5. «Принцеса і лицар»

Побачивши застелений диван, Едді засмутився.

 

«Ну і навіщо ти пішла?»

 

Зелена ковдра була ідеально складена та покладена на край дивану, а зверху лежала така ж ідеально лежача подушка; На підлозі не було ні одного папірця, ні однієї серветки. Наче тум нікого й не було.

 

Хоча Едді й був засмучений таким скорим відходом Фіони, його чомусь розсмішило ідеальне прибирання за собою. Якщо вона завжди так робить, то треба її частіше кликати до себе.

 

***

 

— О котрій ти пішла вранці? – спитав Менсон, коли Фіона закрила дверці шкільної шафки. Дівчина здригнулася від його раптової появи.

 

— Боже, Едді, – вона поклала руку на серце, – може перестанеш мене лякати?

 

— Вибач, не хотів, – він на секунду відвернувся, та все ж повторив питання: — Так о котрій пішла?

 

— Не знаю, – Фіона точно знала, о котрій вона пішла, та не була впевнена, чи треба говорити Менсону точний час, – десь о сьомій. А що?

 

— Нічого, просто цікаво. Ти так акуратно склала речі за собою, – хлопець посміхнувся, – ти завжди так робиш?

 

— А ти хотів, щоб я розкидала все по кімнаті? Мені й так не зручно, що я в тебе залишилась… – трохи ніяково відповіла Фіона. Менсон наздогнав її:

 

— Та нічого страшного, я не проти. І якщо кожен раз так будеш прибирати, то може тебе варто частіше запрошувати, га?

 

Фіона посміхнулася. Та згодом від чогось поморщилась:

 

— Боже, нащо ти так напшикався одеколоном? – спитала дівчина та почала махати рукою, відганяючи запах.

 

— Не подобається? – Едді трохи занепокоївся

 

— Занадто багато набризкався. Треба ж пшикати трохи, щоб пахло приємно, а не щоб у всіх навколо сльозились очі, – після цієї фрази Фіона закрила шафку та пішла в сторону свого класу.

 

Менсон наздогнав її:

 

— До речі, а що ти робиш після уроків?

 

— Дивлячись, що ти хочеш запропонувати, – сухо промовила Фіона.

 

— В центрі відкрилася нова піцерія. І я хотів би вшануватися честі піти туди з вами, принцесо Фіоно, – Едді протягнув руку, ніби запрошуючи на повільний танець. Фіона засміялася.

 

— Вибачте, юний лицарю, та у принцеси не так багато за душею, – саркастично відповіла дівчина.

 

— Ну, що ви, принцесо Фіоно? – Менсон розвів руками, – все моїм коштом.

 

— Поділимо навпіл, лицарю, – Едді тільки хотів щось заперечити, та дівчина тут же його перебила: – І це не обговорюється.

 

— Як вам буде завгодно, – Едді театрально вклонився.

 

— Побачимось, – дівчина махнула рукою та зайшла до свого класу. Хлопець лиш посміхаючись дивився їй в слід.

 

Едді й сам не знав, що з ним коїться. А може й знав, та не хотів визнавати.

 

У їдальні Фіона знову сіла на своє улюблене місце.

 

— Гей, хочеш сісти за наш стіл? – запропонував Едді, сідаючи навпроти.

 

— Ні, не хочу, – спокійно відповіла Фіона, не відриваючи очей від малюнка на столі та жуючи свій сендвіч.

 

— Чому? Ти так і будеш сидіти тут одна?

 

— Я не член клубу, це по-перше, – дівчина нарешті підняла очі, – а по-друге, я не звикла їсти в присутності такої кількості очей. Дивись, вона навіть зараз дивляться на нас, – Фіона показала рукою на стіл клубу Пекельного полум’я, та всі його члени одразу відвернулися, ніби вони секунду назад не ставили ставки, чи зустрічаються ці двоє, чи ні.

 

— Та не бійся ти їх. Вони не кусаються, – сказав Менсон та посміхнувся.

 

— Я їх не боюсь. Просто хочу поїсти в спокої, – промовила Фіона та знову повернулася до малюнка.

 

Едді наче зрозумів натяк, та хотів піти, як Фіона його зупинила:

 

— Але, ти можеш посидіти зі мною… якщо хочеш, – вона сказала це трохи ніяково, сама не очікуючи, що може сказати таке комусь, – якщо заважати не будеш.

 

Може Фіона не хотіла цього визнавати, та їй було затишно поряд з Менсоном. Він наче маленький вогник у пітьмі, який з кожним днем розростається.

Після цим слів Едді наче розцвів. Він махнув головою, та посміхаючись, сів поряд.

Гул за столом клубу Пекельного полум’я став гучніше.

 

— Вони сто відсотків зустрічаються, – сказав Ґарет, русявий хлопець в червоній картатій сорочці.

 

— Та не зустрічаються вони, – заперечив Дастін.

 

— Якби зустрічалися, Едді нам би її представив, – підтримав Джефф.

 

— Не подобається мені це все, – промовив Дастін.

 

— Чого це? Вони виглядають доволі мило, – сказав Майк, дожовуючи свій сендвіч.

 

— Голову ввімкни! Наш клуб розвалюється через неї, – Дастін майже перейшов на крик.

 

— Ти перебільшуєш, – відповів Ґарет, знову зиркнувши на сусідній столик.

 

***

 

На вулиці було все ще вогко. Всюди були калюжі, а на них відбиватися небо з безліччю хмарок; виднілися райдужні плями від машин, на яких приїжджали старшокласники школи Хоукінсу.

 

Едді чекав на Фіону біля головного входу, обпершись об стіну та засунувши руки в кишені. Хлопець дивився на хмари в небі, які вишиковувалися в різні фігури.

 

«Фіона б точно сфотографувала оту, що схожа на кота»

 

Нарешті з дверей вийшла Фіона, закинувши свій рюкзак на одне плече. Менсон відійшов від стіни ближче до дівчини.

 

— Довго чекав? – спитала Фіона.

 

— Та не дуже – він чекав майже пів години. Їх вчительці стало погано посеред уроку, тому всіх відпустили: — Ну, то що, ідемо?

 

Фіона кивнула головою та усміхнулася. По дорозі в піцерію, вони вели жваву розмову про сьогоднішній день, уроки, про улюблений смак піци та ще про багато не таких важливих речей.

 

Відкривши двері в кафе, почувся дзвін маленьких дзвоників зверху. Піцерія відкрилась не так давно, тому майже всі столики були зайняті. Фіона поглядом провела по приміщенню, та, не знайшовши вільних столиків, сумно промовила:

 

— Здається, все зайнято

 

За касою стояв хлопець з дуже довгим чорним волоссям та в пов’язці на голові. На його бейджику було написано «Арґайл».

 

— Привітулі, чува-аче, – він дуже дивно протягнув останнє слово.

 

— Привіт, Арґайле – з усмішкою привітався Едді, – ну та що, ти залишив на столик?

 

— Звичайно, чувак, у другому залі в кінці – Арґайл показав на вхід в інше приміщення.

 

«А ця піцерія більша, ніж я думала»

 

— Дякую, чуваче, – подякував Менсон та замовив велику піцу і колу.

 

Сівши за свій столик, Фіона сказала те, що крутилось в неї в голові:

 

— Ти навіть столик забронював. Ти був такий впевнений, що я погоджуся на піцу?

 

— Навіть, якби не погодилася, я б все одно сюди прийшов. І, чесно кажучи, тут не можна бронювати столики. Але Арґайл – мій друг, тому залишив один.

 

— Друг по самокрутці? – сказала дівчина та засміялася.

 

— Ну чому одразу…? – він не встиг договорити фразу, та теж розсміявся.

 

Фіона пила свою колу з трубочки та думала, про що поговорити, поки вони чекають на замовлення. На фоні не гучно грала якась приємна мелодія.

Через пів хвилини, Едді все ж завів розмову:

 

— Слухай, а скільки ти вже малюєш?

 

— Не знаю. Скільки себе пам’ятаю, завжди малювала. А що?

 

— Просто цікаво, а ти можеш намалювати що завгодно? – Едді злегка наблизитися до Фіони. Вона лиш розсміялася.

 

— Ні, звичайно. Я більше кваліфікуюсь на людях та пейзажах, – сказала Фіона, обпершись на спинку дивана. Та згодом усміхаючись додала: — І котах.

 

— А не хочеш… Мене намалювати? – обережно спитав Менсон, ніяково посміхаючись.

 

О-о, вже й не злічити, скільки разів Фіоні говорили подібне. Навіть ті, з ким вона не знайома. І її це завжди бісило. Та, через невідомі їй причини, їй не хотілося стукнути Едді по голові за таке прохання. Фіона лиш нахмурила брови.

 

— Час – гроші, Менсоне. Скільки ти готовий віддати? – трішки саркастично промовила дівчина та наклонила голову, схрестивши долоні на столі.

 

Едді спантеличився таким питанням та, зі смішком, обперся на спинку диванчика.

 

— Так і знав, – хлопець схрестив руки на грудях та на секунду відвів погляд. Та згодом знову підняв очі: — Тридцятка?

 

— Дивлячись, що саме ти хочеш – вони ніби зображали якихось професійних дипломатів, котрі обговорюють серйозні справи світового масштабу.

 

— Я б хотів великий портрет на полотні фарбами, щоб повісити на стіну, – він гордовито відняв голову, ніби вже позуючи.

 

— Ой, ну це вже серйозний запит, – трохи награно відповіла Фіона, натякаючи на підвищення ціни.

 

— Сто?

 

— Двісті

 

— Сто п’ятдесят?

 

— Сто вісімдесят

 

— Сто шістдесят.

 

— Сто сімдесят.

 

— Може все-таки сто п’ятдесят?

 

Фіона подивилася вгору, обдумуючи пропозицію.

 

— Сто п’ятдесят доларів, але завтра після школи купляєш мені шоколадку.

 

— По руках, – Едді протягнув руку, яку згодом пожала Фіона. Він ще не знав, де він дістане гроші, та він вже був схвильований тим, що в нього буде його автопортрет від Фіони.

 

— Коли починаємо? – спитав Менсон.

 

— Та, хоч сьогодні. Тільки треба збігати до мене додому по причандалля.

 

Едді кивнув та не міг перестати посміхатися.

 

Через пару хвилин, нарешті, принесли піцу.

 

— Смачного, – офіціант поставив підніс з піцею та пішов за касу.

 

Фіона та Едді взялися за їжу.

Треба помітити, що піца виявилася набагато краще, ніж Фіона очікувала – хоча їх з Менсона смаки в їжі дійсно відрізнялися, піца абсолютно точно була смачною для обох. Едді навіть назвав її «витвором мистецтва»

 

Через хвилин десять, коли з піцею було покінчено, Фіона полізла в кишеню по гроші:

 

— Скільки ти там заплатив?

 

— Тобі не обов’язково це робити – хлопець простягнув руку, щоб зупинити Фіону.

 

— Ну, ми ж домовлялись, Ед, – дівчина трохи злісно зиркнула на нього. Серце Едді приємно кольнуло від цього «Ед».

 

— Принцеси повинні бути в курсі, що по правилам етикету, платить той, хто запрошує, – хлопець посміхнувся та нахилив голову, дивлячись в очі Фіоні.

 

На таку заяву дівчина лиш здивовано підняла брови та сказала:

 

— Ми ж не на побаченні, – після цих слів, Менсон відвів погляд та подумав, що занадто багато собі надумав.

 

Згодом Фіона додала:

 

— І ми домовлялись же. Едді, іноді я не розумію твого надмірного лицарства.

 

Менсон все ж розсміявся, спробувавши забути про свої думки. Дівчина все ж дістала гроші з кишені рюкзака:

 

— Так, скільки?

 

— Я платив десятку, – насправді він заплатив 18 доларів за все.

 

— Так дешево? Ти точно мене обманюєш? – здивовано спитала дівчина, прищюривши очі.

 

— Коли це я тебе обманював? – трохи з претензією сказав Едді, – мені Арґайл знижку зробив

 

Едді й сам не знав, чому брехав. Він сам себе переконував, що це тільки з благих намірів.

 

Фіона в останній раз недовірливо зиркнула на Менсона та все ж простягнула йому п’ять доларів.

 

— Ну, так що, зараз до тебе? – спитав Менсон, виходячи з кафе. Над головою почувся приємний дзвін маленьких дзвоників. Фіона кивнула головою та пішла вперед.

 

Дорогою до дому Едді все розповідав свої ідеї для його автопортрету: то ніби він Том Круз, то ніби король, то ніби гордовитий лицар на коні. Та Фіона відкидала всі ідеї:

 

— Та чому ні? – по дитячому промовив Едді.

 

—Тому, що це тупо. Тобі на цей портрет треба буде кожного дня дивитись.

 

— Тоді, що ти пропонуєш? – він схрестив руки та ніби претензійно махав головою.

 

Фіона на пару секунд задумалась, подивившись у гору:

 

— Як щодо тебе у твоєму звичайному прикиді, але з гітарою? Ніби ти на рок-концерті, чи типу того?

 

Коли дівчина озвучила свою ідею, Менсон наче засвітився: як же він не додумався до цього.

 

«Все геніальне – просто»

 

— Це справді кльово!

 

Фіона теж посміхнулася. Вона і не думала, що її ідея так сподобається Менсону.

 

Коли обоє були вже майже біля дому, Фіона прискорила крок та випередила Едді. Це його здивувало.

 

— Куди ти так спішиш? – на це питання дівчина не відповіла.

 

Добігши, вона відкрила поштову скриньку та почала трохи нервово перебирати листи. Через секунду вона знайшла в цій купі доволі товстий конверт та широко всміхнулася. Менсон підійшов ближче та побачив, що на конверті були намальовані сердечка, а сам лист був з Флориди. Серце без відомих причин закалатало, в голові літали найдурніші думки.

 

«Мабуть, який родич» – намагався сам себе заспокоювати Едді.

 

— Від кого це? – максимально зберігаючи спокій, намагався спитати хлопець.

 

— Тобі яке діло? – Фіона аж ніяк не хотіла ділитися настільки потаємний. Навіть з Едді.

 

Серце стислося ще сильніше. Цікавість переповнювала його.

 

А може ревність?

 

Ні-ні, це точно не вона. Ревнувати друга? Справжній абсурд.

 

Фіона відкрила конверт та дістала звідти касету та листа. Трохи роздивившись касету та одним оком глянувши листа, вона заховала все до рюкзака.

 

— Ти будеш тут чи зайдеш? – абсолютно спокійно, ніби нічого не сталося, промовила Фіона. Едді перевів погляд на неї, ніби виходячи з якогось трансу.

 

— Що? А так, піду, мабуть, з тобою.

 

Зайшовши в дім, Менсон почав оглядати поглядом будинок. В зрівнянні з його старим трейлером, цей дім і правда походить на хороми принцеси.

 

Піднявшись на другий поверх та зайшовши до кімнати, він жахнувся: ліжко було ідеально застелено, на столі було чисто, всі речі лежали на своїх місцях, наче тут ніхто і не живе.

 

— Ти справді тут живеш?

 

Дівчина здивувалася такому питанню:

 

— Ем, ну, так. Що за питання?

 

— Просто все так… Ідеально. Все на своїх місцях. В мене такого, як ти знаєш, немає.

 

— Я так звикла, – спокійно сказала Фіона, діставши з-під ліжка біле полотно на підрамнику.

 

— А-а, я зрозумів, – сказав Менсон засміявшись, – всі речі під ліжком? Це все для батьків, так?

 

Наполовину він мав рацію: Фіона сама себе привчила до чистоти, щоб у батька було менше приводів прикопатися.

 

— Не вгадав, – дівчина посміхнулася, збираючи фарби та кісточки в рюкзак, – там тільки полотна і папір.

 

— Точно принцеса, – пошепки промовив Едді, оглядаючи кімнату. Фіона удала, ніби не почула.

 

_______________

 

Останнім часом писання дається тяжко, тому частини будуть виходити не так часто, як раніше. Дякую за розуміння <3