***

Майк не дивиться під ноги.

А все тому, що очі бентежно ковзають спорожнілими провулками Бостона, загорнутими у сутінки, мов стара кінострічка. Простуючи похилою бруківкою, де-не-де гладким асфальтом, Вілер вловлює шелест потрісканого листя і сміття. Воно снує вулицями без жодної мети.

Та Майк має не абияку мету. Бажання, намір, прозвіть як заманеться — втім у відчуттях він плутається.

Але ж у почуттях — ні.

Адреналін відлунює у вухах пульсом. Батьки не дозволяють гуляти містом пізніше сьомої, мовляв, це тобі не Індіанаполіс і, тим паче не Гокінс, де всі й все — однакове, і поза надприродним лайном не діється абсолютно нічого.

Вілу не дозволяють гуляти теж.

Долоні злегка пітніють, і Майк виймає їх із кишень шкіряної куртки. На противагу далеко не серпневому вітру, у тілі стає тепліше, коли Вілер наближається до старуватого під’їзду у вікторіанському стилі. Віл погойдується з п’ятки на носак і тримає долоні у кишенях мішкуватої джинсівки; Майк не бачив її раніше. Самотній ліхтарик на ґанку охоплює тьмяним світлом силует його друга, повсякчас блимаючи та відкидаючи розмиті тіні.

Коли Майк робить подих, коло легень тремтить дещо неспокійне.

— Привіт.

Погляд Віла миттєво опиняється на ньому і трохи подорожує перед тим як встановити контакт з Майковим. Баєрс мило усміхається.

— Привіт. — Він злегка опускає голову донизу. Охайне, заколисане вітерцем, каштанове волосся спадає на очі. Стрімкий поклик провести по ньому рукою майнув уявою Майка.

— Ходімо?

Віл ствердно киває.

— Ходімо.

Вони рушають звивистою бруківкою; поспіхом оглядаються, чи, бува, ніхто з допитливих батьків не опинився поруч. Наближений звук квапливих автівок зливається із брязкотом гральних автоматів аркади у буремну суміш. Майк вже був у “Time-Out Arcade” кілька разів — асортимент хоч і не радує, та принаймні вибір помітно більший, ніж удома.

У очах рябить неонове світло чергової забігайлівки, коли Майк та Віл наближаються до центральної вулиці. З прочинених шибок у ніс вдаряє різкий запах смажених вафель і карамелі.

Він справді інколи відчуває себе тут прибульцем.

Майк та Віл пліч-о-пліч оминають цегляну арку, наскрізь розмальовану балончиками, і рядочки низьких будівель перетікають у бетонні хмарочоси центру Бостона, котрі немов розперезали пласкими дахами синяву неба, що тліє помаранчевими смугами. Їх небагато — однак масивність і сірість височезних апартаментів видається задушливою.

— Гарбузовий?

Віл глипнув на нього, а потім до неба.

— Майже вгадав. Мандариновий.

На світлофорі запалюється зелений, і натовп рине пішохідною зеброю: кожний другий тримає в руці робочу валізку, а кожний п’ятий щось виразно торочить людині поруч. Хтось просто прямує вперед, зиркаючи на фари автівок.

Майка приголомшує те, наскільки схожі обличчя людей навколо. Він завжди думав: щойно ступить ногою у “майже мегаполіс”, то буде ошелешений ентузіазмом незнайомців; себто погляньте на гігантські кінотеатри, шурхотливі магазини записів з пластинками ексклюзивних гуртів, тонни піцерій і нічних клубів. Натомість у дорослих такі виснажені погляди, які Майк уже достатньо бачив удома. Чужі обличчя аж сяють неврозами й тривогою, і він починає розуміти, чому. Протягом кількох днів у Бостоні, темп життя вже видається до біса стрімким. Чи можливо це взагалі: відчувати себе дико і вільно, а водночас ув’язненим у великому місті?

Майк шукає поглядом вивіску метро. Так само легко знаходить руку Віла збоку і дещо позаду себе.

За мить відчуває, як рука Віла одночасно тягнеться до нього. Теплий дотик поєднує їхні долоні крізь натовп.

Проштовхнувшись крізь важкі скляні двері, вони опиняються у вже знайомому фоє із високою стелею: батьки й гадки не мають, що Майк бачить його ледь не щовечора.

— То куди ми йдемо? — Голос Віла лунає крізь віддалений гуркіт колії та писк касових автоматів і відчувається настільки близько, що Майк може заприсягтися — Віл усміхається. Коли він обертається, і здогадка справджується, табун мурашок пробігає хребтом. Мабуть, це все через колонки, з яких раптово заграла мелодія чергової реклами.

Майк лине до Віла, виправдовуючи це страшенним шумом навколо:

— Побачиш. Буде не цікаво, якщо я скажу зараз.

Щоками Віла квітне слабкий рум’янець, і Майку ледь не стає соромно від раптового бажання стрибати й посміхатися.

Вони все ще тримаються за руки. Ніхто не подає імпульс розірвати контакт першим.

Долоні розплітаються лише тоді, коли Майк з Вілом підбігають до потяга, що гальмує. Затхле повітря із запахом нагрітого заліза вдаряє в обличчя.

Вони втискуються у вагон, повертаючись обличчями до скляних дверей, які з ударним клекотом зачиняються прямо перед носом у чоловіка з лисою головою у краватці.

— Упс. Здається, хтось не встигне на вечерю.

За мить голос Майка губиться у підземному гуркотінні. Вуха за звичкою закладає, та невдовзі скрегіт рейок відходить на задній план.

— Окей, можна хоча б підказку?

Уста Майка тягнуться у напівусмішці, коли він зиркає на Віла: вогник захвату та дитячої допитливості мерехтить у його зелено-карих райдужках. Ліхтарі стрімко пролітають пітьмою тунелю за скляними шибками.

— Ні, — мовить Майк гордовито і знизує плечима рівно настільки, наскільки це можливо, коли ти притиснутий людьми з усіх боків.

— Як жорстоко, — Віл награно закочує очі й легенько штурхає його ліктем, і Майкова лукава посмішка пробивається на повну.

Вони їдуть, притиснуті один до одного ще кілька хвилин. Двері вагона розсуваються, і Майк з Вілом вивалюються у бік виходу.

Сьогодні був четвер.

Майкові конверси проковзують плитковими сходинками, і шлейф свіжого повітря огортає з голови до ніг. Стенди з газетами та журналами помалу шарудять від протягів. Замість кривих смужок помаранчевого у небі, вулицями палахкотять жовті ліхтарі. Майк подумки дивується, як швидко восени настає вечір.

— Гаразд, ми вже близько.

Бульвар коло метрополітену вирує життям. Кільцевою дорогою, яка обіймає місто, несуться одна за одною автівки. Вихор у легенях Майка набирає обертів, коли він охоплює поглядом віддалену площу річкового вокзалу. Він зиркає на Віла, і як же страшенно кортить торкнутися долонями знову.

Це відчувається дивно, не триматися за руки — ніби важливого пазлу не вистачає до цілісної картини.

Долоні Майка тремтять, коли він прикладає їх до очей Віла. Тихий зойк і легкий сміх, що виривається з його уст, лоскоче пальці Майка теплом.

— Окей, містер-загадка. Ти мене лякаєш.

Куточок рота Майка підтягується догори.

— Іди вперед. Обережно.

Віл крокує легко, впевнено; чи можна стверджувати, що його довіра є невіддільною частиною чогось такого, що квітне і плететься пелюстками душі у ритмах серця, коли вони знаходяться ось так, зовсім поруч?

— Повертай направо. Зараз буде кілька сходинок униз.

Рука Віла сліпо досліджує повітря, намагаючись вхопитися за потенційні поручні. Вид змушує Майка всміхатися ширше; ще не на повну, та щоки починають боліти.

Як долоні Майка зісковзують з обличчя Віла, то він деякий час тримає повіки заплющеними; так, мовби намагається відкарбувати дотик в уяві.

Майку справді варто менше думати.

Віл видає щось середнє між подивом та сміхом. Він зиркає на Майка, а потім знову на простору площу, котрою розгорнулися міріади мольбертів — казковий лабіринт посеред міста, де ще тільки починають ласкаво запрошувати на поріг галерей та художніх музеїв.

— Я подумав, що ти захочеш побачити цю виставку до того, як ми повернемося додому.

— Майк… Це- боже. — Зморщені усмішкою кутики Вілових очей бринять вологістю. — Як ти дізнався про неї?

— Ем… Інтуїція? — І дрібка пошуків та дзижчання над мізками Джонатана. Гаразд, можливо, не трішки.

Віл дивиться сором’язливо, та невдовзі промениста усмішка прорізається на його обличчі; Майк бачив її так рідко протягом останніх чотирьох років, що неодмінно відкарбовує на сітківці кожний незначний вигин, кожну деталь.

---

Інколи здається, що картини — недосяжне мистецтво у первинній формі. Висока насолода, якої не дано зрозуміти смертним: тому вони занурюються глибше. Підтекст, передісторія, сенс — що завгодно, аби не лишатися в невідомості; будь-що, котре здатне наблизити до розуміння.

Чого?

Шелест просяклого фарбами паперу зливається з трепетом хвиль річки. Повітря кружляє, розносить слабкий запах водоростей з узбережжя; бриз заколисує мольберти, підживлюючи динаміку малюнків на полотні.

Та хіба можливо оживити те, у що було вкладено більше, ніж буття?

Майк не дає відповіді на запитання навіть собі.

До очей припадає малюнок у врівноваженій, бірюзовій гамі. Човен, у якому вмостилися три хлопчики та один дорослий чоловік, гойдається неспокійною хвилею, хилиться убік, торкаючись вітрилами поверхні моря. Щось у картині чіпляло. Несподівано, до душі Майка транслюється більше, ніж милування вправними техніками художника.

Надія.

Winslow Homer, 1873-1876. Breezing Up (A Fair Wind).

Відтягнувши погляд від білої таблички під мольбертом, Майк не відчуває присутності Віла: тільки-но вони зайшли на територію площі, то кружляли виставкою пліч-о-пліч. Наразі Віл опинився далі, в кінці останнього ряду.

У периферії миготить яскраве зелене полотно з абстрактними візерунками жовтого і блакитного кольорів, коли Майк підходить ближче.

— Гарно правда? — Віл не відриває погляду від сусідньої картини.

— Так… Це щось на кшталт “реальності у реальності”?

— Вона сама. Поміть, яка проста композиція: вікно з виглядом у світ та його шматок всередині.

Майк примружує очі.

— Але шматок ніякий не шматок, а мольберт. — Нахиляється до полотна ближче. — І до того ж з ідентичним відображенням ландшафту за вікном.

— Що ти думаєш про цю картину?

Майк відчуває проникливий погляд Віла на собі. Усвідомлюючи, що мовчить довше, ніж варто, Вілер знову вглядається у полотно.

— Складно сказати. Це точно більше, ніж звичайне відтворення того, що пролягає перед очима, і водночас зображення показує все, як є.

— Я теж так думаю. Це одна із серії картин “La condition humaine” Рене Магрітта. Мені подобається те, як він сам висловлюється про них.

— Як саме?

— Він прагнув зобразити те, як ми бачимо світ. Всередині себе, — Віл м’яко торкається його долоні, — кожний відтворює реальність інакше і думає, що саме ця інтерпретація є дійсною, хоча насправді речі зовні є такими, якими вони є — тільки ми надаємо їм значення. — Обережною рукою веде вказівний палець Майка контурами намальованого мольберта. — Часто отримуєш це відчуття, коли пригадуєш минуле, а видається, наче воно тут і зараз.

Там, де шкіра долоні Віла торкається його, стає тепло попри жовтень, що опалює прохолодою легені та тіло до кісток.

— Он воно як. Це ніби ти намагаєшся відшукати прихований сенс, а він дивиться на тебе прямо з поверхні?

— Саме так, — голос Віла перетікає у шепіт. Дихання річки, гамір людей, що не можуть дочекатися п’ятниці блідніють, мов неякісна фарба під плином часу. — Я знав, що ти зрозумієш.

 

---

 

Холод безперестанку щипає руки до болю.

Це — агонія для Майка, насправді.

Віл, не поспішаючи, крокує поруч. Їхні плечі раз у раз стикаються; раз у раз з їхніх уст злітає сором’язливе “пробач”.

Майк не знає, куди прилаштувати власні руки; очевидно, він “знає”, та в кишенях їх тримати неможливо: щойно проходить оніміння, вони враз пітніють і стають липкими.

Дивна ідея забігти в “Deli Haus” і з’їсти ріжок полуничного морозива тепер здається не надто вдалою, адже Гелловін та сезон холодів не за горами, про що свідчить сонячне проміння, котре зігріває все менше і менше. З настанням сутінок мізерні рештки тепла розсіюються у повітрі — примарна ремінісценція безжурного літа.

Принаймні, морозиво було смачним.

Майк раптово зауважує, що Віл спостерігає за ним. Їхні погляди стикаються в унісон з пальцями, які блукають крізь повітря.

— Вибач. — Втім куточки рота Віла тягнуться в усмішці. Вона ховається у передніх пасмах, варто йому лиш трохи опустити голову.

— Не варто. — Майк відчуває, що теж посміхається.

Пішохідний міст, котрий віддалено нагадує той, що у Сан-Франциско, з’єднує два узбережжя. Одне — бетонне, звідти річкою відправляється у круїз черговий катер, інше — практично пусте, усіяне вологим піском та довгою парковою алеєю.

Повз проїжджає самотній велосипедист.

— Я не можу повірити в те, що цей шкільний рік — останній.

— Я теж.

Враз, разом з власними словами, Майк усвідомлює, як мало часу лишилося. Як його обмаль саме їм обом.

Цей рік можна порівняти з Каліфорнійським бризом на золотому узбережжі — не такий напружений, як той нестерпний вихор, що спіткав долю у перших двох роках старшої школи.

— Таке відчуття, наче пройшла ціла вічність, і водночас — хвилина. Ніби все сталося лише вчора.

Брови на обличчі Віла зацікавлено підскочили догори.

Майк пригальмовує.

— Чорт, це звучить як нісенітниця.

— Ні, Майк. — Віл заперечує стрімко і щиро. — Я теж це відчуваю.

Безліч невимовного залягає у глибині очей його ліпшого друга. Майку здається, що вираз обличчя Віла віддзеркалює його власний.

— Справді?

— Так. Навіть сумно, якщо чесно.

Майк не запитує, через що саме: дає Вілу час зібратися з думками, які миготять за його стурбованим обличчям.

Вілер здогадується, що Баєрс має на увазі зовсім не незліченні години у кабінетах, знущання паршивого Троя та інколи такі ж недолугі шкільні збори у спортзалі.

Хіба що “AV Club”. Його їм, безумовно, не вистачатиме.

Шурхотіння хвиль і все ще вкритих листям гілок перерізає вечірній дзвін годинника віддаленої ратуші. Вона зяє над темною поверхнею річки, ніби готується впасти, дати їй лише поштовх.

Гумове покриття бетону зникає, натомість кросівки в’язнуть у піску.

— Через багато речей. Часом я досі думаю про те, що було б, якби не трапилося… всього, — міркує Віл. Його очі ковзають вгору, шукаючи Майкові.

Решта замовчується. Майк ствердно, з розумінням киває, адже він також думає.

Багато думає.

… І відчуває.

Вони вмощуються під розлогою кроною старого клена, де пісок завжди лишається сухим. Масивний стовбур за спиною дає опору і трохи поколює жорсткою корою, коли Майк відхиляє голову назад і на мить довше заплющує очі.

— Що ж, принаймні ми маємо спільний коледж.

Його дихання мимоволі надламується, коли безжурна усмішка квітне на вустах Віла. Майк хапає за хвоста цікавість, що пролітає повз: чи такі ж ті вуста м’які?

Незчувшись, він усміхається у відповідь: профілю Віла, на який лягає сріблясте сяйво місяця, котрий мляво випливає із-за хмари; власним думкам, що лоскочуть живіт.

— Так. Я дуже радий, що ти поруч, — сміється Віл.

Майк зненацька виявляє, що їхні коліна притиснені один до одного. Він тремтливо видихає, хмарка пари помітна крізь пласт нічого повітря.

— Тобі холодно?

Коли Майк повертає голову вбік, то спостерігає те, як з декотрої причини — йому кортить дізнатися, з якої саме — брови Віла злегка підіймаються, очі мерехтять грайливою невинністю.

Крізь напівтемряву Вілер ледь встигає вхопити погляд Баєрса, що пробігається по ньому зверху-вниз — рух настільки швидкий, Майк і не помітив би, якби замість Віла був хтось інший.

Спека прокрадається хребтом аж до шиї.

— Мабуть. — Він затинається. — Не знаю.

Майк відводить свої очі першим, адже чим довше він дозволяє собі губитися у темних, широких зіницях Віла, тим складніше стає приховувати той факт, що тепло осідає позаду живота, мов білий шум щипає тіло ізсередини. Вілер втуплюється у миготливу панораму багатоповерхівок, далеких скляних офісів, шлейф життя котрих віддзеркалюється у хаотичних проблисках на водяній поверхні. Узбережжя, де вони сидять, вражає просторістю та усамітненням — звивиста алея за спиною лиш раз у раз відчуває тиск чиїхось кроків асфальтом.

— Ти нервуєш через коледж? — випалює Майк раптове запитання, та сам він не пам’ятає, аби прикладав до цього хоч дрібку зусиль.

— О так. Дуже, — Віл схиляє голову, неуважно малює кола на піску. — Інколи мене лякає думка, що всі ми не будемо бачитися так часто, не зможемо проводити нові кампанії DnD, і я не уявляю своє життя без… цього всього.

Віл прикушує нижню губу і зводить брови, його погляд прикутий до майже симетричного кола з піщинок, що закручується в спіраль, мов равлик. Туги у голосі Баєрса так багато, що її можна торкнутися.

До голови Майка непрохано лізе спогад: літо, 1985 рік. А згодом іще кілька.

— Я не знаю, — Віл розсіяно підкидає руки. — Напевно я просто боюся ставати дорослим.

— А хто каже, що ми повинні?

Майк ледь не підстрибує, коли Віл моментально підводить погляд.

— Маю на увазі…

Клубок у горлі в’яжеться інтенсивніше. Майк на мить міцно заплющує очі.

До біса це все.

— Я… Пам’ятаєш, коли я був не найліпшою версією себе того літа, ще до того як стався “Starcourt” і все-все?

Віл обережно киває.

— Ні. Я був повним ідіотом. І ті речі, які я казав після твоєї кампанії… — Майк вловлює напругу, що неминуче в’ється горлом і погрожує надірвати голос у першу-ліпшу мить. Він чітко пам’ятає сказане. — Не мав їх на увазі ніколи. Я хочу, аби ти це точно знав.

Віл блимає, його вії тремтять у сяйві віддаленого ліхтаря.

— Пробач. Я взагалі не мав нічого говорити в той день. А коли ти поїхав, все стало ще гірше, і…

Решта слів губиться у прозорому мареві перед очима. Мов у іншій реальності, Майк відчуває тендітний дотик, який одним легким рухом лягає трохи нижче його правого ока.

Він наважується відвести очі від власних кросівок й зустрічається з щирим поглядом Віла. Імовірно, подив, що вимальовується на обличчі Майка, не лишається непоміченим.

Вуста Віла розтуляються, знову замикаються. Він поспішає прийняти долоню. Майк раптово усвідомлює глибоку тишу, через деякий час неуважно фіксує пульсуючий гул з протилежного берегу.

— Ти плачеш.

До того, як Вілер встигає що-небудь вимовити, Баєрс продовжує:

— Я знаю, Майк. Все гаразд.

Місце, де секунду тому торкалися пальці Віла, палає, мов тавро.

Щось особливе є у тому, як чуттєво Віл дивиться на нього зараз. Майк не здатний чітко висловити, що саме, та пульс зрадливо набирає швидкість. Лагідна усмішка повільно розростається на обличчі Віла й аніскілечки не рятує ситуацію.

— Я серйозно, Майк. Я розумію.

Відстань між лівою ногою Віла і його правою стала суттєво меншою відтоді як вони почали розмову. Майк не пригадує, як це відбувалося. Болісне, тужливе бажання враз надходить в’язкими хвилями до його рук.

— Пробач, чи можу…

І до того, як Майк завершує речення, Віл мерщій киває головою.

Одну короткоплинну мить вони сидять, повернуті один до одного.

Одночасно підводяться. Майк лине до Віла, охоплює руками плечі, що поміцнішали за ще одне літо. Гіперусвідомлено відчуває, як руки Баєрса повільно простують його спиною й зупиняються коло талії.

Долоні Віла обвивають нижню частину його спини та формують замо́к, і Майк заледве стримує імпульс вигнутися від навали мурашок, котрі засідають за лопатками та вервечкою прокладають шлях до живота.

Волосся Віла має слабкий запах м’яти та злегка лоскоче його щоку. Щось всередині Майка на мить завмирає та пробуджує ностальгію, дивну невагомість, коли він впізнає підтони ванілі й прального засобу, який ніколи не відмиється від улюблених светрів його друга.

Це відчувається добре, стояти так. Звідкілясь прокрадається сміливість — Майк притискає Віла ближче; обережно, з усім трепетом, на який тільки спроможний, кладе голову йому на плече.

Майку здається, що в животі бурлить магма, і з кожним подихом, який ловить слух, з кожним лоскотом пухнастого волосся, вона згущується, прагне до сингулярності. Шепіт ламкого брунатного листя підбурює до точки неповернення, а ті ж самі хвилі річки резонують з пластами тепла, котрі линуть з тіла Віла. Він приємний, дуже приємний на дотик.

Ниточка хвилювання і чогось такого, що Майк не здатний артикулювати, снує у голові й мозолить очі, мов закарлючка на пошарпаному листочку в клітинку.

Вони поволі виринають з обіймів, та температура не спадає: тепло зв’язується між ними у вечірньому повітрі, яке огортає передчуттям кінця золотої осені звідусіль.

Щось у тому, як очі Віла стрімко бігають його обличчям, говорить — Віл здогадується. Про щось. Майк не знає, про що саме. Або удає, що не знає.

Безлад.

— У тебе листочок у волоссі, — голос Віла лунає, мов мелодія з глибин. Він плавно проводить пальцями крізь кучері Майка. У напівтемряві, що її розріджує лиш штучне проміння ліхтарів, Вілер не знайшов сил на те, аби навіть перевірити той листочок на існування. Чесно, йому враз стає однаково, коли долоня Віла випадково ковзає шкірою щік.

В середині жовтня листя ще не опадає.

Майк сподівається, що його експресивне червоніння непомітне.

Віл відкидає погляд униз перед тим, як подивитися на Майка знову, крізь тріпотливі вії. Подих вітру забавляється з його пухкими пасмами волосся, відхиляє їх у різні боки, відкриваючи кращий вигляд на обличчя.

Їхні мізинці торкаються. Ніжачись у безпеці, що її тягне з собою ніч, мов зачарований, Майк лине у дотик ближче і не може протистояти спокусі малювати кола на м’якій, як пелюстка шкірі Віла. Настирливість всередині наказує відкарбувати новітні відчуття, коли їхні пальці поступово сплітаються.

Майк добре пригадує кожен раз, як вони трималися за руки. Після Гелловіну п’ять років тому; значно раніші, коли вони були зовсім малі — він плекав тепло, що враз огортало звідусіль, варто було Вілу м’яко потягнути його за рукав светра під час ночівель, якомога далі від чужих очей у шкільних коридорах, у замку Баєрсів, де пролітали незчисленні ночі над горою коміксів і цукрових мармеладних черв’ячків.

Та цей раз відчувається особливо.

Самоусвідомленість заскочує зненацька і мчить тілом Майка, осідає невиразним страхом у голові, ніби легковий автомобіль на шосе, що вирішив неочікувано загальмувати. Туман занепокоєння концентрується у легенях, у стрімких ритмах пульсу. Майк побоюється наслідків, щойно Віл почує стукіт його серця у мізерному прошарку між ними, який скорочується — невпинно.

Він ловить себе на тому, що говорить.

— Все… гаразд?

Очі Віла вкотре метаються до Майка, і він прихильно мовить, майже пошепки:

— Так.

І раптово, ось так, Майк все розуміє.

Всі ті роки, коли він пояснював собі, намагався щось довести — вже не ясно, чи тільки собі, чи іншим — впадуть; їх знесе як картковий будинок. Всі попередні схеми, плани потягнуть у небуття погляд на світ таким, яким він є зараз, і Майк сам… Зміниться.

Зміна.

Його лякають зміни.

Та водночас Майк жадає їх понад усе.

Віл присувається ближче.

На поверхню виринає щось настільки рідне, страшенно своє, колись придушене. І робить це палко, проламуючи путь, не бажаючи утискатися під шкірою ні миттю довше, адже прагне більшого. Кипіло, дозрівало довго — почуття хоче вийти на волю, скинути останні кайдани.

А чи є вони тут і зараз, ті кайдани?

Майк заплющує очі та нахиляється вперед. Віл віддзеркалює обережний, втім такий бажаний крок. Тремтливий подих його уст, наче забавляючись, торкається Майкових. Живіт лоскоче в передчутті останнього кроку у невідоме.

Первинне відчуття володіє ним, змітає ґрунт під ногами.

І воно виходить. Почуття вільне — Майк ніколи не був настільки живим.

І він відчуває відповідь; не просто помічає, чи усвідомлює, а сприймає її кожною клітиною тіла.

Бо Віл і є відповіддю на всі запитання. Був відповіддю завжди.

Їхні вуста стикаються на коротку, водночас вічну мить. Під шкірою враз вибухають тисячі дрібних спалахів, і якби не долоня Віла, що досі міцно зчеплена з його власною, Майк присягається: він би втратив свідомість.

Майк несміливо віддаляється, і кінчик його носа трохи зачіпає Віловий. Та новітній захват лише потужніше вирує у тілі, коли їхні повіки ненадовго розплющуються.

Погляд Віла вражає безмежністю; ще ніколи його зіниці не містили подібної глибини. Очі більше не приховують таємниць і підтекстів — щось розплуталося зовні, всередині, між ними, й відслонило завісу туди, куди так давно, до болю хотілося зазирнути.

Віл закриває нестерпні рештки відстані й лине у поцілунок з новою силою, стискаючи комір куртки Майка. Вілер торкається м’якої шкіри його щік, пальці, легкі, мов пір’їна, простують вздовж витонченої лінії щелеп. Все довкола поринає у сон, віддаляється — лише вони пригортаються ближче і ближче.

Повні, гладкі вуста Віла все ще мають слабкий присмак полуниці й так чудово прилягають до нього, що Майк не міг мріяти про це навіть у найправдивіших мареннях безсонних ночей; вони палають ніжністю, бажанням — плечі Майка мимоволі тремтять, а в коліна б’є в’язка слабкість. Те, як Віл цілує його, вводить в іншу реальність, де не фіксується аніскілечки окрім дотиків, відчуття їхніх тіл страшенно поруч. Долоні Вілера опускаються нижче і блукають лінією плечей Баєрса.

Він власними грудьми відчуває шалений стукіт серця Віла, від чого у заплющених повіках спалахують зірки.

Дещо безладним рухом долоня Віла заринає у його кучеряве волосся. Плавно ковзнувши оголеною шиєю Майка, лягає на потилицю. Дихання надривається, і тихий звук тікає з Майкових уст — йому буде соромно за це все своє життя.

Він поцілував Віла. Майку все ще не віриться, що він цілується з Вілом. Тут і зараз він поцілував Віла Баєрса, і той цілує у відповідь. Дванадцять років дружби, і він цілується з Вілом. Немислимо.

Віл посміхається, коли вони, не розриваючи поцілунку, прямують до дерева за його спиною, і Майк ледь не спотикається через власні незручно довгі ноги. Баєрс піддається імпульсу і щільно прилягає до міцного стовбура, його долоня зміщується до лопаток Вілера і ніжно підштовхує ближче. Запах кори клена зливається з ароматом м’яти та ванілі, ноти останньої розкриваються більше, коли Майк цілує Віла у щоку.

Легкий сміх Віла лоскоче його вухо, і Майк досить явно відчуває, як низ живота скручує у вузол.

Віл знову цілує його, солодко і повільно. Майк фіксує руки на його талії, вовняна тканина светра м’яко шурхотить у долонях. Пальці Віла остаточно заплуталися у волоссі.

Майк поглиблює поцілунок, несильно кусаючи нижню губу Віла. До вух долітає задоволене гудіння, і млява посмішка прагне розповзтися його обличчям.

— … побитися об заклад, що вони стирчать у приставці й не виходили надвір цілий день!

О, ні.

Хвилина неземної втіхи розтає у повітрі, і Майк з єдиного погляду на Віла розуміє, що серця обидвох впали до п’ят у блискавичні частки секунди. Не гаючи й миті, він хапає Віла за руку і тягне вниз, відповзаючи до гущавини неподалік. Якраз коли вони незграбно плюхаються на газон, низький, лагідний сміх долітає слідом.

— Це, мабуть, Джонатан і Ненсі, — голос Віла, більш хриплий, ніж раніше, тихо лунає крізь темряву біля його вуха, і Майк впевнений, що все ще жахливо червоніє.

Якимось чином йому вдається розгледіти кривувату, м’яку усмішку, що розквітла на обличчі Віла. В контрастній грі тіней, погляд Майка падає на крихітну ямочку на щоці, родимку над лівим кутиком уст, закуйовджене волосся. Йому скручує серце від того, наскільки Віл фантастично привабливий.

Шкода, що Майк кепсько малює — він би зараз неодмінно написав портрет і повісив над своїм ліжком, однак потреба в цьому відсутня: Віл тут, поруч. Його бік притиснутий до Майка, а їхні ноги заплуталися.

Милуватися Вілом можна хоч вічність.

— … Майк, ти витріщаєшся, — самовдоволення у його голосі не меншає.

— Замовкни.

— Стоп. Ти чуєш?

Майк затуляє долонею рот Віла, аби сміх не долетів до допитливих вух Ненсі. Її кроки, що невпинно наближалися, враз зупинилися. Знаючи те, наскільки Майку зазвичай щастить, він впевнений — сестра стовбичить просто за деревом, де вони з Вілом ще цілувалися мить тому. Довбане кліше.

— Що? — Запитання Джонатана звучить близько і надто реально порівняно з гуркотом віддалених автівок і басистої музики торгових центрів.

Майк майже крізь повітря відчуває, як очі його сестри пробігаються із боку в бік. Спиною крадеться острах, наче погляд Ненсі здатний просканувати крізь суцільне плетиво гілок і листя.

— Нічого. Забудь.

Його долоня невагомо падає додолу, у легенях відроджується неймовірна здібність під назвою “дихання”, коли лепет Ненсі та Джонатана поступово зникає у тьмяно освітленій алеї.

— Чорт.

Майк запитально нахиляє голову до Віла.

— Вони зараз йдуть додому. Їхня практика завершилася годину тому.

Решта вловлюється без слів.

 

---

 

Майк не дивиться під ноги.

А все тому, що погляд безупинно смикається на його долоню у долоні Віла.

Це відчувається приємно — триматися за руки.

Ніч зійшла на Бостон. Вона минає у стрімких смугах цегляних будинків, арок, провулків; приховує барви міста у темній попелястій синяві, загострюючи інші відчуття, що їх не здатне вловити око.

Вони біжать вулицями, і Майку пече у легенях крізь сталевий вітер. Можливо, невдовзі він з Вілом проведе день під ковдрою з гарячим горнятком медового чаю. Краще, якщо в одному ліжку.

Бешкетницький сміх відбивається від рельєфних стін, місцями потрісканого асфальту. Під ногами зі скреготом розлітається у боки потріскане листя — мовби навмисно прокладає шлях. Азарт і щось іще; особливе, тендітне ллється тілом і відлунює у вухах стрімким пульсом.

Їм конче треба встигти добігти додому, поки це не зробили Ненсі з Джонатаном.  Хтозна, схоплять їх чи ні, та Майк впевнений — ніщо не зупинить його мету, бажання… Почуття, котре тягне до Віла, тягне вислизати з будинку під покровом ночі, аби говорити про все на світі.

А коли попереду майоріє старуватий під’їзд у вікторіанському стилі, і вони різко гальмують, щоби схопити краплю повітря, Майк знає.

Коли Віл скорочує відстань, і вони досі тримаються за руки; ледь підіймається навшпиньки та лишає швидкий поцілунок на щоці Майка, освічуючи темряву навколо блискучою усмішкою на всі тридцять два… і Майк усміхається так само, то він знає.

Завтра ввечері вони втечуть знову.

(Хто ж знав, що Джонатан і Ненсі повернуться за кілька хвилин, і його сестра, ймовірно, помітить безладно почеплену на вішак куртку, конверси, що з напівзав’язаними шнурками валяються у різних куточках вітальні.

За сніданком Ненсі обов’язково кепкуватиме з нього, і Майку доведеться наступити їй на ногу, аби Карен так і продовжувала думати, що її син кожний вечір старанно готується до екзаменів з найліпшим другом і лягає спати рівно о десятій тридцять.

Майк, однак, не зміг знайти в собі сили перейматися усім цим.)