5 день

Знову настав ранок, такий небажаний. Голова розколювалася від мігрені. На годиннику була одинадцята. Випивши таблетку та присівши на кухонний стільчик, мій погляд пав на картину. Картина моря. На думку відразу пав спогад про подорож в подібне місце.

Відколи це університет відправляє в подорожі. Дивно. Думала я стоячи о 6 ранку біля навчального закладу. В ту мить мене бісило все, що потрібно чекати, що рано встали, що Ліам запізнюється, а я прийшла вчасно. Нарешті бачу на обрії Вільяма, з великою сумкою за плечима.

— Хеееей, нарешті ти прийшов, — радісно вигувала я

— звісно, я б тебе саму не кинув, — посміхаючись відгукував Ліам

— хєхє, мені це лестить, – посмішка не сходила з вуст

Посмішкою відповів він

Сівши навшпиньки ми чекали автобус, хвилина, п’ять. Ось нарешті й він, жовта фарба виблискує в першому сонячному промінні, ніби підморгуючи нам, загрузившись ми рушили. Їхати нам було 8 годин. Розваг було не багато, хтось спав, хтось дивився в вікно, хтось розмовляв з сусідом, чи просто залипав в телефоні. Ми дивилися фільм. На половині фільму я зрозуміла що Вільям вже сопить. Ніжно поклавши його голову собі на плече я виключила фільм і вперлася щокою в його м’яке волосся. Ніби сплю на хмаринці подумала я і згодом теж відключилася. Нас збудила викладачка, час виходити до вбиральні. Пройшла половина часу, настав час знову їхати. В решту часу ми поїли та поговорили. Ось і море. Таке бентежне та таке безхмарне. Сьогодні ночуємо з наметами на узбережжі моря. Розтаборившись ми пішли купатися.

— Гайда з розбігу. – запропонував Ліам

– Гайда!

І ось 2 молоді особи на заході сонця з розбігу пірнають в безкрайнє море. Бризки летіли на кілька метрів пропускаючи через себе жовтогаряче світло. Ліам був чарівний, я стрибнула на нього та повалила в воду, піднявши мене над водою він дзвінко засміявся та обнявши мене почав крутити, щоб викинути назад у воду. Ця мить запам’яталася мені як ніщо інше, вона була варта того, щоб подолати такий шлях.

Ось і перестала голова. На вулиці сварилася п’яні люди, знову вганяючи мене в спогади

Ось ми мокрі та щасливі йдемо смажити шашлики, так саме шашлики. На мангалі вже коптилося м’ясо, а біля нього зібралася купка студентів.

— І таак, хто хоче м’яса —через певний час запитав одногрупник. Та роздав кожному по шампуру.

А тепер вип’ємо – говорив його друг, роздаючи стаканчики та наливав трохи горілки. Ось ми з 2 викладачами перекинули кілька чарок. Хтось ввімкнув музику,

– потанцюємо, запропонувала я, та подала руку

– звісно – трохи похитуючись, тримаючись за мою руку встав Ліам

Ось ми 2 трохи підвищивши студента, тримаючись один за одного намагалися танцювати, приєдналася вся компанія. Хтось показував трюки, хтось просто обіймався, так стало тепло на душі. Заграла повільно музика,

— Дозвольте вашу руку мілорд — пафосно промовила я

— як мило з вашої сторони, міледі — не менш пафосно відповів Ліам

Дрова ще жаріли, пісок просідав під ногами не даючи стійкої опори, та сама особа була поруч, так близько. На мить пропали всі, були лише ми та море, яке створювало мелодію наших душ, та давало супровід на наш танець. П’яні та щасливі, саме такими я запам’ятала нас і ту неймовірну ніч

Цок, цок, цок, цок – кричить про швидкоплинність часу годинник. Швидше, швидше, встигни пожити – каже він мені. Але мені нема чого йому відповісти, оскільки думка, що найкращий час вичерпано не покидає мене.