6. Сортування

Разом з іншими першокурсниками Герміона стояла посеред Великої зали навпроти чотирьох довгих столів, зайнятих учнями чотирьох факультетів, і з легкою ностальгією слухала хитромудру пісеньку, присвячену особливостям цих самих факультетів, у виконанні Сортувального Капелюха. Сміливців, якщо вірити Капелюху, готувався прийняти до своїх рядів Ґрифіндор, трудолюбів – Гафелпаф, Рейвенклов мав стати новим домом на найближчі роки для найрозумніших з новоспечених учнів, а для спритників, що не гребують ніякими методами на шляху до цілей, було уготоване містечко в Слизерині.

Герміоні принцип розподілу був відомий вже давно, а от решта першокурсників – більшість з них – уважно і схвильовано ловили кожне слово Капелюха і, мабуть, відразу ж намагались приміряти почуте на себе. Однак був дехто, на кого стривоженість більшості дітлахів очевидно не розповсюджувалась. Драко Мелфой. Герміона крадькома покосилась на нього і переконалася в незмінності його настрою – хлопчисько випромінював таку впевненість в своєму майбутньому, що можна було лише позаздрити. Герміона бачила, як він нахилився до Ґойла, щось йому прошепотів, показуючи пальцем на Капелюха, і обидва тихенько захихотіли. Однак варто було професорці Макґонеґел метнути на них суровий погляд, як вони вмить стихли. Як би не хизувався Мелфой своїм особливим положенням, злити Мінерву Мекґонеґел все ж не ризикував.

Щойно Капелюх скінчив пісню і ввічливо вклонився в сторону кожного стола, як зала вибухнула оплесками. Коли вони нарешті скінчились, професорка Макґонеґел зробила крок вперед і розгорнула сувій пергаменту. Герміона знала – це список нових учнів. Зараз їх викликатимуть по одному, і Капелюх визначатиме, де їх місце.

– Аббот, Анна, – голосно й чітко промовила професорка перше ім’я.

Дівчинка зі світлим волоссям відділилася від шеренги і невпевнено побрела до Капелюха. Сіла на стілець, надягла тремтячими руками на голову величезного Капелюха і вже за мить…

– Гафелпаф! – голосно вигукнув Капелюх і дівчинка під голосні аплодисменти гафелпафців подріботіла в їх сторону. У Гоґвортсі завжди було прийнято так вітати нових учнів факультету. Зовсім скоро і Герміону вітатиме оплесками Ґрифіндор. Вона придивилась до крайнього зліва столу і помітила близнюків Візлі, що весело пересміювалися, сповненого почуття власної значущості Персі, стриманого і привітного – якщо тільки він не на квідичному полі – Олівера Вуда. Всі такі юні, живі, світлі. Щирі. Рідні. І раптом в її голові пролунав зневажливий голос Мелфоя: «Ґрифіндор – це збіговисько нахабних бовдурів…». Під ребрами розлилося неприємне, терпке відчуття. Образа. Як він міг таке сказати? Він же навіть не знав нікого з них! А втім, Герміона знала – знайомство нічого не змінить. Вона тяжко зітхнула і спробувала переключити увагу на те, що відбувалось навколо: Капелюх саме вирішував долю Грегорі Ґойла. Як і передбачалось, довго думати не було над чим – хлопчик був справжнім слизеринцем. Почувши назву свого факультету він неприємно вишкірив зуби – то, мабуть, мала бути вдоволена усмішка – і попрямував до крайнього справа столу. А далі, якщо Герміону не зраджувала пам’ять, вже підходила її черга.

– Ґрейнджер, Герміона! – виголосила професорка Макґонеґел. І хоч сюрпризом це не стало, Герміона все ж розхвилювалась, почувши власне ім’я. Оточуючих це, безперечно, не могло здивувати, адже вона, на їх переконання, була звичайною наляканою першокурсницею. А от саму Герміону така реакція дещо розчаровувала.

Коли Герміона всілась на стілець, її погляд мимоволі потягнувся в сторону Мелфоя. Він теж дивився на неї. Коли їх погляди зустрілись, його тонкі губи сіпнулися в доволі самовпевненій, але все ж привітній, усмішці. Недавня образа, що зародилася в серці Герміони, ніби за помахом чарівної палички, вмить розтанула, і вона усміхнулась у відповідь.

Що ж, зараз вона напевно подобається йому – це факт. Але за кілька хвилин все зміниться – це також факт. Все зміниться, щойно вона стане частиною ненависного йому факультету.

– Так-так-так, непростий випадок… – пролунав біля самого вуха Герміони замислений голос Сортувального Капелюха. – Дивовижний розум. Неймовірний. І хоробрості вистачає. Дуже смілива дівчинка. Куди ж мені тебе розподілити? Рейвенклов? Ґрифіндор?

«Рейвенклов? А можна справді на Рейвенклов?» – подумки запитала Герміона, і серце її схвильовано стріпнулося. Бо ж якщо вона потрапить на Рейвенклов, то… Можливо, в цьому випадку Мелфой не змінить ставлення до неї?

– Що ж, бачу, Рейвенклов приваблює тебе більше. Думаю, так буде правильно, – тихо промовив Капелюх, а потім голосно, на всю залу, вигукнув: – Рейвенклов!

Рейвенкловці несамовито заплескали в долоні, а Герміона зняла Капелюха і повільно попрямувала до другого зліва столу. Кинула погляд на ґрифіндорців: на неї ніхто не дивився, нікому не спадало на думку, що насправді вона була одною з них.

Роберт Хіліард – староста факультету – радо потис Герміоні руку і запропонував зайняти вільне місце поруч з іншою дівчинкою-першокурсницею. Це була Падма Патіл. Герміона добре знала її, але, звісно, не тут і не зараз.

Наступним викликали Невіла Лонгботтома. Капелюх дуже довго роздумував, куди його направити, але потім досить впевнено виголосив: «Ґрифіндор». І Невіл, під дружній регіт присутніх, прямо в Капелюсі помчав до столу ґрифіндорців. Потім все ж спохватився, повернув Капелюха професорці Макґонаґел, і, опустивши голову, знов поплентався до столу.

Коли пролунало ім’я Мелфоя, він з поважним виглядом попрямував до Капелюха, а через кілька секунд, ще вище задерши носа, покрокував до слизеринського столу. Обидва його приятелі – Креб і Ґойл – вже були там. Влаштувавшись поруч з ними, Мелфой обернувся і знайшов поглядом Герміону. Його сяюче радістю обличчя, ніби промовляло: «Поглянь, я на Слизерині, на найкращому факультеті». Герміона, взагалі-то, не розділяла його радощів, однак вигляду не подала – усміхнулась і спробувала надати обличчю виразу щирого захоплення. А в голові тим часом крутилась лише одна думка: її розрахунок виявився правильним, він не змінив свого ставлення. Однак, не дивлячись на це, Герміоні було сумно. Виходить, вона так просто взяла і відмовилась від Ґрифіндору заради шансу ще раз чи два спіймати привітний погляд Мелфоя? Чи ж не зрада це?

Але ж це не по-справжньому, заспокоювала себе Герміона, вона пробуде ученицею Рейвенклову зовсім недовго. За інших умов вона ніколи б не вчинила так. І ніякий Мелфой не примусив би її відмовитись від обраного колись шляху.

Тим часом першокурсників, які ще чекали своєї черги до чарівного Капелюха, ставало все менше й менше. Схожа на пекінеса Паркінсон і миловидий Забіні поповнили ряди слизеринців, а Гаррі і Рона, зарахували, звичайно ж, до Ґрифіндору. І ось нарешті професорка Макґонеґел згорнула пергамент і винесла з зали Капелюха – розподіл було завершено. Албус Дамблдор, променисто усміхаючись, підвівся з місця, тепло привітав учнів і оголосив початок святкового бенкету. Тарілки вмить наповнилися найрізноманітнішими стравами, почулися захоплені вигуки першокурсників, які ще не звикли до таких чудес, але зовсім скоро Велику залу огорнула тиша – всі приступили до їди. Всі, окрім факультетських привидів. Сіра Пані – привид Рейвенклову – сиділа майже навпроти Герміони і з сумом вдивлялася кудись в далечінь. Першокурсник Террі Бут, який сидів поруч з нею, повагавшись трохи, несміливо поцікавився, чи не бажає вона трохи смаженої картоплі з биточками, і Сіра Пані повернула до нього здивоване обличчя.

– Дякую, милий хлопчику, але я не їм, – меланхолійним голосом відізвалася вона. – Привиди не потребують їжі.

– Вибачте, – опустив очі Террі. – Я просто подумав, якщо ви сидите за столом, то…

– Все гаразд, – тим же тужливим голосом запевнила Сіра Пані і відвела погляд. А Герміоні несамохіть подумалось, що Майже Безголовий Нік – привид Ґрифіндора – їй куди більше до вподоби.

Після основних страв на столах з’явилися десерти. Чого лише не було на підносах: пиріжки, еклери, желе, нарізані фрукти, морозиво всіх можливих смаків. Першокурсники в черговий раз захоплено ахнули і потягнулись до ласощів.

Коли застілля нарешті скінчилось, Дамблдор знов звернувся до учнів. Він нагадав про небезпеки, що таяться в Забороненому Лісі, про заборону чаклувати на перервах у шкільних коридорах, а наприкінці запропонував заспівати шкільний гімн. Учні радо підтримали пропозицію, і лиш коли стихла остання нота, першокурсники почали підводитися з місць і підходити до старост, які мали відвести їх до факультетських віталень.

– Отже, Рейвенклов? – почула Герміона позаду знайомий, трохи насмішкуватий голос і обернулась. Мелфой. Серце закалатало так сильно, що Герміона ледве не підскочила на місці.

– Я говорив, що рейвенкловці марудні заучки, але… – Мелфой, здавалося, дуже старанно намагався підібрати слова. – Але це було сказано в цілому, а не про кожного окремого рейвенкловця. Тобто… тобто, ти на свій рахунок не приймай.

На блідих аристократичних щоках проступив ледь помітний рум’янець, видаючи збентеження хлопчика.

– А я і не думала приймати, – вирвалось у розгубленої Герміони, і прозвучало це, мабуть, дещо самовпевнено.

– Добре, – повільно кивнув Мелфой, помовчав кілька секунд, а потім додав: – Але шкода все ж, що не Слизерин.

– Мені пропонували вибір лише між Рейвенкловом і Ґрифіндором, – відповіла Герміона перш ніж встигла зважити, наскільки взагалі доцільно розповідати Мелфою подробиці її розмови з Сортувальним Капелюхом.

– Ґрифіндор? – скривився Мелфой. – Капелюх, мабуть, зовсім здурів.

– Неправда!

Хіба могла Герміона не вступитися за несправедливо скривдженого Сортувального Капелюха? Який Слизерин для маглонародженої? На зміїний факультет таким як вона дороги немає. Та й не пішла б туди Герміона, навіть якби Капелюх справді здурів і запропонував їй обрати Слизерин.

Герміона уважно подивилася на Драко – може, час зізнатися йому, ким вона є? Цікаво, як він зреагує? Поки що і справді складалося враження, що він їй симпатизує. Подумати лише, він майже вибачився за неприємні слова на адресу рейвенкловців, коли вона стала однією з них! Звідки ж ця вражаюча різниця між відношенням до неї тут і в справжньому світі? Що вона зробила такого, щоб сподобатися йому? Якщо подумати, то просто заговорила з ним у потязі, привернувши таким чином його увагу. І другий момент – йому невідомо, що вона маглонароджена. Скоріш за все це і є критично важлива обставина. Щойно він дізнається правду про її походження, дружба, що ледь встигла намітитися, миттю скінчиться. Чи все ж ні?.. Герміоні дуже хотілося це з’ясувати, вона вже й рота відкрила, щоб ошелешити Мелфоя неприємним для нього фактом, але не встигла.

– Драко, всі чекають на тебе, – позаду Мелфоя як з-під землі виріс широкоплечий, круглоголовий Креб. На Герміону він поглядав так же непривітно, як і в справжньому світі.

– Зараз прийду, відчепись, – роздратовано буркнув Мелфой через плече. Приятель понуро поплівся геть, а Драко знов повернувся до Герміони. – Що ж… – мовив він, нахмурившись, – мені вже час йти. Побачимось завтра, Герміоно Ґрейнджер.

Не чекаючи на відповідь, він швидко розвернувся і попрямував до натовпу слизеринців. Якийсь час Герміона дивилась їм вслід, аж поки вони не зникли з поля зору в коридорі, що вів до підземель – саме там знаходився слизеринський гуртожиток.

– Рейвенклов, перший курс – всі тут? – голосно запитав Роберт Хіліард і обвів поглядом хлопчиків та дівчаток, що оточили його тісним колом. – Гаразд, тепер йдіть за мною. Не відстаємо, не відволікаємось – в замку можна легко загубитися.

Герміона загубитися не боялась, однак теж намагалась не відстати і квапливо дріботіла разом з іншими дітьми за довгов’язим Робертом, один крок якого дорівнював, мабуть, її трьом. Спершу вони проминули кілька коридорів, потім піднялися гвинтовими сходами і, нарешті, опинилися біля входу до вітальні Рейвенклову. Двері, що вели до оселі найобдарованіших учнів Гоґвортсу, були непрості – ані ручки на них, ані замкової щілини, лиш молоточок висів у формі орла. І жодних паролів тут не було.

Роберт зупинився перед самими дверима і легенько постукав.

– Що з’явилося раніше: фенікс чи вогонь? – запитання доносилось ніби з-за дверей, але Герміона знала: запитують самі зачаровані двері.

– Коло не має початку, – впевнено відповів Роберт і двері беззвучно прочинилися. – Проходьте, всі проходьте. І звернуть увагу – щоб потрапити до своєї вітальні вам кожного разу доведеться відповідати на подібні запитання. Але я певен, ви впораєтесь. Ті, кому це не під силу, не потрапляють до Рейвенклову.

Простора вітальня в синіх тонах видавалася Герміоні дуже гарною, але все ж чужою. Ніщо не могло замінити їй теплих, рідних ґрифіндорських кольорів. Роберт тим часом натхненно говорив про те, що ця вітальня стане для них майже рідною домівкою на найближчі роки, і Герміона раптом налякано подумала: а що, як все піде не так, як казала Таїма? Що, як події сьогоднішнього дня нікуди не зникнуть? Що, як все це стане її новою реальністю, і їй і справді доведеться проводити вечори наступних років тут, в цій вітальні? В грудях похолоділо: раптом вона дійсно зрадила Ґрифіндор і змінила своє життя?

– Он ті сходи ведуть до спалень хлопців, – проник у свідомість Герміони голос Роберта. – А ці – до дівчачих. Ваші валізи вже доставлені у кімнати. Всім доброї ночі.

Опинившись у спальні, Герміона, на відміну від решти дівчаток, які відразу почали знайомитись між собою і ділитись враженнями, відразу залізла в ліжко і опустила синю оксамитову завісу. Впала на м’яку перину, натягнула ковдру аж до підборіддя і закрила очі. Але сон не йшов, надто багато тривожних думок було в її голові. Що чекає на неї завтра? А потім? Що буде потім? Чи поверне Герміона своє життя? Вона напружено пригадувала, що саме казала Таїма. Здається, обіцяла, що поверне три будь-які дні з минулого. Будь-які… Отже, наступний день може виявитися як другим вересня цього ж року, так і будь-яким іншим з прожитих Герміоною днів. «Ти можеш робити все, що твоїй душі заманеться, можеш говорити Мелфою, що забажаєш – день закінчиться і перестане бути реальністю для всіх, окрім тебе. Ніхто крім тебе не пам’ятатиме, що цей день був», – так казала Таїма. Отже, в якому дні Герміона не опинилася б завтра, від сьогоднішнього дня не має лишитися нічого, крім спогадів у її голові. Лиш би так і сталось, шепотіла Герміона, лиш би так все і було. Лиш би не втратити назавжди своє справжнє життя, кожна мить якого була для неї – тепер вона це так добре розуміла – безцінною.