…

Я тебе любив. Любив твою яскраву, як сонце посмішку, любив твоє до нестерпності волосся, любив твої дурні жарти, хоч вони і були занадто тупими, але все ж, вони змушували мене посміхатись. Любив твою натуру, твою енергію, яку ти випромінював. Ми, як дві краплі води, але водночас, ми різні.
Різнойменні полюси магнітів притягуються, а однойменні – відшовхуються, так само і з нами.
Знаєш, твоя ідея поїхати в Бразилію і розпивати кокоси на пляжі, була таки привабливою в порівнянні з тим, що трапилося і що я наробив.
Хотілось би мені повернути час назад, щоб знову побути з тобою і Шоко. Ми б після завдань бродили по магазинам, ви б знову сперечалися що краще “Світлофор”, чи якесь там ескімо.Тоді б Шоко йшла по своїм справам, а я знову залишався з тобою. Ввечері ми б знову йшли в той гуртожиток, розмовляючи ні про що, або про щось безглузде. Якраз тоді ти запропонував поїхати в Бразилію, а я сказав що менше страждати треба, в висновку – постраждав і я, і ти. Треба було їхати в ту Бразилію.
І ось я сиджу перед тобою, як побита собака, а ти дивишся, споглядаєш своїми небесно-блакитними очима, які настільки заворожують, що аж подих перехоплює.
– Я просто довірився тобі.
– Справді? Ти безнадійний, краще би прокляттями засипав, для такого як я, це занадто хороший кінець.
В повітрі відчувалась прохолода світанку, щебетали птахи, хтось ішов на роботу, а хтось після битви зализував рани. Звичайний день, але не для цих двох людей, яким хотілось сказати багато чого один одному, щоб прояснити все, що трапилося багато років тому, розворушити давнє минуле, але часу не було…
Тоді Сатору присів навпочіпки і сказав це:
-Ти все ще мій найкращий друг,- його погляд пронизував мене наскрізь, наче дивився в саму душу, хоча я й цього не бачив.

Я не бачив, але я знав, що у нього на душі те, що він так майстерно приховує, актор погорілого театру.

Тоді раптово світ втратив будь які барви. Пітьма огорнула мене, чи то від мене сонце відштовхнулося?! Я навіть в цьому сам невпевнений. Що ж, чудовий кінець, буду бродити в обіймах пітьми.
– Точно, поки я ще тут, забув сказати одну важливу річ. Я кохаю тебе, Сатору. Класно було б справді з тобою поїхати в Бразилію.

…..

По лицю скотилась сльоза, може дві, і все ж таки маска тріснула. Витерши сльози рукавом, чоловік з білосніжним волоссям попрямував звідси геть, аби подалі, аби не бачити настільки кохане, знайоме обличчя, яке посміхалося, посміхалося як тоді, в перший день їхнього знайомства…