Врятований некромантом

Було важко та нудотно. Я перебував у темряві. Не відчуваючи себе, лише усвідомлюючи. Чекав на якийсь результат, розподіл, вирішення своєї подальшої долі. Спочатку навкруги мене вертілося все це: бій, вже відображений інакше, бо я впав без свідомості, темрява і спалахи енергій душ, емоцій, почуттів. Я боявся ворухнутися та зрушити з місця, щоб не відділитися від тіла, бо скрізь була Смерть — між воїнами спалахували чорні плями, які перетворювалися на воронів, що миттєво забирали душі померлих та відносили їх до прозорого світу. Здається, саме тут я і перебував, але птахів не бачив, бо вони були такі ж чорні, як і повітря, чи що воно таке є, тому вважалося, що прозорий світ зітканий зі Смерті. Взагалі про це місце було багато міфів у різних народів, але достеменно відомо лише одне — цей вимір існує. Були навіть ті, хто повертався звідти через кілька років і розповідав усілякі нісенітниці, але я не поспішав у те вірити, бо воно не вкладалося в наукову теорію, що нам викладали в академії. Після того, як Смерть забирає душу до прозорого світу, тіло розкладається і зникає. Отже, де б ті мандрівники знайшли нові тіла, щоб повернутися за кілька років?

Але саме зараз, у цьому стані, розуміючи, що я на межі, що я вже бачу не реальність, а цей прозорий світ, я серйозно замислився про те, чи зможу звідси втекти. І в мене навіть промайнув у свідомості якийсь план, але потім все почало згасати й стихати, енергія швидко вийшла, і я вже не думав ні про що – просто чекав. Мені було якось важко, як не повинно було бути за моїми уявленнями про посмертя. Я нічого не бачив, тільки зрідка чув незрозумілі шарудіння, а то ніби кроки, а потім і шепіт. Так тривало довго. Мене дивувало те, що навіть зараз я не втратив зв’язку з часом, і очікування здається мені обтяжливим, не вистачає терпіння. А ще не залишають тривоги, так і виринають думки з життя — чим битва скінчилася? Що там товариші мої, командир як? І треба ж було так схибити, не встигнути відбити вороже заклинання…

Тут раптом відчув, ніби мене піднімають, тицяють щось у губи, і горлом ллється тепле, ковтається саме по собі, хоч і важко. Раптом згадую, що маю очі і можу їх розплющити. І прозріваю, не одразу, повільно, продовжуючи ковтати те, що в мене вливають, не відчуваючи смаку. Дивлюся перед собою і поступово починаю бачити вікно збоку, ліжко попереду, на ньому витяглося моє тіло, вкрите ковдрою. Зовсім його не відчуваю, не можу ворухнутися… Далі кімната дерев’яна, полиці, заставлені та завалені усім, чим можна. Мене укладають назад на м’яке. Дивлюся на того, хто схилився наді мною. Знахар, чи що, який? Не старий ще, але вже не молодий, обличчя засмагле, очі блакитні, волосся сиве назад прибране, тільки пасма вибиваються. Одяг чорний весь – це насторожує.

— Хто ти? — ледь чутно питаю.

— Мене звуть Енкой. Некромант, алхімік, трохи лікар. А ти ким будеш?

— Латарій. Чаклун бойовий. Я помер?

— Занедужав ти. Нерви тобі порушили. Сильний якийсь, хитромудрий чаклун трапився.

— Значить, живий?

— А то який.

— Не почуваюся живим. Тіло як мертве. Ні сил, ні вогню у грудях.

— Стривай ще, вогню йому в грудях. Щойно оговтався. Може, й відійдеш ще… Я тебе лікувати намагаюся, відновлювати. Бачиш, от і заговорив уже…

Заговорити заговорив, а тільки це й мертві у некромантів уміють. Не вірив я йому, скільки він мене не переконував. Я ж бачив прозорий світ. А ще чув, що некроманти таке можуть:  повернуть душу в тіло, та й користуються по-тихому енергією, а потім демонові якому продадуть, а то й самій Смерті. Часом він обтирав мене трав’яною водою, і я на своєму блідому безвільному тілі помітив якісь плями, які у мертвих бувають. Ще більше переконався, що він бреше мені. Я ні смаків, ні запахів не відчував – тільки й були, що зір та слух. І мову залишив навіщось, видко, щоб розважав його. Звірів його дивних, мабуть, було недостатньо — безсловесні тварюки. Була в нього кішка з великими совиними крилами – літала погано, але все ж таки намагалася. Собака з людськими руками замість передніх лап і тілом змії замість хвоста. Незграбна, повільна, але Енкой навчив її нарізати та подрібнювати у ступці трави, прибирати будинок.

Тяглися дні, наповнені трав’яними відварами, шелестом книжок, глухими і дзвінкими ударами в глиняній ступці, його заклинаннями. Часто він надовго пропадав у лісі, що оточував будинок, ходив на полювання і за травами, доглядав свій город. З кожним днем я все частіше просив його відпустити мене, упокоїти і поховати, як наказують боги. Енкой продовжував гнути свою брехню і переконувати мене в тому, що я живий. Пояснював тим, що я думаю, переварюю їжу, але ж таке можуть і мерці, якщо некромант підніме їх свіжими. Навіщо ще некроманту стільки часу поратися з живою людиною? Не їхній профіль, не в їхніх інтересах. Якось сперечалися ми про це вкотре. Часу вже багато минуло, зима відходила, а мені так і не стало краще.

— Я бачив прозорий світ. А значить помер. — Виказав я свій улюблений і головний аргумент.

— Я теж його бачив, але ж я живий.

Я скосив на нього очі.

— Як?

— Бо я некромант. Я повинен відати Смерть. Знати її особисто. Такий іспит — повинен майже померти, переступити межу, але повернутися назад. Тому некромантів не так уже й багато, якщо казати про справжніх, а не всіх тих недоробків, які підіймають бездушних та дурних мерців по свіжих кладовищах.

— Отже, ти повернувся з прозорого світу. Що ти там робив?

— Уклав угоду зі Смертю.

— Яку угоду?

— А це вже особиста справа некроманта.

— Що взагалі таке Смерть? І який він — прозорий світ? Що там відбувається?

— Ти взагалі випускні іспити склав? — він подивився на мене з осудом.

— А ти взагалі ситуацію відаєш зі свого лісу? Дванадцятий рік війна. Нас готували швидко як воїнів, а не як професорів-теоретиків. Теорії було мало, в основному про чари, більшість часу — тренування.

Енкой зітхнув і подивився у вікно, збираючись із думками.

— Прозорий світ – це суто робочий вимір. Там відбувається обмін і перерозподіл енергій. Сподіваюся, хоч те, що душа — це енергія, тобі відомо? Смерть — провідник і наглядач. Вона зв’язна із нашим світом, інші істоти не мають права переходу.

— Які ще інші істоти?

— Ті, які контролюють процеси. Працюють з душами, обробляють, очищують, переробляють і вертають у наш світ.

— А ти їх бачив?

— Ні.

— Тобто якщо душу вже забрали і обробили, то неможливо повернути ту саму людину до життя?

— Ту саму неможливо. Але що є людина? Думки, пам’ять. Якщо добре зберігся мозок, імовірніше це буде майже та сама людина. Майже – бо вже інша енергія, трохи інакше функціонує тіло, зароджуються думки. Чари також ідентифікують іншу людину.

— Мені потрібен хтось, хто мене знає і знається на цьому…

Енкой закотив очі і плеснув долонями по колінах.

— Та живий ти, дурне дитя, скільки тобі казати? Це твоя душа. Ти був живий, коли я тебе приніс сюди. Думав, помреш дорогою, але ж ні. Не взяла тебе Смерть, хоч ти і залетів тоді з переляку в прозорий світ.

Я все одно йому не повірив, бо це неможливо було перевірити без чаклуна, який знається на пошуках та ідентифікації енергій. В мене таких близьких знайомих немає, але у підрозділі є картотека відбитків душ, тож якийсь професіонал з тих, хто займається упізнанням, міг би визначити, чи це справді я, а не підселена у свіже тіло нова душа. Але Енкой і чути не хотів про такі дурниці – в нього були свої на розумі. Сказав він, що спробує втілити свою ідею, як мені допомогти. Став пропадати десь, порався годинами у своєму підвалі, іноді тільки приходив оглянути або взяти крові. Я з нудьги помирав у своєму ліжку; мене облюбувала крилата кішка – часто спала на грудях. Розглядав зв’язки трав, сушених ягід і грибів, що висять під стелею. Намагався щось чаклувати, але одним язиком та очима багато не начаклуєш – потрібні руки, тіло, здоровий обмін енергії, а в мене енергія скрізь переривалася.

З весною стало зовсім несила, ще й нюх як на лихо відновився, запахи свіжості з вікна і землі, що прокидалася під сонцем, зводили з розуму. Весною я завжди був сильнішим, веселішим. Скільки дівчат було такими веснами… Тепер нічого немає. І не буде. Впадав у відчай до ридання. Ось так одного дня, коли я душив у собі чергові сльози і намагався відволіктися розмовами з кішкою, Енкой нарешті явив мені своє творіння. Спочатку я дуже налякався і навіть подумав, що заснув і бачу кошмар. До мого ліжка підійшла істота, схожа на людину будовою тіла. Шкіра була суцільна, без швів, але місцями ділянки відрізнялися відтінками, ніби були взяті з різних людей. Найдивнішим було обличчя: величезні жовті очі, тільки людський розріз, перенісся нормальне, а ось сам ніс чорний, як у собаки. Волосся золотисте, нижче плечей, а з нього по боках голови темні звірячі вуха стирчать. Воно уважно дивилося на мене своїми моторошними очима.

— Це хто? — Запитав я.

— Поки що ніхто, — відповів Енкой. — Просто тіло бездушне. Гомункул.

— Де ти його таке взяв?

— Зробив.

— Як?

— Алхімія та некромантія. Кров твоя. Серце молодого кабана. Печінка оленя. М’язи та кишки у вовка вимотав. Ніс, вуха та язик лисиці. Очі сови взяв. Кістки багатьох. У всього лісового народу потроху назбирав. Шкіру, зуби, волосся та мозок довелося людські брати, щоб схоже було й розуміло чогось.

— Де ж ти їх узяв?

— Війна йде. Чимало свіжих смертників.

— І що це? І навіщо?

— Для тебе.

— Як так для мене?

— Тіло. Для твоєї душі. Щоб жити нормально, ходити.

— У цьому нормально жити?! — здивувався я. — Та ти його бачив, це ж страх смертний!

Некромант глянув на своє дітище, явно не розуміючи, чим я такий невдоволений.

— Гарне тіло, — сказав Енкой. — Нюх звірячий, око совине, все бачитимеш, все чутимеш, все відчуватимеш. М’язи міцні. Тільки треба рухатись, щоб не застояло. Якнайшвидше ритуал провести.

— Який ритуал?

— Переселення душі.

— Не треба мою душу в оце! Якщо вона навіть не моя… Спочатку в моє ж мертве тіло засунув, а тепер ще краще вигадав. Відпусти ти мене, заради Світла!

— Куди тебе відпустити, юродивий? Живий ти, скільки разів казав. А не хочеш у здоровому тілі жити, то я піду іншого покаліченого солдата знайду. Думаєш, вас таких мало?

Я замислився. Довести він мені нічого не міг, а я був твердо впевнений у своїй мертвості, буквально відчував її, а після тої розмови ще й почав шукати і знаходити якісь відмінності у собі, ніби і справді не моя душа… А чого не згнив і досі — ясна річ, він же наді мною свої некромантські заклинання читає регулярно. Каже, щоб нерви відновити, та тільки нічого так і не відновив з того часу, як я прокинувся тут, хіба тільки нюх. Але можливість нарешті підвестися і рухатися була надто заманливою, навіть в такому вигляді. Я задумався, що можу зробити тоді, і вирішив, що непогано було б нарешті поховати своє тіло, може тоді і душа сама звільниться і в прозорий світ вирушить. Довелося погоджуватися. Енкой звелів мені готуватися і розповідати все про себе цій істоті, бо він стер попередні спогади, а воно повинно було знати, хто воно таке, коли стане мною. Ми ще з тиждень балакали, і наприкінці я вже був готовий його вбити, бо воно часто задавало якісь незручні питання про мої дії та вчинки.

І ось прийшов день ритуалу. Енкой розштовхав меблі, щоб звільнити місце у центрі невеликої кімнати. Щось довго креслив та розкладав там. Моє майбутнє тіло смирно стояло біля ліжка і, смикаючи лисячими вухами, спостерігало за діями чаклуна. Закінчивши підготовку, Енкой підійшов до мене, взяв попід руки, а гомункулу наказав брати за ноги. Разом вони перенесли мене та поклали на підлогу. Поруч чаклун уклав своє творіння, поправив наші пози, взяв книгу та чорну свічку, велів не заплющувати очі та роти і почав читати заклинання. Навколо щось блідо засяяло, всередині мене закололо, забриніло, ніби душа фізично відривалася від плоті. У горлі накопичувалася напруга, очі різало, але я не закривав: у чарівних ритуалах важлива кожна деталь. Вже майже нічого не розумів і не бачив… І нарешті щось вирвалося з мене. Сприйняття зникло.

І ось поступово почало щось прояснятися. Знову темрява і спалахи, якісь примарні стовпи, ледь видимі у темряві, напевно дерева навколо хати. Як би я міг, я би злякався. Між дерев промайнув великий чорний птах Смерті, покружляв навколо і всівся поруч, ніби дивлячись на мене. І тоді я вже злякався, але мене висмоктало звідти, і нові відчуття все перервали. Усвідомлювати себе у новій оболонці складно, незвично та незручно. Душа влилася і ніби влаштовувалась якийсь час, намагаючись знайти потрібне становище. Енкой продовжував читати заклинання, водячи наді мною рукою, а я чув його вже по-іншому, голосніше, чіткіше, бачив кожну тріщину на стелі, відчував яскраві запахи кімнати. Нарешті він дочитав, закінчив, свічення довкола згасло. Я повернув голову, з насолодою усвідомлюючи можливість рухатися, і глянув на себе збоку. Худий блідий чоловік з відрослим темним волоссям, горбатим носом і холодними руками: я тримав себе за руку, мабуть, для контакту.

— Латарій? Розумієш мене? — спитав некромант.

— Так, — випробував я новий голос і здригнувся: він був тихий і незвичний, м’який. Раніш я чув його ніби окремо, десь збоку – не як свій особистий

— Піднімайся.

Я встав і пройшовся кімнатою, першим ділом кинувся до вікна і визирнув, чи не сидить там Смерть, яку я бачив у прозорому світі. Ворони на гілці не було. Але це не означає, що вона не спостерігає за мною з того виміру.

— Що там таке? — запитав Енкой.

— Я бачив Смерть, коли переходив… І вона мене бачила.

— Це не добре. Але ти живий, тож…

Він спохмурнів, і мені стало якось ніяково. Не те щоби дуже лячно, але незручно. Здається, він не знав, що зі мною буде далі, а невизначеність лякає. Проте мені зараз не до цього. Я живий, я рухаюся, я можу ходити! Я помахав руками, потягнувся, з насолодою відчуваючи сильні м’язи. Підійшов і сів над собою попереднім, уважно розглядаючи з усіх боків. Це було не дуже приємно, але цікаво. Адже себе не скрізь побачиш. Тіло, хоч і було непритомне, продовжувало дихати. На спині були багряні плями, які я вважав за трупні, а Енкой пояснював як пролежні.

— Віднеси своє тіло назад на ліжко.

— Воно мені ще знадобиться?

— Сам вирішиш. Невідомо, як і скільки прослужить це тіло. Можливо, доведеться робити нове.

Я вдягнув свою стару форму бойового чаклуна. Задумався, що мені тепер робити. Згадав про своє призначення і спробував створити пальцями найпростіше заклинання світла. Вийшло, хоч і невпевнено, слабенько: ще погано контролюю енергії нового тіла. Отже, я, як і раніше, можу бути чаклуном. Але біда в тому, що я не маю знань. Тільки ті небагаті основи, які встиг розповісти цьому мозку. То це що, мені знову вступати до академії? Я не впевнений, що туди приймають гомункулів, нехай і з душею. Взагалі не впевнений, що це законно, чогось досі я не чув, щоб хтось успішно переселив душу у гомункула. Ще розбиратися і розбиратися… Але поки що хочеться просто жити.

До кінця дня я гасав лісом і відпрацьовував свої заклинання, навіть повигадував якісь нові, які, звичайно, не були новими, просто новий я про них нічого не знав. Тож надвечір зовсім видихнувся і падав з ніг, хоч і сил у мені було справді багато. Енкой нагодував мене вечерею, і я нарешті через стільки часу відчув смак їжі і дійсно насолоджувався такими простими стравами як сушене м’ясо, овочевий салат з травами та сухарі. Після вечері з приємною втомою впав спати на новому місці в сусідній кімнаті на застеляній лавці. Уві сні клубилися сумбурні образи, відчувалося щось неприємне, мабуть, від денних переживань. А прокинувся я, як завжди, на м’якому ліжку, не відчуваючи тіла нижче грудей. Насниться ж таке! Вже і повірити, і розмріятися встиг. Закрутив головою. За столом сиділа рукаста собака на ім’я Кіна і ложкою їла кашу з тарілки. Значить, некромант уже не спить, раз накрив на стіл.

— Енкою! — гукнув я. — Енкою, що мені снилося!

На мій крик з сусідньої кімнати вийшла страхолюдна золотоволоса і золотоока істота. Це був не сон. Точніше, не зовсім сон. Коли ж я заснув, якщо пам’ятаю його біля свого ліжка, а потім уже ритуал переселення? З підвалу піднявся некромант і зайшов до кімнати з якимсь мішком у руках. Подивився на мене, потім на гомункула, зрозумів і вилаявся Первородною Пітьмою.

— Вирвалася душа, повернулася. Погано прив’язав, — пояснив він.

Довелося ритуал повторити. Цього разу Енкой перевернув усю свою бібліотеку, перегорнув усі доступні вчення про душі та провів над новим мною ще кілька ритуалів. Поки він готувався, я встиг навчити гомункула заклинанням. Звісно, без душі він не міг ними користуватися, але я сподівався, що запам’ятає теорію, і потім я зможу їх відпрацювати. Після другого переселення я знову чаклував днями, в перервах лежачи на сонячних галявинах і думаючи про все підряд. Своїх спогадів у мене майже не було, я знав і усвідомлював, хто я є, але лише зі своїх слів, а коли намагався згадати щось конкретне, була порожнеча. Мені здавалося, що справжній я – не такий, раніше я говорив з іншими інтонаціями, дивився не так, міміка була інша… Все справжнє залишилося у звивинах мого власного мозку. А це означало те, що треба його повернути.

Я спитав у Енкоя, чи можна перенести мій мозок в інше тіло і прив’язати туди душу. Але він відповів, що ймовірність смерті велика, йому й так довелося перебрати і відновити цілу купу мізків, доки знайшов такий, що прижився в тілі. Я трохи засмутився, але не здався. Вмирати і ховати себе більше не хотілося, коли наново відчув смак до життя. Тоді мені спало на думку знайти лікаря для свого тіла, і все-таки повернутися в нього, хоч у цього нового і було безліч плюсів. Але зовнішність і пам’ять — важливі елементи людини. Не хотілося б втратити їх назавжди, та й тіло це ненадійне. І коли я вже все обговорив з Енкоєм, і ми зважилися на подорож, пролунав стукіт у двері.

Було це темного, ще холодного вечора, коли особливо гостро і п’янко пахло весною, і я був настільки натхненний і вірив у свої сили та успіх, що навіть зміг переконати Енкоя взяти участь у своїй авантюрі. Він, як господар, підвівся, але до дверей чомусь йти не став. Подивився на мене похмуро, напружено. І глухо промовив:

— Вона.

— Хто? — не зрозумів я.

— За тобою.

По загривку пробіг озноб. Я здогадався. Двері відчинилися, увійшла постать у чорному одязі з великою головою ворона і довгою палицею-списом у чорній руці.

— Син людський Латарій, — скрипучим голосом проскреготів ворон. — Настав твій час іти зі мною.

— Чому? — вигукнув я. — Я ж живий!

— Менше треба було кричати, що мертвий, — пробурчав Енкой.

Я глянув на тіло: воно дихало. У чому ж справа?

— Душа відокремилася від тіла, отже, потрапила до моєї влади.

— Але ж я зараз у тілі. Просто в іншому.

— Завіти наказують мені забирати розділені з рідним тілом душі та знищувати порожні тіла.

— Але ж ми живі! Я живий!

Смерть нічого не сказала, попрямувала до мого тіла. Я схопився і кинувся напереріз, на ходу чаклуючи заклинання. Добре, що тренувався. Одним хотів відкинути Смерть убік — не вийшло, іншим формував захисний бар’єр над тілом.

— Латарію, вона непідвладна чарам! — крикнув мені Енкой.

Це мене спантеличило, але лише на кілька секунд. Слідом я схопив кочергу і став у бойову позицію. Я знав, що я воїн, і вмію битися. Але ж не в цьому тілі без жодної підготовки! Мені було дуже страшно.

— Послухай свого старого слугу, — звернувся некромант до Смерті. — Залиш хлопця дожити свого віку. Адже він не великий, не правитель, нічого у світі не перевернеться від його життя.

— Як знати, — прорипіла Смерть. — Кожному своє. І мені треба виконати свою роботу.

— Тільки спробуй! — гукнув я, стискаючи кочергу, мов меч.

— Зійди з дороги, бездомна душа.

— Нізащо.

Смерть підняла спис і замахнулася на мене, удар був жахливої сили, але я відбив його кочергою і встояв завдяки своїм чарам. На Смерть вони, можливо, і не діють, але самого себе вдосконалити і підтримати додатковими силами можливо. Смерть не здавалася – перехопила свій спис краще і пішла в наступ. Я відбивався з усіх сил своїх вовчих м’язів. Навколо летіли іскри, тріски. Тіснячи один одного по невеликій кімнаті, ми завдавали відчайдушних ударів, трощили дерев’яні стіни, полиці, глиняний посуд, меблі. Зі стелі сипалися трави, ягоди та гриби, що їх збивав спис Смерті. Удар за ударом я тіснив її до дверей, а вона налітала на мене і відкидала до ліжка з моїм несподівано дорогим тілом.

— Зупиніться! — вигукнув Енкой. — Адже можна укласти угоду.

Смерть чомусь зупинилася, обернувшись до свого слуги, і я перевів загнане дихання.

— Дай йому час. Всього рік. За твоїми мірками це не так вже й багато. Якщо зможе повернутися у своє тіло назавжди, даси йому дожити віку. Якщо ж у нього не вийде, забереш собі тіло та душу в особисте розпорядження.

— Мабуть, я можу піти на це, — сказала Смерть.

У мене відлягло від чужого серця.

— Скріпимо ж клятвами цю угоду.

І ми принесли свої клятви, скріпивши їх кров’ю, а Смерть залишила на місці розрізу моєї долоні свою чорну мітку, після чого вийшла з дому, зачинивши за собою двері. Я подумав тоді, що мені шкода це тіло. Адже цікавий, складний, вдалий експеримент. І приречений на вірну загибель. Хіба тільки Енкой вигадає ще щось розумне та рятівне, як зробив це зараз і як робив завжди до цього.

— І що б я робив без тебе… — промимрив я, сповнений подяки.

Він тільки відмахнувся і почав нарікати на зруйнований будинок, явно перебільшуючи масштаби лиха. Ми взялися за прибирання. Мене безупинно мучило нетерпіння. Хотілося вийти негайно і вирушити на пошуки цілителя. Адже рік — справді, не так уже й багато. Але треба було зібратися, підготуватися до довгої дороги і вигадати, як нести з собою важке тіло. До всіх цих справ ми й узялися наступними днями, не витрачаючи даремно часу на сторонні турботи.