Ззовні було холодно

Ззовні було холодно, а всередині ще холодніше. Надворі був жорстокий мороз у мінус двадцять вісім градусів, а в стінах гуртожитку відчувалися всі мінус сімдесят. Там, за вікном, страшно гриміло й шов сніг, гарний такий, пухнастий. Падав на підлогу і покривав білою холодною ковдрою усе на світі: дороги, дерева, лави, криші, голови перехожих. І хто тільки додумався в таку погоду повільно гуляти вулицями вечірнього Сеулу?

Хан сидів на ліжку в холодній кімнаті гуртожитку під купою ковдр: одну взяв свою, другу позичив у якогось хлопчини, Фелікс наче, із сусідньої кімнати, взяв ще плед у іншого сусіда, чийого імені навіть не взяв. Той просто побачив тремтячого Джисона і вирішив проявити трохи сусідської люб’язності, віддавши свій теплий і м’який плед. Джисон, в свою чергу, дав чашку гарячого шоколаду, тому обмін можна вважати чесним.

Хан не любить холод ані трішки. Йому би обійматися з кимось в таку погоду, та ще й грому боїться настільки, що панічні атаки переслідують. От і цей випадок не виключення.

Джисон дивився на ноутбуці нове аніме, всіма силами намагаючись відволіктися від почуття тривоги і паніки, що наростали в грудях. Сюжет був захоплюючим, не даремно ж хлопець просидів півгодини на різних сайтах з відгуками і подивився декілька відео-оглядів. Четверта серія була цікавіша ніж попередні дві, оскільки  почалася зав’язка сюжету.

Пролунав новий гуркіт грому і Хан мимоволі здригнувся від різкого ненависного звуку. Було відверто страшно, через що студента почало злегка трясти; руки пройняло дрібне тремтіння, серце билося все частіше, а очі різко заплющилися. І як би Джисон не намагався – розплющити їх не було сили.

Пройшло п’ять або сім, може десять, секунд, перш ніж Джи зміг розплющити очі і подивитися у вікно. Йому все ще було неймовірно страшно і він відчував, що його ось-ось накриє. Треба було терміново знайти допомогу, але от біда – її ні у кого шукати. Ніхто не знав про його страхи, тривоги та проблеми окрім батьків, але ті були вдома. Відповідно кількість людей, що мали змогу хоч якось полегшити страждання Джисона була рівна нулю.

Не дивлячись на страх, хлопець вирішив хоча б сходити на кухню по воду. Проходячи освітлений коридор і вслухуючись у розмови, що лунали з інших кімнат, поступово ставало легше. Хан зайшов на кухню в кінці коридору, тремтячими руками набрав стакан води и вже збирався йти, як почув черговий гуркіт. Стакан у ту ж мить летить на підлогу і розбивається, вода розливається під ногами, а сам хлопець присідає і закриває вуха руками настільки сильно, наскільки можливо. Стукіт власного серця немов дзвін відбивається від долонь і повертається назад у грудну клітину. Джисон відповзає до стіни, притискає коліна до грудей, руки все ще закривають вуха, неначе він хоче абстрагуватися від світу. Йому набридло боятися кожного занадто гучного звуку, набридло сидіти вдома і не ходити на вечірки для студентів, де ті напиваються і наступного ранку йдуть на пари з виглядом мерця; набридло ховатися в кімнаті під купою ковдр, коли його вчергове накриває панічна атака. Але він безсилий проти цього. Компанія, з якою він раніше дружив, лише висміювала його, коли Джисон казав, що боїться грому і гучних звуків. Чи треба уточнювати той факт, що панічні атаки вони вважали страхом трішки сильніше?

Хлопець не знає скільки пройшло часу, перш ніж він відчув чиїсь руки на своїх плечах. Він не чув, що з ним говорили вже близько двох хвилин періодичну запитуючи як він себе почуває. Джисон лиш чув стукіт власного серця і голос усередині, який говорив йому, що скоро стане легше і йому допоможуть. Ще голос казав, аби він почекав буквально декілька секунд і йому принесуть воду, щоб трішки заспокоїтися. Пройшли ще пару хвилин, воду Джисон так і не випив, очі не розплющив, руки не розтиснув, проте голос усередині сказав, що його звати Мінхо. Але ж якщо голос усередині Хана, значить і звати його так само, як і його. Джисон же, ні?

Усвідомлення цього змусило розплющити очі і трохи підняти голову: перед ним сидів хлопець і схвильовано дивився на Хана. Він щось казав про те, зоб Джисон слухав лише його голос і постарався прибрати руки від вух. Мінхо не переставав погладжувати його плечі, а поряд стояв стакан з водою. Точно такий самий, який розбив Джисон. Точно, він же розбив стакан! Студент стривожено озирнувся на всі боки в пошуках уламків, але не знайшов їх і перевів наляканий погляд на Мінхо.

– Якщо ти шукаєш уламки, то не переймайся, я їх прибрав одразу після того, як ти сів на підлогу. Мало, поранився б ще. – Хо сказав це з легкою посмішкою, неначе показуючи Хану, що все добре і можна ні про що не перейматися. – Давай я відведу тебе в кімнату і зроблю тобі гарячий шоколад, добре? Або ж якщо я можу ще якимось чином тобі допомогти – ти тільки скажи, лади? Я зроблю усе, що від мене вимагатиметься.

– Будь ласка, просто не залишай мене самого, – з очей Джисона посипався град сліз.

– Ти можеш обійняти мене, якщо тобі треба. Я не залишу тебе, обіцяю, – аби довести свої слова, Мінхо розкрив руки для обіймів.

Хан буквально впав у руки Хо:

– Мені страшно, – зовсім тихо прошепотів хлопець, – грім жахливий.

– Вірю. Ходімо в кімнату? Як тобі ідея?

– Давай так ще трохи посидимо. Будь ласка? – Мало не благаючи просив Джисон.

– Звичайно, як скажеш.

Через кілька хвилин Хан зміг розслабитися і дозволити Мінхо відвести його в кімнату. Він думав, що хлопець його залишить з нещасною склянкою води і просто піде. Але ні, він залишився, як і обіцяв. Навіть розказав пару історій, поки закутував Джисона в ковдру. Також вони встигли більш-менш нормально познайомитися і тепер Хан знав, що його «рятівника» звати Лі Мінхо, йому двадцять чотири, він танцюрист, вчиться на третьому курсі, нахиляє голову в бік неначе кіт, якщо він щось не зрозумів, а ще у нього до безумства гарні очі. Джисон збреше якщо скаже, що у хлопця лише очі гарні. Мінхо натомість дізнався, що Хан навчається на другому курсі продюсерського, йому двадцять два, полюбляє грати на гітарі і вони мають спільного друга.

 Після того, як Лі вкутав Хана, він скомандував тому лягти на ліжко і не вставати допоки він не повернеться. Танцюрист же пішов на кухню готувати для Джисона гарячий шоколад, як і обіцяв. Грому найближчим часом не буде, начебто, тому Мінхо подумав, що його можна залишити самого на декілька хвилин.

Взагалі-то, Мінхо планував затриматися у Джисона хоча б до того моменту, коли Хан зможе спокійно заснути. А ще йому просто хотілося побути з ним якнайдовше – з Ханом цікаво, він розумів усі жарти Мінхо і навіть підтримував їх, через що на його очах поблискували каплі сліз від сміху, а нещодавня панічна атака була забутою. Джисон сидів під купою ковдр, склавши ноги по-турецькому, а голова Мінхо лежала в його ногах; Хан не поспішаючи перебирав волосся хлопця і робив йому легкий масаж голови одною рукою. Вони говорили про все і ні про що, було спокійно і затишно, студенти з’ясували, що дивляться зараз одне й те саме аніме, тому не задумуючись увімкнули все ту саму четверту серію і продовжили перегляд. Час від часу Джисон коментував безглузді канонічні вчинки головного героя, а Мінхо вбирав цей момент немов губка.

Чи то від легкості атмосфери, чи то від масажу, а може від тепла, що походило від Джисона, Лі не помітив як заснув. Проснувся зранку від того, що хтось або щось в його руках поверталося. Через декілька секунд хлопець додав два плюс два і все зрозумів: він заснув в кімнаті у Хана. На його ліжку. Більше того, він обіймав його всю ніч. Того самого Хана, який подобався йому вже декілька місяців. Того самого Хана, який не прогнав його під час нападу. Того самого Хана, що просив Мінхо залишитися з ним.

Розплющивши очі, танцюрист побачив біля себе Джисона, котрий усе сильніше намагався притиснутися до Мінхо, тому хлопець просто присунувся до нього ближче і натягнув ковдру на обох. «Лащиться немов кошеня», – подумалося йому. Поки він вкривав їх, встиг глянути час на наручному годиннику – 10:48. На пари не треба, сьогодні субота, а отже можна полежати довше. Хто знає, раптом Хан прожене його коли прокинеться.

Але цього не сталося.

– Вибач, я, мабуть, розбудив тебе коли ближче до тебе притиснувся, – сказав Джисон трохи хрипким сонним голосом. – Мені стало прохолодно, і я подумав, що тобі, можливо, також, а тягнутися за ковдрою не дуже хотілося, тому вирішив випробувати удачу і притиснутися ближче до тебе, – почав нервово виправдовуватися хлопець.

– Ей, усе нормально, – Мінхо намагався заспокоїти Хана і встигнути за його словесним потоком, – доброго ранку.

– Доброго, – Джисон посміхнувся, це Хо відчув своїми грудьми, куди, власне, і уткнувся музикант.

– Насправді, ти дійсно посприяв моєму пробудженню, але тільки частково. Зовсім трішки.

– В такому випадку вибач. Мені здалося, що ти все ще спиш.

– Нічого страшного, у будь-якому випадку я не дуже люблю довго спати, – Мінхо провів рукою по спині Джисона спочатку вниз, потім вверх. – Це мені варто вибачатися, оскільки я вчора заснув у тебе.

– Все добре, мені так навіть спокійніше було, якщо чесно, – ніяковіючи протараторив Хан.

– В такому випадку я можу і сьогодні провернути такий трюк, – сказав Лі трохи сміючись, – вибач, дурний жарт.

– Ні-ні, ти можеш. Ну, якщо хочеш, звичайно.

В кімнаті віяло напруженням і повисла незграбна тиша.

 – Вибач, варто було под…

– Хочу.

– Що? 

– Якщо ти не проти, то я можу і сьогодні залишитися. І в усі інші моменти коли тобі страшно чи ти хвилюєшся я хотів би підтримувати тебе.

Джисон підняв голову і подивився в очі Мінхо:

– Добре.

– Що? – Тепер вже настала черга танцюриста не вірити почутому.

– Ти собі навіть уявити не можеш наскільки сильно і наскільки довго я хотів почути щось подібне від тебе. – Хан знову опустив голову на груди Мінхо. – Насправді ти мені сподобався ще на тій вечірці у Чана пару місяців тому, але я не знав ні твого імені, ні з якого ти факультету, взагалі нічого. З тусовки я пішов раніше за всіх – не люблю галасливі місця і гучні звуки, тому не зміг підійти до тебе ще тоді. У Бан Чана випитувати не хотів, та й боявся. А тут на тобі, небеса звели нас. В буквальному сенсі, – зі смішком додав Джисон.

– Ти зараз будеш сміятися.

– Чому? – З цікавістю запитав Хан.

А Мінхо не поспішав пояснювати, підбираючи правильні слова.

– Ну ж бо, Хо, ну кажи, мені ж цікаво! – Джисон знову підняв голову і дивився на танцюриста, що посміхався.

– Ну взагалі-то ти теж мені подобаєшся з тієї самої вечірки у Чана, але я думав, що ти мене навіть не бачив.

– Ти знущаєшся? Як тебе можна було не помітити? Лі Мінхо, ти був самою приголомшливою людиною там!

– Хан Джисон, мені ніяково! Ти був найгарнішим там!

– Взагалі-то ти! Я був звичайним другокурсником, якого хьони запросили потусуватися разом. А ти! Ти! – Джисон тикнув пальцем у груди Мінхо. – Ти сяяв яскравіше, ніж диско-куля.

– Ні, неправда!

Студенти продовжували суперечку, допоки Хан не викрикнув, що зголоднів.

На кухні було тихо – майже всі студенти пороз’їжджалися по домівках, а в гуртожитку залишилося зовсім трішки. Мінхо готував сніданок для себе і Джисона, а той вертівся навколо і щось розповідав, періодично чи то випадково, чи то навмисне торкаючись передплічь Лі. А у танцюриста завмирав подих від кожного дотику, йому хотілося обійняти Хана і не відпускати нікуди, хотілося заховати від усіх його страхів, від усіх людей і від усього світу.

Саме тому Мінхо так і зробив.

А Джисон і зовсім не проти був.

І Мінхо дійсно допоможе Хану впоратися з усіма страхами.

А Джисон буде робити усе, аби посмішка ніколи не зникала з обличчя Мінхо. Та сама посмішка, в яку він закохався.

Вони успішно закінчать університет. Джисон разом з Чаном і Чанбіном, другом Чана, створять своє продюсерське тріо. Мінхо відкриє танцювальну студію. Вони житимуть в невеликій затишній квартирі з трьома котами. Вони проживатимуть усі хороші і не дуже моменти разом. І одного дня скажуть Бан Чану величезне дякую за те, що влаштував тоді вечірку.

І нарешті ззовні буде тепло, а всередині ще тепліше.