.

Чому мій особистий щоденник поповнюється новими записами?

Раніше, дівчинкою-підлітком, я вела його щодня. Досі пам’ятаю, як мама подарувала його мені на мій тринадцятий день народження, сказавши, що в цьому товстому блокноті я записуватиму свої вірші. У юному віці я любила їх писати, та й це з віком не змінилося. Ось тільки в блокнот я жоден не записала – всі мої дитячі вірші залишилися на окремих листочках у різних кутках батьківського дому, і тільки один на першій сторінці відкриває всі обриси мого життя.

Ця сторінка увібрала все – всі мої сльози, сміх, удари і поцілунки. Всі принади мого підліткового життя. А далі я його закинула, і діставала лише в найважливіші моменти мого життя.

А тепер відкриваю його просто для того, щоб написати, як мені боляче.

Останній раз регулярні записи в цьому блокноті з’являлися в лютому позаминулого року, а потім він знову кілька місяців мовчав, наповнювався моїми переживаннями дуже рідко, я записувала в ньому лише дату релізу нових треків і про що вони. Тобто про що вони насправді. А ще я брала його з собою в Ліверпуль рік тому – там записувала все, що у мене виходить і не виходить. А потім товстий фіолетовий щоденник з принцесою в жовтій сукні на обкладинці і на замочку, ключ від якого дивно, але завжди висів або у мене на шиї (я говорила Валу, що це просто декоративний ланцюжок), або на якомусь видному і відомому для мене місці, подорожував на полицю у моїй кімнаті, у мій особистий таємний сейф. Про нього знають тільки я та Бусинка.

І, чесно кажучи, я хотіла б дістати цей щоденник за інших обставин, або не діставати взагалі.

А зараз…

Я знову розчавлена, розбита й загублена. Моє серце часто б’ється, причому тепер це не як від такого приємного хвилювання перед концертами, а від іншого – липкого, схожого на страх, але це не він. Подивившись зовсім недавно новий “Думками навиворіт 2” я розумію, що це Тривожність. Ніколи не думала, що вона знову стане за мій пульт.

Я завжди таємно, в секреті навіть від самої себе, тримала мрії про сольну кар’єру. Дуже багато в моєму житті надто сильно вплинуло на мене, через що зухвалий рок, завжди затіняв всі романтичні і спокійні балади. Я знала, що мені набагато комфортніше співати щось ліричне, джазове, але мені постійно треба було тримати образ – холодна, зухвала рок-принцеса з інопланетними образами та з важкою музикою, яка може потягатися навіть із європейським та американським рівнем пісень. Та й як це сприйняли б фанати? Як це сприйняла б я сама?

Юль, ну який джаз, які балади?

Юль, ну ми ж рок-гурт.

Юль, у нас унікальний стиль музики, як ти уявляєш собі вийти з нього взагалі?

Невже ніхто з вас не помітив успіху Журавлів? Невже ніхто з вас не зрозумів, як сильно цей маленький експеримент зайшов нашій аудиторії? Невже ми не можемо створити щось подібне?

А може, для цього мені варто вийти зі своєї зони комфорту і хоча б на якийсь час піти в сольне плавання?

Війна – все змінилося. Війна – поверни все, що в мене було! Війна – і більше жодних турів повним складом. Війна – і ніхто з чоловіків у нашій групі більше не може повернутися до України.

А фанати чекають! Фанати чекають, засинають в очікуванні, їдуть закордон, щоб побачити, як я знову виконую всі відомі хіти. Фанати вже так багато повернули квитків на НСК Олімпійський, а інші зберігають їх як надію, що все це скоро закінчиться і ми знову зберемо повний стадіон.

Фанати чекають на нас, на нашу музику. Фанати чекають на мій голос. Фанати чекають на мене.

І я повернулася! Я повернулася з новою піснею, ніжною, простою, а найголовніше – джазовою. Ех, дякую, Тін, за твою ідею, це тепер одна з моїх улюблених пісень від мене самої. Сама ніжність, кохання…

А потім повертаюся по-справжньому, оголошую про тур, але… Без хлопців. Люди пішли не на The Hardkiss, а Special Kiss. Вони пішли на мене. Розкупили повні зали та кричали не гірше, ніж на концертах у найвідоміших зірок! Подарували мені стільки квітів і подарунків, що я щодня після кожного концерту прокидалася, ніби в саду, там троянди, тюльпани, хризантеми, лілії та півонії… Ох, мої улюблені півонії! Та стільки півоній я ще в житті не бачила і в руках не тримала!

Та після цього я випустила б усі свої пісні саме в такій версії – джаз, синтезатори, саксофони, ніяких важких ударів по електрогітарах і різких зухвалих звуків, які звучать так голосно, мало не затьмарюючи весь текст своєю гучністю.

Я вже давно зрозуміла, що ось! Ось де мені було комфортно! Вперше я виступала без хлопців, без Вала, вперше я відчувала таку свободу! Це був тільки мій концерт, на якому я могла робити, що захочу і абсолютно не паритися, що про мене подумає моя команда.

Моя команда та компанія вперше складалася майже повністю із жінок. Боги, як мені комфортно в жіночій компанії!

Як же різко обірвалося щастя, як тільки тур закінчився… Як же різко з Юлії Саніної я знову перетворююсь на The Hardkiss, причому буквально; тепер, за тим, що я фронтвумен групи, мене більше немає як окремої особи.

Мою голову знову розривають думки, які я ховаю у глибині своєї свідомості.

А якщо все ж таки спробувати?

Юль, у нас попереду два тури!

Юль, у нас на півроку вперед життя вже розписане!

Юль, яка сольниця?

Юль, не створювай проблем на рівному місці!

Юлечко, а де це ви чоловіка загубили?

Чому все, що я створюю – завжди проблема?

Можливо тому, що я сама – одна велика проблема?

Я хочу бути сольницею, я хочу, щоб мене не звали The Hardkiss, а сприймали як окрему особистість! Я хочу нарешті розвиватися як окрема артистка і вистрілювати лірикою одна за одною! Я хочу робити, як я хочу, а не як того хочуть мої колеги. Робити помилки та не боятися, що через це отримають усі хлопці. Записувати музику в Україні, знімати кліпи тут та творити тут на постійній основі.

А чи не надто багато я прошу?

Раптом я знову думаю надто багато? І через це знову створюю проблеми і собі, і всім навколо?

Може, було б краще, якби я взагалі ніколи не брала до рук мікрофон. Можливо, було б краще, якби я народилася кимось іншим і не стала б тією, ким є зараз.

О Всесвіт, можна, щоб Юлії Саніної ніколи не існувало? Давай я буду не Юлею, а якоюсь Олею, Сонею або взагалі Машею, не САнною, а СанІною, або взагалі Санновою або що завгодно інше, але тільки не Юля Саніна. Давай у мене буде не темне волосся, а таке світло-золоте, як у Тіни Кароль, а очі будуть не блакитні, як океани, а такі зелені, як у Ханни Веддінгем? Давай я народжуся не в сім’ї музикантів, а в сім’ї якихось вчителів, буду відмінницею, і мене битимуть за кожну погану оцінку. Давай я працюватиму не артисткою, а якимось непримітним бухгалтером. Давай я взагалі ніколи не візьму до рук мікрофон…

Може, так усім було б легше…

А не ось так стресувати через те, що я раптово серйозно захотіла стати сольною артисткою.

Іноді я уявляю, як співаю сама, під супровід цілого оркестру. Уявляю, як приходжу на концерт до Тіни – співати Вільну, нашу Вільну, мою першу справді майже сольну пісню; я приходжу, не вона, бо на мої концерти вона прийшла вже купу разів, а я на її… Я уявляю, як мені вручають нагороди, і як там звучить не гурт The Hardkiss, а саме моє особисте Юлія Саніна. Іноді моя фантазія навіть малює мені в голові картину, як я отримую Народну Артистку України і в одних рядах з Тіною, Ніною Матвієнко та іншими популярними артистами нашої країни.

Господи, як же багато я хочу…

Господи, яка ж я, мабуть, нахабна…

Коли я у безвихідній ситуації, мені завжди хочеться кричати. Так, наприклад, трапляється, коли я зустрічаю на вулиці бездомного красивого песика, якого не в силах забрати додому – у мене дитина і своя собака, місця для ще одного собачки там просто не вистачить.

Зараз я в такій ситуації, коли не можна кричати. Можна тільки сидіти та писати в особистому щоденнику, та істерично креслити каракулі, щоб хоч якось випустити емоції. І чорт забирай, як же це складно!

У такі моменти згадую пісні Тіни.

Я хочу прошептать, а кто услышит

Я хочу закричать, как можно тише

Іноді у мене пілікає телефон, надсилаючи різні повідомлення від фанатів. Так хочеться відповісти їм усім і відчути всю їхню підтримку… Так хочеться обійняти хоча б когось із них. Наскільки я знаю, фанатів саме моєї персони звуть по-новому – Specials. Словами не передати, наскільки сильно я їх люблю.

У підвалі тихо, я сховалася від усієї домової метушні. Мені дзвонять – абонента я вгадала, Вал. Напевно, відповім і піду читати повідомлення.

Там підтримка… Нескінченні слова підтримки. Вони кажуть, що, щоб не трапилося, будуть зі мною, що люблять мене як сольницю, малюють арти, роблять едіти, плакати…

На першу сторінку з віршем знову впала моя чергова сльоза. Я підвела голову і проморгалася, намагаючись зупинити цей нескінченний потік.

Боже, як я їх люблю…

Може все-таки, якщо я продовжу рухатися самостійно, їм все ж таки сподобається? Вони все ж таки мене приймуть? Аж раптом це не буде провалом?

Я подивлюся на це 24 серпня та 13 вересня.

Чому я знову реву над своїм дитячим щоденником, коли мені потрібно збиратися? Ці концерти не так далеко!

Я встаю з підлоги, поправляючи свій халат, забираю ручку, блокнот та телефон і виходжу з підвалу у великий світ.

А світ мене зустрічає променями сонця на вікні, тихими звуками ігор та машин із вулиці та новим повідомленням підтримки на телефоні.