Мій милий, Аббакіо

Останнім часом Аббакіо ходить ще більш пригніченим і апатичним, ніж зазвичай, але все одно справно виконує свої доручення і нібито навмисне лізе в найзапекліше місце в боях. Буччеллаті помічає ці зміни в підлеглому вже не перший день і його це не на жарт турбує. Тому після виконання чергового доручення від боса, капо не витримує і вирішує поговорити з колишнім поліцейським безпосередньо.

– Аббакіо, що з тобою відбувається останнім часом? – запитує Бруно, підлеглого, дочекавшись поки інші члени команди розійдуться по домівках. – Ти поводишся дивно.

– Не лізь не у свою справу, Буччеллаті. – З явним роздратуванням у голосі відповідають йому на це.

– Це більш ніж моя справа. Ти вже кілька разів серйозно постраждав у боях, і це тільки за останні дні, крім того, вчора через тебе Міста ледь не пішов на той світ. Ви мої підлеглі, і я маю знати, що відбувається всередині моєї команди.

– У будь-якому разі всі залишилися живі і всі в строю, я сумлінно виконую всі твої доручення, решта – ні тебе, ні команди не стосується. Тож залиш мене в спокої. – Із цими словами блондин розвертається і йде, не бажаючи більше продовжувати цю розмову.

– Аббакіо! Ідіот! Я ж справді турбуюся про тебе… – майже шепоче йому в слід останню фразу Бруно.

Але той уже не слухає і ховається за найближчим поворотом, залишаючи засмученого капо наодинці зі своїми думками.

Сам же він перебуває в настрої не кращому. Ось тільки він має намір це виправити, забутися хоча б на цей вечір. Тому перед тим, як вирушити додому, блондин заходить до найближчого супермаркету, де ґрунтовно закуповується віскі. Хоч Аббакіо і не любитель напитися, але сьогодні ситуація виняткова, сьогодні можна. Існування на тверезу голову він уже не виносить, тому такі епізоди трапляються все частіше. А все через чортового Бруно Буччеллаті. І як тільки він примудрився закохатися у свого ватажка? Відповіді на це запитання хлопець не знає, однак, перші тривожні симптоми він почав помічати вже давно: постійне нав’язливе бажання доторкнутися до брюнета, просто перебувати з ним поруч, слухати його голос, бачити таке дороге й улюблене обличчя…

Леоне труснув головою, намагаючись відігнати від себе думки про Бруно, однак, допомогло це мало. Тож, не дійшовши до будинку, він витягнув із пакета пляшку з віскі та зробив кілька великих ковтків, від чого тілом розлилося приємне тепло, а думок у голові начебто поменшало.

Додому повертатися зовсім не хотілося, порожня квартира наганяла тільки більше туги. Тому Аббакіо взявся безцільно бродити містом, не забуваючи підтримувати такий розслаблюючий стан сп’яніння.

До свого будинку він дістався, коли на вулиці вже повністю стемніло. Світло ліхтарів м’яко освітлювало знайоме подвір’я і Леоне розгледів біля свого під’їзду самотню фігуру. Яким же було його здивування, коли він розгледів у ній Буччеллаті. Від такого повороту подій він навіть дар мови втратив і завис на місці, тупо втупившись на Бруно і моргаючи, ніби намагаючись відігнати ману. Проте капо нікуди не зникає, він так само стоїть навпроти свого підлеглого і дивиться на нього у відповідь. І є в цьому погляді щось таке… Щось особливе… Якась суміш занепокоєння, розгубленості й чогось іще. Ніжності? Леоне відмовляється в це вірити і таки знаходить у собі сили видавати із себе хоч щось:

– Ти що тут робиш? Ще й у такий час. – Намагається говорити спокійно й незворушно, однак, побачивши такого Буччеллаті, серце стискається в грудях, хочеться притиснути його до себе міцно – міцно, сховати від усіх тривог і ніколи не відпускати.

– Ти втік, нічого не пояснивши, на дзвінки не відповідаєш. Я переживав… Тому вирішив приїхати особисто.

– Давно тут чекаєш?

– Кілька годин.

– Ходімо, – відчиняє двері в під’їзд і пропускає вперед брюнета. – Зігрієшся, напевно встиг замерзнути.

Бруно з вдячністю киває і за кілька хвилин хлопці опиняються в теплій квартирі. Буччеллаті не упускає можливості озирнутися навколо, адже він уперше в гостях у Аббакіо. Атмосфера мінімалізму, що дивно, квартира досить світла і затишна, чого складно було очікувати від Леоне.

– Чай будеш чи щось міцніше для зігріву?

– Ти ж знаєш, я не п’ю, але сьогодні зроблю виняток.

Господар квартири наповнює два келихи міцним напоєм і ось вони вже сидять на м’якому килимі один навпроти одного, біля декоративного каміна і потягують віскі.

– Леоне, – уперше настільки неформально звертається до нього капо. – Знаю, що ти не любиш говорити про свої почуття, але все-таки… Що тебе гризе?

Від такого звернення і непідробно стривоженого погляду серце Аббакіо пропускає удар.

– Тобі краще цього не знати.

– Може я можу хоч чимось допомогти, – брюнет перебирається ближче і злегка стискає долоню дедалі більш шокованого товариша.

Блондин зовсім губиться від вигляду свого головного, уперше він бачить його таким м’яким, турботливим, навіть трохи збентеженим.

– Будь ласка, Леоне, скажи мені. – Зазирає просто в очі й сильніше стискає руку Аббакіо.

Терпіння останнього дає збій і він, осмілівши від випивки і наплювавши на можливі наслідки, бере Бруно за підборіддя і втягує в солодкий, невимовно ніжний поцілунок. Буччеллаті й не думає протестувати, навпаки, обіймає блондина за шию і відповідає на поцілунок.

– Бруно…

– М?

– Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю, мій милий Леоне.