* * *

Під діловими туфлями хрустить пожовкле листя, а дощ голосно тарабанить по прозорій парасольці.

Краватка на шиї трохи душить. Хлопець швидким кроком йде додому думаючи одночасно про те, як зараз хочеться впасти на ліжко, і те, що він ніколи не думав, що буде носити краватку. Це було якось не в його стилі.

 

Чупарський почував себе комфортніше у светрі чи у худі, у чому завгодно окрім смокінгу. Але робота на яку він так довго пробивався вимагає від їх працівників носити діловий прикид. На подив хлопця не через те, що так виглядає солідніше. Якщо вірити пліткам, то це правило було введено через те що директор боїться неочікуваних перевірок, і того, що якщо перевіряючі побачать робочих у казна якому виді то враження від компанії складеться гірше ніж могло бути.

 

Перевіряючи телефон той забігає у найближчий АТБ, читаючи прохання купити миючий засіб та паперові рушники. Остап всміхається цьому повідомленню. Здається він все ще не звик до того, що він вже дорослий, і замість чіпсів та морозива потрібно копирсатися у побутовому відділі. Хоча, звісно, і за солодощі Остап не забував, потрібно ж якось порадувати себе після тяжкого дня.

Проходячи повз стенди з дішманським, і не дуже, пивом, той помічає декілька студентів які старанно обирали що ж взяти, п’яну вишню чи козла. Чупарський впевнений, вони не так старанно обирали свою професію як зараз обирають напій на вечір. Він і сам був таким.

Пройшовши далі той кидає в корзину речі з невеликого списку і трохи подумавши, ходячи між рядами, все ж додає до них ще пачку мармеладу та збиті вершки.

Іноді подобалося запаритися з ранку та зробити дві кави з сиропом і вершками, притрусивши чимось зверху, а іноді не хотілося навіть дивитися у бік холодильника.

Хлопець трохи посверлив поглядом світло-блакитну аерозольну банку, слабко посміхнувся та пішов на касу.

 

* * *

 

Навколо стоїть жахливий, але єдиний раз у рік приємний галас. Андрій носиться по квартирі спонукаючи інших присутніх до веселощів. Поки Остап відволікся гіперактивний друг встиг натягнути йому на голову ту саму ідіотську шапочку з твого дитинства, чия мотузка неприємно терлася об шию.

 

— Прошу хвилиночку уваги! — Андрій став поруч з іменинником стукаючи ложкою по стакану з, на подив, чаєм. Хоча знаючи Андрія, він все ж капнув туди чогось спиртового — Сьогодні ми зібралися щоб привітати мого найліпшого друга з його днем…Капець, чувак, тобі вже двадцять! — Андрій відволікся від задуманого тексту та провів пальцем по оку ніби стираючи сльозу — Хочу сказати, що без тебе це життя було б зовсім інакшим. Тому я вдячний тобі за те що ти радуєш і терпиш мене вже двадцятий рік поспіль. За Ості!

 

Присутні на святі друзі зааплодували та повторили за Андрієм, цокаючись стаканами. Та тут хтось з натовпу крикнув про те, що вже час вимикати світло бо “все готово”. Світло й справді вимикається і з кухні виходить Руденко, тримаючи у руках на підносі бісквітний торт з величезною кількістю вершків зверху. Схоже той хто готував його не поскупився на них, бо виглядало так, ніби використано було як мінімум банки дві. Той зі своєю бісовою посмішкою підходить до Остапа і останній дме на свічку, звісно ж загадуючи бажання.

Доки гості піднімають галас оплесками, Ості переходить на шепіт звертаючись до Роми.

 

— Боюся поцікавитися, що і хто змусило тебе прийти сюди — хлопець підіймає брову, намагаючись не всміхатися

 

— Думаю не важко здогадатися, що і хто змусило мене сюди припертися. Тож з днем народження, Чупарський — тільки но слова були вимовлені, Руденко забрав свічку з торту відкинувши її на стіл та вмазав Остапу тортом в лице. 

 

Друзі навколо на мить затихли, після розриваючи барабанні перетинки Остапа своїм сміхом. Хлопець відсуває від торта повне вершків лице і посміхається, дивлячись на присутніх.

Ну що ж, він був готовий до цього. 

 

* * *

 

Хлопець сідає у таксі ставлячи поруч пакет з продуктами. Поки той закупався дощ пішов сильніше, справжня злива разом з блискавкою, тож Чупарський вирішив подбати про свій комфорт. Він вже давно старається не жити відкладеним життям та не скупитися на такі прості речі як таксі та “ті дорогі цукерки які я бачив”.

Скрізь помутніле скло виднілися рідні вулиці. Проїжджаючи повз Університет, який він успішно закінчив ще декілька років тому, у голову знов починали закрадатися гарні спогади зі студентської буденності. Звісно, і погані моменти теж були. Сесії, екзамени, семінари, доклади..аж мороз по шкіри йде коли Чупарський згадує це все. Згадує не велику, але затишну квартиру Андрія, де вони й писали цю пекельну макулатуру.

Зараз вони стали списуватися рідше. В обох робота, і хоч робочий день закінчується о шостій, Чупарський частенько затримувався, за що потім отримував нагоняй вдома зі словами про те, що “потрібно думати про себе та своє здоров’я”.

 

Машина зупинилася біля воріт, до біса величезної, новобудови. Хлопець розплачується з водієм та не забувши про свої речі хлопає дверима, проходить повз охорону й прямує до свого під’їзду. Заходячи у квартиру Чупарський по звичці викрикує “Я вдома” і доки розувається на його голос вилітає світлий, мов сонечко, пес, майже збиваючи його з ніг. Остап намагається обережно зняти куртку щоб це чудо її не подрало, бо бляха цей кусок тканини коштував як ця квартира, і успішно це зробивши все ж таки присідає, дозволяючи “напасти” на себе.

 

— Альберто, а ну, сидіти! — хлопець трохи повисив голос і коли лабрадор виконав дію, дістав з верхньої полички смаколик даючи йому.

 

Проходячи всередину квартири той роздивляється картини які висіли в них на стінах. Це вже була така невелика “традиція” для нього. Кожен день повертаючись додому той дивився на старі фотографії у яких зберігалася пам’ять з минулого. Чупарський зупинився на мить дивлячись на одну з фото у рамці. Увесь мокрий та більш юний Чупарський стоїть на краю басейну, а з боку фото трохи видно розмитий силует у чорному костюмі. Посміхнувшись, той пішов далі.

 

* * *

 

— Обережніше! — крикнув Руденко дивлячись на те як Аліса несе ящик з алкоголем. Здавалося ще трохи і вона впаде разом із тим нещасним ящиком повним пива.

 

Навколо стояв галас. Початок другого курсу, знову вечірка, знову у Роми. Нічого нового, але студентам будь-яка гулянка в радість. Особливо якщо там багато спиртного та гарно підібраний плей-ліст. Руденко бродить по кімнаті біля вікна у всю стіну дивлячись на присутніх. Нащо він влаштував цей невиличкий загул він і сам не був певний. Мабуть просто подобалося дивитися на студентів яким розв’язало язика, бо під градусом на його кухні проводилися такі бесіди, що можна було черпати сюжети для шоу, починаючи від битви екстрасенсів і закінчуючи на супер мамі та вагітній у шістнадцять.

Жалюгідне видовище, та такі заходи були найцікавішими днями у всьому навчальному році. Саме тут на очах малювалися нові плітки та нові “травми під шафе”. Повільно пливши поглядом по студентам, той помічає, що не бачить заманавшогося виразу обличчя Чупарського. Хоча він точно бачив, що той прийшов. Як мінімум, його жовта сорочка приспокійно собі лежала на кріслі.

Обернувшись, погляд зачепився за знайомий силует на вулиці. Трохи поміркувавши той вийшов з кімнати і спустився до басейну.

 

— Ти чого це втік?

 

Чупарський смикнувся коли тиша навколо була порушена. Повернувшись до хазяїну дому той хотів було щось відповісти, але просто знизав плечима. З залу на вулицю доносилося відлуння музики та крики радісних студентів що намагалися співати, але п’яні язики заплутувалися на занадто великих словах.

Обидва хлопця мовчки стояли слухаючи ці дикі співи, які більш нагадували передсмертний гомін.

 

— Голова болить — Ості підняв очі до неба, жмурячись.

 

В руці Чупарського якийсь слабоалкогольний та до нудоти солодкий напій. Але йому подобалося, хоча від Андрія він вже разів десять чув “Чувак, як ти цю пургу п’єш? Це точно напій, а не рідкий цукор?”.

Тільки но Руденко хотів відповісти як його відволік чужий голос. Декілька студентів, які вже були в дрова, буквально ввалилися на задній двір і нікого не помічаючи спустилися нижче. Один голос хлопці все ж впізнали, і це було останнє що вони почули перед тим як..

 

— Ну куди ж ти! Обережніше, стій! —Викрикнув Андрій перед тим як усі інші слова заглушила вода.

Якийсь студент, настільки п’яний що був більш схож на зомбі, тримаючи у руках пляшку вина йшов спиною у бік басейну, нікого не помічаючи. Не встиг Андрій добігти до них як той хлопець врізався у Рому, штовхаючи його в Ості. Тож Чупарський разом із Руденко, не встоявши, полетіли в холодний басейн, як і стакан який тримав Остап.

На вулиці все ж не літо, а басейн ніхто не підігрівав. Настільки льодяної води Остап ще ніколи не бачив. Здавалося ще трохи і судороги схоплять його по всьому тілу. Ледве піднявшись на поверхню той стукаючи зубами якомога швидше підплив до бортику, обертаючись на такого ж замерзлого, але більш взбісеного, Руденка.

 

Андрій крикнувши Алісі принести пледа біжить до краю басейну допомагаючи заледенівшому Остапу вилізти з води.

Руденко ж на адреналіні сам ледве не вилетів з того клятого басейну, як дика собака шукаючи поглядом того, через кого він опинився у воді. Андрієнко замерз вже тільки доторкнувшись до промоклого Ості, так що йому було страшно навіть уявити як друг почуває себе зараз. Відчуваючи позаду погляд Роми, який кидався блискавками, Андрій кивнув у сторону студента який вже знаходився в лежачому положенні з краю басейну.

Аліса разом з ББК підійшли до них, накидаючи на Чупарського плед. А Руденко наче вже й так зігрівся, своєю злістю зсередини. Останнє що бачив Ості перед тим як до кінця усвідомив, що зараз взагалі відбулося, це яскравий спалах телефону.

 

ББК зробила фото на пам’ять про початок другого курсу.

 

А хтось дістав стакан із дна басейну?

 

* * *

 

Остап заходить на кухню і ставить пакет на стіл, чуючи як Альберто біжить у якусь з кімнат. Втомлено видихнувши хлопець завів долоню за шию м’яко розминаючи шкіру, та це все ж не дуже допомагало. Він все частіше замислюється над тим щоб сходити на лікувальний масаж, але той все ще пам’ятав свій останній похід до масажиста, коли здавалося що йому от от повиламують усі кістки і до дому він поїде не на машині, а на кареті швидкої допомоги.

 

Поклавши куплену їжу по їх законних місцях, а паперові рушники на видне місце, Чупарський озирнувся навколо. Кухня виглядала так наче він живе тут другий день. Ідеально чиста, усе на своїх поличках розставлене наче під лінійку, ні одного недоліку. Іноді Остапу здавалося, що він живе у хатинці Барбі. Ну, або Кена.

Про те що тут хтось живе говорили лише нещодавно кип’ячений чайник та дві чашки біля раковини з темними колами всередині.

Хмикнувши, Ості взяв заварник з написом “Tea for two” і налив трохи у свою чашку з написом “Me”, доки така сама, але з написом “You” залишилася стояти на своєму місці.

Поклавши три ложки цукру хлопець підняв погляд на поличку де стояла ще одна фотографія.

Ця була його найулюбленіша та Чупарський був готовий дивитися на неї годинами. Іскри в очах на світлині передавали весь святковий настрій, і вони навіть не виглядали занадто дурнувато у цих яскравих стрічках зі стразами.

 

* * *

 

Радість.

Лише цим словом можна описати цей вечір. Вони нарешті випускаються, і хоч у майбутньому ще будуть зі сльозами згадувати студентське життя, зараз як ніколи хотілося зі спокійною душею звалити з цієї шараги й більше не повертатися. Вальс який вони репетирували два тижні тільки но скінчився і захекані студенти розійшлися по різним куткам великої зали. Більшість, звісно, пішли до столу з напоями та закусками. Їжу майже ніхто не чіпав, а от бокали з шампанським вже два рази оновлювали. Серце тремтить дивлячись на цю картину. Емоції виходять через край і стримувати їх важко. А може, й зовсім не потрібно? Такий день лише раз у житті і його хочеться прожити по особливому.

Музика грає з плейлісту котрий створювала уся группа разом і, вже більше не студенти, танцюють наче востаннє у житті. Остап не може вслідити за Андрієм який старанно тащить Алісу в середину зали під світло софітів, а та, хоч й опиралася, зараз насолоджується моментом.

 

З часом запальна атмосфера вечору змінюється на більш спокійну та радісно-сумну. Якісь дівчата навіть розплакалися коли на фоні заграла пісня Скрябіна “Випускний”.

Чупарський всміхнувся дивлячись на це і зробив ковток прохолодного напою, поправляючи краватку-метелика щоб вона не так сильно давила на шию.

Хлопець залишив бокал на підвіконні виходячи з зали на свіже повітря. На вулиці стало легше і розум трохи посвітлішав. Хоча від такого напою як шампанське далеко не полетиш. Хіба що якщо самотужки вильеш в себе двійко-трийко пляшок.

На сходах сидів знайомий, і вже навіть, рідний, силует, на подив Остапа, не парившись про те що костюм може замазатися чи поцарапатися об камінь.

З часом, під кінець університету багато чого змінилося. Все ж чотири роки пройшло і було б дивно, якби усі вони залишилися такими ж дурнуватими підлітками. 

Мабуть, змінилося навіть занадто багато. 

Чупарський підійшов ближче, всідаючись поруч і переводячи погляд туди, куди дивився Руденко. І на що вони дивляться? Це найзвичайніша вулиця, звичайні магазини та будівлі, звичайна кав’ярня куди всі вони бігали на обідній перерві витрачаючи пів стипендії на добру каву. Ні. Це для інших ця вулиця лише вулиця. Для них – це пам’ять. Особливість речей залежить не від їх популярності чи ціни, а від спогадів. 

 

Хлопець, з другої спроби, розв’язав метелика і тепер краватка ліниво висіла на білій сорочці. 

 

— Тож..це все? — Чупарський подав трохи сівший голос, нібе не вірячи в те, що це не сон і він являється студентом останній вечір у своєму житті.

 

Рома стиснув губи не відводячи погляду від дороги де зрідка проїжджали машини. А ніхто з них і не знає, що у цих двух хлопців сьогодні свято. Для більшості перехожих це просто ще один робочий день. 

Видихнувши, Руденко відірвався від розглядання потрісканого асфальту і перевів погляд до Ості, розглядаючи цю дурнувату стрічку “Випускник”.

 

— Все

 

* * *

 

Доки Чупарський стояв роздивляючись фотографію, прийшло смс від Андрія котрий ділився новиною про те що вони з Алісою притащили з вулиці кота, і питав, як у них там справи, чи гарно себе поводить їх пес та запитав пару порад про те, що краще купляти своїй пухнастій дитині.

Андрієнко ще згадав про те, що збирається замовити коту костюм пірата, щоб “ходив такий гарнюній по хаті”. Остап тихо сміється і розуміє, що хоч Андрій і виріс, але не дуже змінився. Та й він не краще, у кімнаті, десь на поличці, лежала шляпка для Альберто у вигляді ананасу.

 

Відповівши другу, той відклав телефон подалі від себе, гріючи долоні об гарячу чашку. Позаду почувся якийсь галас та торопливі кроки.

На кухню, голосно топаючи, зайшов пес, але кроки не припинилися. Через декілька секунд на кухню зайшла вже людина.

 

— Ості? Ти вже вдома? — дурнувате питання, але хлопець який останні сорок хвилин знаходився у ванні, про що говорило мокре волосся та халат, не почув як він повернувся.

Остап широко посміхнувся, злегка жмурячи очі. Більшість часу він чує від людей лише “Остап”, а ще частіше “Пане Чупарський”. Така проста, коротка форма його імені гріла душу. Особливо від такої людини як Рома Руденко, котрий декілька років справно кликав його лише по прізвищу, лише Бог зна чому.

Рудий підійшов ближче, виглядаючи трохи невиспавшимся, й поклав долоню на чуже плече, ліниво цілуючи хлопця у щоку. Руденко працює з дому, тож йому завжди доводиться сверлити годинник поглядом, рахуючи кожну хвилину до того як у дверях почується скрегіт ключів. Але іноді той так занурюється у дедлайни що це вже Чупарському доводиться чекати допоки його чоловік вилізе з віртуального світу.

 

— Тільки но зайшов — Ості з величезним теплом відводить погляд від світлини, передаючи усю свою увагу Руденкові.

 

До цього тяжкий та сірий день нарешті скрасився. І все ж таки, йому нема на що жалітися.

Остап щасливий і у нього є все, що робить його щасливим у не найгарніші часи. Є друзі, є ті хто підтримає і найголовніше, є той – хто кохає. Той хто завжди поруч і точно не покине, бо ці стосунки пережили афганську війну, пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби. Так би мовити, любов, перевірена роками.

 

Звісно, вони переживали не тільки гарні моменти, наче у казці де у кінці всі завжди живуть довго і щасливо. Були й сварки, як невеликі так і такі, що вони знаходячись в одній квартирі не розмовляли один з одним по декілька днів. Але завжди і без винятків, хтось йшов на контакт першим.

Бо довго терпіти тишу у, як правило, голосній та затишній квартирі не міг жоден з них.

 

Але вони всеодно залишалися найщасливішими людьми на планеті.

Бо вони є один в одного, а це вже багато значить. Особливо враховуючи те, як все починалося.