5. Одинадцятирічний Мелфой

– Драко Мелфой! – несподівано для себе самої випалила Герміона, коли хлопчики проминули її і зупинились біля дверей купе Гаррі і Рона. Ще кілька секунд і було б запізно. Тому вона і зробила перше, що спало на думку: просто викрикнула ім’я Мелфоя.

Драко повільно обернувся і здивовано подивився на Герміону. В його погляді не було жодного натяку на звичну ненависть чи зневагу, лише неприхована цікавість і трохи чванливості (ну, це все ж таки був Мелфой!).

– Привіт, – витиснула з себе Герміона, ледве витримуючи його пильний погляд.

– Привіт… – протягнув Мелфой і зробив крок до неї. Він, мабуть, щиро намагався пригадати співбесідницю, але, звичайно ж, не міг цього зробити. – Звідки тобі відоме моє ім’я? Хіба ми знайомі?

– Ні, – хитнула головою Герміона. – Але ти дуже схожий на батька.

– Он як? – Драко ледь помітно усміхнувся і гордовито випрямив плечі. – А ти…

Він змовк, продовжуючи свердлити Герміону поглядом. І їй не лишалось нічого іншого, як завершити почате ним речення.

– Герміона, – тихо проказала вона, подумки дорікаючи собі за недоречну нервовість – це ж всього лиш маленький хлопчик, хай і переконаний у власній винятковості. – Герміона Ґрейнджер.

– Ґрейнджер? – перепитав він і замислено зсунув брови. – Дивно, ніколи не чув. Батько жодного разу не згадував такого прізвища.

Рука Герміони, що все ще нервово вертіла у складках мантії дзеркальце, гарячково стиснулась. Ось зараз він зрозуміє, що вона не з їхнього кола, і знайомство закінчиться, щойно почавшись. Чи, якщо говорити точніше, перейде в звичне русло: на неї посипляться образи, хлине потік зневаги і ненависті. Герміона несамохіть зіщулилася і кинула на Мелфоя пригнічений погляд.

– Зачекай, здається, я зрозумів! – вигукнув він і озирнувся на Креба, ніби шукаючи підтвердження своїй здогадці. Герміона прикрила очі і приготувалась почути щось уїдливе і глузливе. Даремно все ж вона погодилась на цей експеримент. Не варто було. Що б не робила вона, спільного шляху у них з Мелфоєм все одно не буде. Навіть тривалістю в один-єдиний день. І як лише можна було повірити, що все могло скластись інакше? Що за наївність?

Зосереджена на переживаннях Герміона навіть не помітила, як сильно зціпила зуби, як стиснула руку у складці мантії, як гострий краєчок дзеркала вп’явся в тонку шкіру, а потім легко її прорізав. Пронизуючий біль миттю привів до тями. Герміона тихенько зойкнула, розтисла руку, дзеркало полетіло на підлогу і, розбившись, розлетілось на друзки.

Герміона похмуро зиркнула на хлопців: Креб з Ґойлом переглядались, обмінюючись кривими посмішками, а Мелфой здивовано дивився на шматки скла біля її ніг. Рука Герміони потягнулась до чарівної палички.

– Репаро! – пробурмотіла вона, і уламки, ніби намагнічені, підлетіли один до одного і з’єднались – дзеркальце знов було цілим і неушкодженим. Відчуваючи, як палахкотять її щоки, Герміона швидко нахилилась, підібрала дзеркало і запхнула в кишеню. Все, чого вона хотіла тепер – сховатися за дверима свого купе, щоб не чути єхидних коментарів майбутніх слизеринців. Саме так вона б і вчинила, якби, піднявши в наступну мить голову, не побачила прямо перед собою Мелфоя, який протягував їй білосніжну носову хустинку.

– Візьми. В тебе кров йде.

Він похмуро дивився на її ліву руку. Лиш тепер Герміона і сама згадала про біль і опустила погляд: по пальцях і справді тоненькою цівкою стікала кров.

– Ну ж бо, бери, – роздратовано буркнув Мелфой і всунув хустинку їй в здорову руку.

– Дякую, – пробубніла Герміона і притисла тканину до рани.

– Ти знаєш, насправді це не так вже й жахливо, – мовив Мелфой і поморщився, наткнувшись поглядом на червону пляму, що розквітала на хустинці, а потім знов поглянув на спантеличену Герміону. – Маю на увазі, те, що ти покруч – це не так і страшно. Ну, хвалитися, звісно, немає чим, але щоб аж так соромитися… Трапляється, що покручів навіть до Слизерину зараховують. Якщо вони обдаровані. – Драко трішки нахилився до неї і знизив голос. – Декан Слизерину, до речі, теж покруч. І ніхто не зварить зілля краще за нього. Навіть найскладніші йому під силу. А ти… – Він затнувся, потис плечима і продовжив: – Ти, як на мене, непогано управляєшся з чарівною паличкою.

Треба ж, він вирішив, що вона покруч! І що так сильно соромиться цього, що, нервуючи, навіть порізалась дурнуватим дзеркалом. А те, що вона може бути маглонародженою, йому й на думку не спало. Можливо, через те, що вона згадала його батька? Звичайно, звідки б маглам знати Люціуса Мелфоя?..

Якась часточка Герміони вимагала, щоб вона зараз же сказала Мелфою, що він помилився і ніякий вона не покруч. Що її батьки магли, а вона ніскілечки цього не соромиться. Воно ж бо так і є – ніколи Герміона не соромилась свого походження. Але якась невідома сила не дозволяла їй зізнатись. Вона зачаровано дивилась в навдивовижу доброзичливе обличчя Мелфоя і не могла повірити, що він здатен таким бути.

Герміона навіть не помітила, як куточків її губ торкнулася несмілива усмішка. Драко несподівано усміхнувся у відповідь, і вона, зніяковівши раптом, ніби справжня одинадцятирічна дівчинка, опустила очі на обмотану хустинкою долоню.

– Здається, я її тобі зіпсувала, – пробурмотіла Герміона, щоб сказати хоч щось – вона чудово знала, що одне закляття – і хустинка буде як новенька.

– Нічого страшного, – м’яко мовив Мелфой. Позаду нього почулось здушене гиготіння Креба і Ґойла, і Мелфой рвучко обернувся до них.

– Повертайтесь в купе, я зараз прийду. – Його різкий тон вмить відбив в «охорони» бажання хихотіти. Опустивши очі, хлопчаки попленталися в кінець вагону, а коли вони нарешті зникли з поля зору, Драко знов повернувся до Герміони. – Буду радий, якщо ти потрапиш на Слизерин, – промовив він, і щоки його ледь помітно порожевіли. – Я точно буду навчатися там. Всі Мелфої там навчались – це найкращий факультет.

Кажучи це, Драко гордовито підніс підборіддя, і Герміона насилу переборола бажання посміхнутися – його дитяча зарозумілість зараз здавалась радше кумедною, ніж дратуючою. Подумки Герміона дивувалась, як її настрій встиг так кардинально змінитись всього лише за декілька останніх хвилин. Варто було тільки з’ясувати, що Мелфой налаштований зовсім не вороже, а навіть навпаки, і світ ніби засяяв яскравішими фарбами.

– А якщо я потраплю на інший факультет, що тоді? – поцікавилась Герміона, злегка схиливши набік голову.

– Це буде недобре, – серйозно відказав Мелфой. – Рейвенклов ще півбіди, хоча туди й беруть зазвичай лише марудних заучок, а от Ґрифіндор чи Гафелпаф… Не приведи Мерлін туди потрапити.

– Чому ж? – тихо запитала Герміона, спіймавши його погляд.

– Тому що Ґрифіндор – це збіговисько нахабних бовдурів, а Гафелпаф… Гафелпаф – звичайне стадо дурнів.

– Тобто на твою думку половина всіх учнів Гоґвортсу бовдури і дурні? – потьмянілим голосом поцікавилась Герміона.

Його слова були їй дуже неприємні, але сперечатися всерйоз вона не бачила сенсу. Будучи дорослою людиною, хоч і в тілі дитини, Герміона розуміла, що перед нею просто маленький хлопчик, який бездумно повторює почуте від батька. Головним було те, що вона все ж переконалася, що є ньому і хороше.

– Схоже на те, – знизав плечима Мелфой, не помітивши її розчарованості.

– І якщо я потраплю на Ґрифіндор, то… – Герміона хотіла запитати чи він справді не спілкуватиметься з нею лише тому, що вона буде ґрифіндоркою, але передумала.

– Не потрапиш, – запевнив Мелфой і, подумавши, додав: – Не схожа ти на ґрифіндорку.

Потяг уповільнив хід. Очевидно їх поїздка ось-ось завершиться.

– Ну що ж, мені час йти, – промовив знехотя Мелфой. – Побачимося на сортуванні.

– Обов’язково, – відповіла Герміона і попрямувала до свого купе. Їхати лишалось хвилин десять, не більше. Ще зовсім трохи і вона знову переступить поріг Гоґвортсу. Зовсім трохи і вона знов зустрінеться з людьми, що були колись невід’ємною частиною її життя. І з Мелфоєм. Знову з Мелфоєм. Знати би, що ця зустріч їм обом принесе?