнату.

Чонґук уважно вдивляється в Юнґі, але не помічає нічого, що могло би указувати на його хворобливий (більше, ніж зазвичай) стан. Ні краплі втоми в очах, а синці під ними зникли, губи не покусані.

Може, Юнґі має рацію і офісна робота жахливо впливає на людей — за ці два дні він став виглядати явно краще. Чонґук миттю дивиться і на своє відображення — невже все так погано? Чи тут грає особисте ставлення до роботи…

— Ти здивуєшся, але не за цим, — намагається якомога лагідніше відповісти Чон. За кілька місяців роботи з Міном, він так і не звик до його грубощів. — Пам’ятаєш, я жартував, що заберу тебе на море?

— Жартував?

Окей, Юнґі був вкрай здивований. Бо вважав, що Чонґук цілком здатний на такий вчинок. І швидше за все зараз задумався про ці слова і..

— О, добре, пам’ятаєш. Так ось, ми з Ві вирішили вирушити кудись, ти автоматично з нами, — і Чонґук усміхається. Намагається спародувати усмішку цього блядського Ві, але в нього нічого не виходить. Так вважає Юнґі.

Мін здивовано блимає очима, нерозуміючи піднімає руки і знесилено опускає назад, ледь не дістаючи ними до підлоги.

— Ви… ви нормальні взагалі? — бурмоче Юнґі, починаючи ходити по кімнаті.

Ця ідея відразу в’їлася йому в мозок, як вірус, і йому почало здаватися, що дійсно було б непогано кудись вирватися, але… Вдома краще, чи не так? Ковдра, чай, серіали, і ніхто тебе не турбує. А там буде ще й Ві, якого Юнґі після того дня так і не бачив, до речі.

Треба висказати йому все, що думає про нього. Бажано кулаком у щелепу та головою об стінку.

— Я подумаю, — киває Юнґі.

— Це означає так? — Чонґук аж підстрибнув на місці.

— Це означає, що в тебе не вдасться поставити мене перед фактом і втекти, як у Ві, — парирував Мін, вчасно схопивши того за плече. Бо Чон і справді поспішив на вихід.

Напевно, недаремно кажуть, що ти — це чотири людини, з якими ти найчастіше спілкуєшся. Але з Чонґука виходить поганий Ві.

Юнґі криво посміхається.

— Добре. Але на роботу я не повернуся, запам’ятай.

Чонґук киває та уходить. Поки що все йде за планом.

***

А у вас також є любимі друзі, як у Чіміна?

Так, Пак стільки років провів один, що тепер щоразу дивується, бачачи Ві та Чонґука на порозі своєї квартири. Ходять сюди частіше, ніж на роботу, мабуть.

І Чімін не скаржився, а був цілком щасливий. До того моменту, як з його рук видерли сумку, в яку він пхав усі свої речі, які бачив.

Ідея переїхати була не спонтанною, а повільно приходила у виконання. Поки їй не завадили вище названі суб’єкти.

Чонґук забирає його сумку і піднімає руки вгору, щоб Чімін не дістав її, показуючи свою перевагу у зрості. Поруч стоїть Ві і лише голосно сміється, дивлячись на Пака з невдоволено надутими щоками.

Відсміявшись, Ві обіймає друга і пафосно проголошує:

— Ми їдемо у відпустку, Чімін-а. Ти також. Радий, що у нас інтуїтивний зв’язок і ти почав збирати речі ще до нашого приходу, але, боюсь, уся твоя квартира не влізе в мою машину.

Він забирає сумку у Чонґука і відправляє її кудись у дальній кут кімнати, сподіваючись, що всередині нічого не розіб’ється.

— Збирайся, на світанку виїжджаємо, — трохи дивними кружляючи ми рухами, як у своєрідному танці, Ві повів Чіміна по кімнаті.

Такої заяви Пак точно не очікував, тому просто стояв або неохоче волочився слідом за Ві, намагаючись прийти до тями.

— А… куди… — пролепетав він, дивлячись на те, як Ві витягує з його шафи якийсь одяг.

— А чорт його зна. Куди очі дивляться, туди й поїдемо, утомився я в цьому місті бути. Непогано було б кудись до моря… Або взагалі до біса за кордон. Америка чи Європа, Чимін-і? — обернувся він до Пака з усмішкою, сунувши до рук одяг, який він обрав.

Чіміну від такої заяви стало погано. І страшно. Загалом його нічого не тримало — працював він вдома і за бажанням, інших друзів, окрім Ві та Чонґука у нього не було. З усієї компанії йому найлегше вирватися і розпочати нове життя, як він, власне, і хотів.

— А коли повернемось?

Напевно, Ві дійсно має магічну здатність умовляти людей, інакше не пояснити те, що Чімін так легко клюнув.

— Коли набридне. Так, Чонґуку?

Тепер черга Чона давиться повітрям від обурення та здивування. Взагалі-то його тут тримає чудова улюблена робота, на яку він із радістю повернеться. Але, помітивши хитре підморгування Ві, він лише кивнув головою.

«Не знаю як Чіміна, а мене Ві одним своїм виглядом умовляє на все, що завгодно…» — подумки коментує Чонґук і продовжує спостерігати за комедійною сценою зборів Чіміна.

— Точно! — плескає себе по лобі Ві. — Як я міг забути про малювання, куди ж ти без нього.

Ві спілкується з Чіміном, як зі «старим Чіміном», який міг малювати все що завгодно. Чи то друг настільки загорівся новою ідеєю, чи то після щиросердного зізнання Чіміна, про те, що тепер все добре, він забув про все, але…

хіба все добре?

У нову сумку летить два блокноти та коробка олівців. Там уже лежать кілька сорочок, футболок і шортів. Ві, тим часом, злегка танцюючи носиться по квартирі. Чонґук і Чімін співчутливо перезираються, а потім синхронно сміються.

— Так, Чімін-і, ти подумай, телефон, зарядка, навушники, щоб потім у мене не просив. Гігієна. Точнісінько, ми ж не волоцюги якісь, у нас цивілізований відпочинок. Так. Ти зрозумів. Далі… не знаю! Подумай, що тобі ще потрібно, — тараторив Ві, починаючи вставляти в речення інші слова — чи то з англійської, чи то з чужого діалекту.

Чонґук і Чімін так само синхронно притримали його за плечі і, мабуть, знову розсміялися б, якби не сама ситуація. Ві конкретно понесло, його необхідно спустити на землю.

Чон першим це зрозумів і злегка відвів Ві убік, починаючи щось швидко-швидко і тихо-тихо говорити. Чімін стояв осторонь і дивно на них косився — він серйозно думав, що заспокоювати Ві уміє тільки він.

«Ось воно як. Цікаво…» — гмикає він, але без ревнощів. Дорослішає.

Він знає, що явно зараз зайвий, тому йде у свою спальню та забирає інші потрібні йому речі. Залишок грошей (коли Пак востаннє малював щось на замовлення?), деяку техніку, засоби гігієни і навіть дві книги. Про всяк випадок.

Ні, звісно, Ві маєте рацію і всю квартиру брати з собою не варто (нехай це і звучало в контексті того, що він казав про те, як не дасть Паку з’їхати). Тим паче, вони ж можуть будь-якої миті повернутися назад, як схочуть. Чімін міг взагалі нічого не брати, лишень поклавшись на друга. Але, як він висловився, це «цивілізований відпочинок» і йому не сподобається, якщо Пак буде постійно тягати його зарядний пристрій.

— Усе гаразд? — Чімін зазирнув у студію, де залишив цих двох голубків. — Я зібрався. Ви заїдете на світанку?

— Так, — киває Чонґук. — Відпочивай, відсипайся, завтра вранці ми зателефонуємо. А зараз, напевно, краще підемо, адже нам теж потрібно зібратися та відпочити.

Пак киває і йде проводжати друзів. З дурною усмішкою на обличчі прокручує в голові всі події — і все ще не розуміє, коли встиг погодитись на цю авантюру.

…

— Ох. Ну що ж. Половина роботи зроблена, — радісно зітхає Ві. — Я розумію, що у цих двох по-іншому не буває, але сподіваюсь, що з моїми руками це не закінчиться черговою недомовкою. Або поцілунком.

— З тобою-то в них не буде вибору, — сміється Чонґук. — Хоча Юнґі-хьон може й спробує втекти. Але я все ще не розумію цього «феномена», що відбувається між ними. Вони ж майже не знайомі. Серйозно, їх стосунки — це якесь наукове відкриття, — сміється Чон.

— Завтра побачимо. Все буде добре.

Ві стомлено втикається Чонґуку в плече. Він справді дуже втомився, але ця втома… приємна. Інтригуюча.

Розсипчастка, як пісок. Оливкова. Як стигла малина.

***

Юнґі практично забув про Чонґука, вирішивши, що він, з його погрозами про нормальний відпочинок, свіже повітря і сонце — лише якийсь жахливий сон. Навіть залишки совісті розслабилися та не нагадували Міну про роботу.

І все було б добре, якби не повідомлення. Якого Юнґі (і всі його дотепні відповіді) не очікували.

Квітковий підор:
відсипайся, спляча красуня.
завтра
рано вранці
ми
заїдемо.
будь
на зв’язку
цьомаю :DD

yoongi :
ㅠ . ㅠ

Юнґі вирішив, що відмазався за допомогою свого улюбленого смайлика і грьобаний-клятий-бісовий Ві не продовжить розмову. А дочекається поки завтра Мін гарненько вмаже йому… По гарненькому обличчю…

— Бляха. Завтра! — при всій своїй геніальності, до Міну все дуже довго доходить.

Це все Ві, не треба відправляти дивні рвані повідомлення! Вони гублять сенс і плутають мозок. Здається, подумки Юнґі вже побив Ві до напів смерті.

Але все-таки піднявся і почав збирати деякі речі в дорогу.

Квітковий підор:
ти півень. 💅

yoongi :
так, це мій знак зодіаку, як ти вгадав? по нігтиках прочитав?

Хамить у відповідь Юнґі, з посмішкою помічаючи смайлик нафарбованих нігтів біля кукаречущої образи. Потім вимикає телефон. Чисто через бажання не продовжувати розмову.

Ну і чому він погодився на це?

Обурюється, але все ж таки складає в спортивну сумку все, що потрібно.

І не те щоб він скористався порадою Ві, але швидко сполоснувся в душі і пішов спати. Ледь не молився, щоб проспати завтра весь бісовий день і залишитися вдома.

Але це ж Юнґі. Граната вибухне над вухом — і бровою не поведе, продовжить спати далі. Але якщо десь на три поверхи вище в сусідньому будинку хтось чхне — тут же прокинеться і ненавидітиме життя і всіх людей, які живуть на цій планеті.

Так відбулося і з ранковим дзвінком від Ві, який миттєво розбудив бідолашного Міна.

***

Чімін не спав усю ніч. Він знав, що дуже пошкодує про це вранці, але чомусь хвилювався.

Звісно, чорт, адже йому доведеться вийти на вулицю!

Він не боявся цього до параноїдального стану, просто… трохи забув, як це взагалі робиться і що він повинен чи буде відчувати.

І встав із ліжка Пак на дві хвилини раніше, ніж зателефонував Ві. Він сказав, що вони скоро під’їдуть.

Чімін повільно пройшовся своєю квартирою, зупинився ненадовго біля полотна з недомальованим Юнґі, вийшов на балкон, дивлячись на безлюдні вулиці. Потім перевдягнувся, забрав сумку з рюкзаком (він чесно не сховав туди всю свою квартиру) і почав спускатися на вулицю.

Машина Ві під’їхала за кілька секунд до того, як із під’їзду вийшов Чімін. Ві відразу ж вилетів з неї і побіг до друга.

— Ти як? Все гаразд? Спав?

Він доводить Пака, який злегка тремтить до машини і відчиняє двері. Посадивши хлопця на місце, Ві повертається на своє місце і обертається до друга, мабуть, все ще чекаючи на відповідь.

І, чорт забирай, або у Чіміна кола під очима вміють розмовляти, або Ві все-таки екстрасенс. Пак киває:

— Не зміг заснути, бачиш же. Майже не відчув, що вийшов надвір… дякую, — він перевів погляд на зачинене вікно, розглядаючи асфальт. — Мабуть, зараз посплю… — ще тихіше додає він, стискаючись усім тілом.

І він засинає, так і не почувши останні слова Ві:

— Окей. Зараз ще одне місце тільки заїдемо…

…

— Чонґук-і, я тобі довіряю, йди забери його. Раптом мене вирішить убити, — Ві з Чоном хихикають, але другий таки встає і йде у бік потрібної будівлі.

«Чімін точно краще Юнґі-хьона, Чімін сам спустився, незважаючи на свій страх,» — в своїх думках сміється Чонґук, піднімаючись у ліфті на потрібний поверх. На подив, стикається там із Міном.

— Я вже думав, що ти не прийдеш, — усміхається Чонґук. Юнґі обдаровує його озлобленим (і, безперечно, сонним) поглядом і заштовхує назад у ліфт.

— Я лише приб’ю Ві і піду.

— Прибиватимеш своїми шмотками? — з тією ж насмішкою продовжує Чонґук, махнувши рукою у бік спортивної сумки, яку Юнґі перекинув на плече. Хьон на це лише закотив очі. — Я десь читав, що люди мають триматися за руки, коли мають розбіжності. Чи не хочеш спробувати це з Ві?

— Бляха, Чонґук, — видихає Юнґі, різко повертаючись до нього. — Що за підорську чушню ти несеш? — він стискає кулаки і першим виходить із ліфта.

Навіть в його агресії відверто можна помітити райдужні думки, які конкретно палять те, що його насправді хвилює. Але Мін продовжує затято будувати із себе незрозуміло знає кого.

— Та ти тільки спробуй, один раз не… — уже з явним сміхом продовжує Чонґук, але, здається, Юнґі зараз не до жартів.

Якщо можна стати ще злішим, ніж Мін був до цього (куди ще сильніше, він не реагував на жарти і був готовий вбивати?), то все погано. Сумка полетіла на асфальт, руки знову стиснулися в кулаки, покусані губи — в тонку лінію, здавалося, ще трохи й почне сіпатися ліве око.

Вірно, адже погляд Юнґі впав на мирно сплячого Чіміна, який упирався в скло машини. Навіть Ві перестав сонячно усміхатися, коли побачив реакцію Міна.

— Якого біса, йолопи?

Холодно, твердо, як ножем по зап’ястю. Юнґі не сердиться — Юнґі просто вбиває одним крижаним поглядом.