Сни

***

— Тобі насправді потрібні пояснення щоразу, коли я вирішую ризикнути життям заради тебе? — Ґриффіт знов посміхається.
Спокій разом із вітром огортає їх обох, селиться ледве чутним шелестом у бездушному камені. Навіть мармур не здається тепер таким холодним та твердим. Ґатс відчуває себе дитиною, яка задає дурні питання про найзвичайніші речі, але чомусь услід за цим його гордість не бажає вересклим голоском заявити про те, шо її зачепили. Ґриффіт тихо зітхає, його очі сміються і дивляться то на Ґатса, то на безкрає небо. Світлі вії здаються золотими, вигнутою тінню опускаючись на щоки. Мовчання не зможе стати прірвою, що розділить їх зараз.

Дивні, безглузді почуття ворушаться у грудях, але не здаються ні холодними, ні порожніми. Немов добрі прянощі, вони ледве відчутним присмаком осідають на язиці, норовлячи ось-ось перетворитися у слова, далекі досі від грубуватої найманської мови. Непохитне кам’яне склепіння не в змозі зрозуміти, не в змозі прийняти того тепла, що маленьким сонцем спалахнуло в їхніх молодих серцях.
— Та ні, просто… — ніяковіючи, Ґатс не знає, куди подіти погляд. Він збентежений. Небо занадто високе для тих, чия сила не мрія, а помста. Він не насмілюється турбувати його даремно, і тому дивиться лише на його відображення у очах Ґриффіта. Сміливих очах, що готові кинути виклик самому небу, самій долі. З мільйонів смертних Ґриффіт один має змогу змінювати своє і чужі життя, вириваючи їх з десниці Господньої.
Ґатс розплющує своє єдине око, намагається, мружачись, закрити його долонею від безжального полуденного сонця. Вони ніколи не завершать цю розмову. Лиш тому, що вітер вирішив забрати за собою усі заготовані слова.

***

Фемто — так звучить неминучість. Гострий дзьоб сокола встромляється у серце пса, доки пес терзає крила птаха. Людські крики та стогін зливаються у одне невпинне благання зжалитися, сльози змішуються з кров’ю. Платою за його життя будуть тисячі смертей. Чиїсь крихітні мрії, чиїсь непримітні душі згорають, віддані одному великому багаттю.

“Я хочу крила”

Він не зупиниться. Шляху назад немає і ніколи не було. Дурні, вони повірили у те, що зможуть слідувати за його мрією, що зможуть жити завдяки його мрії. Твої крила будуть зіткані з ниток їх обірваних доль, білий сокіл. Твоє небо буде яскраво-червоним, пофарбоване їх кров’ю. Ґриффіт більше не здається легендою, що зійшла в мирське життя — він ніби ніколи і не був людиною. Їхні очі були сліпі, їхні вуха були глухі — вони не змогли помітити цього, коли ще можна було врятувати свої душі.

Але я не стану твоїми крилами. Я не стану твоїм небом. Я не буду вірним мечем у твоїх руках.

Світ руйнується. Старі звички, підвалини — їх усі забере новий янгол. Сокіл, вісник нової ери. Вісник нового неба та нового сонця. Серце озлоблюється ще більше, перетворюється на камінь, на холодний мармур, запечатуючи в собі агонію гріха. Ґатс не має мрії, адже мрія несе за собою відповідальність. Він віддасть перевагу ненависті і помсті. Це грубе первісне полум’я не затягне в себе вогники чужих надій, воно ніколи не зможе їх прийняти і занапастити, ставши новою всепоглинаючою, руйнівною мрією. Воно розжарить камінь людського серця і обпалить крила білого сокола.
Ґатс більше ніколи не піде за світлом посмішки Ґріффіта, адже Ґріффіта більше немає. Є Фемто. Так звучить неминучість. Так звучить гіркота. Такі на смак біль та розпач, що раніше сльозою збиралися у вуголках блакитних очей.

«Ти покинув мене, Ґатсе… Тепер я сам повинен іти за своєю мрією. Тепер тобі доведеться йти за мною. Хочеш ти того чи ні, ти навіки будеш моїм»

Ґріффіт… Він — привид минулого, що безповоротно зник у непам’яті, як і світлі дні Банди Яструба, що залишилися позаду. Іскра колишнього вогнища, що оселилася в пам’яті.
Ґатс загрубілими пальцями втирає сльози в темні вії. Йому не хочеться повертатися до жодного із світів — примари, як і те, що перебуває під владою неба, надто жорстокі до тих, хто намагається йти наперекір долі.