4.

Ми сидимо на підлозі біля каміну, ледь не пірнаючи в зелене полум’я. Часу в нас обмаль, зовсім обмаль. Гаррі переводить погляд з тебе на мене і назад. У цьому погляді – вибухова суміш надії, розчарування, довіри і недовіри. Ми з тобою говоримо по черзі, передаємо одне одному репліки, як натреновані гравці перекидають м’яча. Переконати. Втримати. Яка різниця, що там було насправді? – важливо лише одне: щоб недовіра залишила ці вимогливі очі. Ми обидва знаємо, що лише це й важливо насправді, бо від цього хлопчиська, що подорослішав так рано, залежить і твоя доля, і моя. І Ордена. І країни, якщо вже на те пішло. Усвідомлювати це – незатишно і тоскно. Ми, двійко дорослих чоловіків, двійко не найгірших чаклунів, тільки й можемо, що говорити. До часу втримувати реальність такою, якою їй належить бути, та вірити у пророцтва.

Ти бадьоро кажеш:

– Звичайно, Джеймс поводився, як дурень! Та ми всі були дурні! Може, крім Муні.

Я мимоволі здригаюся. Скільки років я не чув, як ти вимовляєш це дурнувате прізвисько?.. Хитаю головою:

– Хіба я хоч раз заборонив вам чіплятися до Снейпа? Хіба хоч раз насмілився вам сказати, що ви зайшли надто далеко?

…Кров гучно бахкає у скронях. Я дивлюсь у книгу. Літери злилися в суцільну чорну пляму – брудну, мокру пляму. Короткий схлип Снейпа б’є мене під дих – болючий сплав приниження та люті. Я закриваюся руками від цього червня, від цього сонця, від цього голосу, від власної ненависної слабкості…

Стиснувши зуби, змушую себе повернутися до реальності.

– Гаррі, а як відреагував Снейп, коли зрозумів, що ти все побачив?

– Сказав, що більше не навчатиме мене блокології, – байдужим голосом каже Поттер. – Подумаєш, налякав…

– ЩО?! – гримаєш ти. – Я мушу туди піти і поговорити зі Снейпом!

І ти справді починаєш зводитися на ноги, щоб іти – негайно, просто зараз, до каміну мерзотної павучихи Амбридж, і ти ані на мить не замислюєшся, чим це може для тебе закінчитися, і в цьому – ти весь… Я хапаю тебе за лікоть і силоміць саджу на місце.

– Якщо вже й говорити зі Снейпом, то це маю зробити я. Ще декілька квапливих реплік, а потім шум десь там, за спиною у Гаррі, і ми обриваємо розмову. І певний час, мовчки дивлячись одне на одного, сидимо перед каміном, у якому тепер невпевнено тремтить звичайний рудий вогонь. Потім, схаменувшись, ти вириваєш руку з моїх пальців і саркастично цікавишся:

– Ти серйозно зібрався балакати зі Снейпом, Ремусе?

– Гадаєш, у тебе вийде краще?

– Гаррі – мій похресник!

– Навряд чи це завадить вам зі Снейпом повбивати одне одного, – втомлено зауважую я.

Ти похмуро всміхаєшся:

– Ну, хоч якась би користь була від розмови. Та й від мене.

– Сіріусе!

– Що – «Сіріусе»? – гостро відгукуєшся ти. – От тільки не треба знову розповідати мені про те, як Северус усвідомив юнацькі помилки, що Северус на нашому боці, що Северус надзвичайно потрібен Орденові, та інші блаженні дурнички. Шмат лайна твій Северус, і завжди таким був, і залишиться. Може, ми – я та Джеймі – і були тоді малолітніми недоумками… Можливо. Але він – він і тоді був шматком лайна, дрібною небезпечною паскудою, і я ані хвилі не жалкую ні про що, що ми тоді робили, про жодне закляття не жалкую…

Я ще намагаюся тримати себе в руках і спокійно (мені здається, що спокійно) прошу:

– Сіріусе, будь ласка, давай не будемо…

Але ти підстрибуєш і кричиш, вилупившись на мене зверху вниз:

– Ні, дідько тебе забирай, ми будемо, Люпине! Тому що досить вже! Тому що мені це вже остогиділо! Гадаєш, я тоді не бачив, як ти на нього дивишся? Гадаєш, я не знав, що ти вештаєшся підземеллями у Джеймсовому плащі? Гадаєш, я не розумів, що тебе на ньому заклинило? Що ти весь час думав про нього, лише про нього, навіть коли кінчав, вчепившись у мене і повторюючи моє ім’я?! А йому на тебе завжди було насрати, Люпине! На тебе і на твоє ідіотське кохання. І за це мені хотілося розмазати його по стінці – тоді хотілося, і зараз хочеться рівнісінько того ж самого.

…А я згадую теплу примару посмішки, що колись привиділася мені в чорних очах похмурого підлітка… Згадую жорсткі, впевнені руки, що вливали зілля мені в горлянку – тоді, в мій останній день у Гоґвортсі… Згадую клятого пугача, який одного дня приніс мені ліки від самотності…

Я дивлюсь у твоє бурякове спотворене обличчя – і розумію, що у мене немає відповіді. І гніву нема – лише безкінечна втома. Я підіймаюсь. Ми знову дивимося в очі одне одному, і я тихо кажу те, що слід було сказати вже давно:

– Якби ви тоді не були такими… недоумками, Сіріусе… хтозна – може, й Снейп не став би тим, чим він став. Може, все взагалі склалося б якось по-іншому. Може, Пітер не шукав би визнання на тому боці. Може, Джеймс та Лілі були б зараз живі.

– Тобто, у їхній смерті в будь-якому разі винен я – ти це намагаєшся сказати, Люпине? А от якби ти не був таким ідіотом, сліпим до всього, окрім твого ненаглядного Северуса – я б, може, не відсидів дванадцять років в Азкабані! Як? Як ти міг повірити, що я зрадник і вбивця? Після всього, що було…

– Після всього, що було? – стиха перепитую я. – Після чого саме? Після того, як ти заради власної розваги ледь не вбив людину? Ледь не занапастив мою душу? Після того, як ти роками принижував усіх, кого вважав гіршими за себе? Чим ти тоді відрізнявся від смертежерів – таких самих зверхніх чистокровних покидьків? Тільки ґрифіндорською краваткою на шиї? Після чого саме, Сіріусе? Після того, як ви з Джеймсом поміняли всі плани, і жоден з вас навіть не спромігся мені про це сказати? Скажи, як ти міг не повірити мені, Блеку – після всього, що було?

– А як я міг тобі вірити, Люпине? – розпачливо кажеш ти. – Адже ти мені брехав у найзаповітнішому, у тому, що в нормальних людей іде від серця. Брехав щоразу, коли казав, що кохаєш мене. У що мені було вірити, якщо навіть це було брехнею?

Отак, Ремусе Люпин. Усі ви тоді були варті одне одного. Всім дякую, усі вільні.

Мені здається, що в кухні закінчується повітря. Говорити більше нема про що, кричати немає сенсу, дихати немає чим.

Поволі виходжу. Поволі підіймаюся сходами до кімнати, яку звик вважати своєю. Поволі складаю в сумку нечисленні лахи. Перш ніж згорнути плаща, виймаю з кишені перстеник, що так і лежав там від самого Різдва. Кладу його на підвіконня. Озираюся – чи не забув чогось – а тоді спускаюся в передпокій і залишаю твій дім.