4

Перше чергування прошло без несподіванок. В наших стомлених очах відбивалося сонце, що прокинулося. Здавши чергування, ми пішли по вранішній, ще сонній вулиці. Дим цигарок, роса на траві, теплі, ще робкі промені сонця. Ніжно помаранчеві. Ми з Максимом обмінялися номерами. Тепер я плентався додому, з єдиною метою — виспатися. Хоч я і звик до нічних чергувань ще в армії, але мені все одно було важко перелаштуватися знову на нічний ритм життя. Я вже починав розуміти, що на особистому житті поставлено хрест. Хоча, якщо я міг завтра померти, то це навіть краще. Так тягнулися тиждні. Мої нудні тижні, серед яких жодне чергування не запамʼяталося чимось яскравим. Окрім одного виклику. За нашими даними, це була жінка похилого віку, що жила в приватному будинку. Були підозри, що вона не просто жіночка, а людожер поважного віку. Це був приватний сектор на задвірках цивілізації, туди навіть поліціянти подумають тричі, чи варто туди їхати. Глухе місце, абсолютно нічого не видавало в ньому передмістя столиці. На вулиці йшов дощ.

— Який в нас план? – спитав я в капітана.

— На даному етапі — несанкціонований обшук. Олекса, маєш увірватися та знешкодити бабку. – він вдарив кулаком по долоні, – Тобто «морда в пол, це пограбування». Зрозумів?

— А якщо поліцію викличе?

— Ну от і зроби все так, щоб не викликала. Та і навіть якщо викличе, всі відповідні служби попереджені про нашу операцію.

— Зрозумів. – видихнув я.

— Тоді, за роботу. Поїхали.

Двері нашого бусіка відчинилися. Я ледве не підслизнувся, коли стрибнув в багнюку розмитої дороги. Зібравшись з думками, я рушив вперед, до своєї цілі. Старий будинок, який точно давно пережив свої найкращі часи вже років з 30 тому, а то і більше. Я обережно постукав в двері. Тиша. Може не чує? Я почав бити в двері. Вже стояла пізня ніч, тому я припустив, що пенсіонерка спить. Двері мені ніхто не відчинив. Прийшлося діяти за старою схемою. Я вибив двері і увірвався в приміщення. В домі панувала тиша. Різкий запах гнилої плоті вдарив мені в ніс. Мертва тиша. Як же це пророче звучало. Бабку я-таки знайшов. Мертву. У своєму ж ліжку. Інфаркт. У старого андрофага не витримало серце. Яка вдача. За нашою інформацією, вона заманювала потенційних жертв додому, частувала чаєм і потім їла вже непритомну людину. Іноді ці тварюки дивували своєю винахідливістю.

— Максим, доповідаю, андрофаг мертвий, повторюю, андрофаг мертвий. – сказав я у рацію із величезним полегшенням.

— Точно? Ти впевнений в цьому?

— Так точно. Пульсу немає, не дихає.

— Добре. Залишилося перевірити дім і можна повертатися рапорти писати. Ненавиджу. – буркнув Максим у «радейку».

Я вирішив дослідити, звідки ж іде запах. Обійшовши всі кімнати, я зупинився перед дверима підвалу. Масивні двері підземного поверху лякали мене, адже я не знав, що я там знайду. Зібравшись з силами, долаючи страх, я зміг це зробити.

Підвал, пізніше виявилося, що і горище теж, були перетворені на імпровізований морг та кладовище. Рештки тіл, зовсім свіжі. В усіх був відсутній мозок та геніталії. Тільки це.

— От же ж йобана гурманка. – жахнувся я. Це видовище здалеку нагадувало кроваву мʼясорубку, яку я пройшов не так давно.

Спотворені рештки людей валялися всюди, запах гнилі та крові, запах сирої землі — прямо як в окопах.

— Максим, зайди, подивися. – сказав я у рацію.

Чорт би побрав ту війну. Я закурив. Максим спустився та почав оглядати трупи.

— Знаєш, тут не всюди люди. Тут і андрофаги є. Бабка-то канібал, виходить. Тіла вже достатньо старі. Хоча деякі свіжі. Може вона не сьогодні померла? А десь вчора-позавчора. Щось трупи старі, та і то одни бомжі та алкоголіки, від них досі спиртом несе, парочку молодих людожерів. Канібалізм серед андрофагів не розповсюджений. Добре, це вже хай наші вчені зʼясовують. Ми свою частину роботи зробили. – спалах запальнички неочікувано освітив обличчя та цигарку мого начальника. — Пішли.

Цей день залишив в мене змішані почуття. Але робкі промені раннього сонця позбавили мене цього. Сонце. Величне Сонце. Початок і кінець всьому. Йому вклонялися перші люди, адже Сонце гріє, дарує життя. Колись воно згасне. Адже Сонце, як і людина, колись загине. Але воно загине остаточно. Не залишиться нікого, хто б пам’ятав про нього. На відміну від людей, які живуть доки, доти живе пам’ять про них. Ми живі, поки нас пам’ятають. Цю просту мудрість я зрозумів на війні.

— Я так млію за тобою, як ніколи ніхто не млів… – я тихенько наспівував слова знайомої пісні, пісні, яку слухали мої батьки.

Вони жили в іншому місті, повернулися на батьківщину. У рідний степ сходу країни. Східні вітри постійно пронизливо завивали в полях, адже ніщо не заважало їм розвивати швидкості. Іноді, сидячи в окопі, я думав, що помру від того клятого вітру, який так безжально знову і знову накидувався на нас з новими силами, співаючи свою сумну і пронизливу пісню. Він пробирав до кісток. Я перемкнув трек. В метро було так небагато людей. Мою увагу привернула жінка, яка сиділа навпроти. Висока, струнка, чорноволоса, пірсінг в носі. Вона дивилися на мене із зацікавленістю. Її болотно-зелені очі, які майже сяяли зеленим світлом, бігали по мені, періодично зупиняючись на обличчі.

— Ми знайомі? – голосно спитав я.

— Ні, але можемо це виправити. Мене звуть Кіра. – вона протягнула мені руку.

Я потиснув її і випалив щось типу: «Олексій, можна Олекса…».

— Олекса, значить? А скільки Вам років? – спитала Кіра.

— А звідки така зацікавленість?

— Ваші шрами, — вона пропустила моє питання мимо вух, — на руках, Ви ветеран? Тоді це пояснює форму. Ким служили? Якщо Ви воювали, то Вам не менше 22. 23?

— 22.

— Ого, у 18 років пішли?

— Доброволець, парамедик. Жіночко, досить вже.

— Заждіть, Вам де виходити?

— На Дарниці.

— Яке щастя, мені теж!

«Чорт.» – подумав я, – «Як від неї здибатися?!»

Всю дорогу вона тільки і робила, що питала в мене про моє життя.

— Кіра, прийшов час вислухати Вашу історію.

— Мою? Та нічого такого. Служила сапером у штурмовій бригаді.

— Правда? Дуже цікаво.

— Не люблю згадувати війну. Важкий був час. Кожен день ми втрачали побратимів. Такі як Ви — рятували таких як ми. Це базова та проста істина на війні.

— Були в шпиталі? Були поранення?

— Пара контузій, прокапався і знов, пошуршав на бойові.

— Зрозумів. Кіра, який в Вас був позивний?

— «Волинь». А у Вас?

— «Волинь»? Цікаво. Ви з Заходу? В мене був «Хеклер».

— Ну, взагалі, так, я з Заходу країни. Але майже все життя я прожила тут, в столиці. А Ви звідки?

— Я з краю степів та териконів. Зі Сходу. Для нас з Вами навіть борщ різний. – посміхнувся я.

— Теж правда. Але, в цілому, я б спробувала такий борщ, дуже цікаво, чим він відрізняється від звичного всій країні. – посміхаючись сказала вона, її тоненькі губи обнажали білі зуби.

— Ви не курите?

— Курю. – посміхнулася вона мені.

— Тоді тримайте цигарку. Вам далі куди?

— А Вам? – спитала вона підкурюючи.

— Мені прямо.

— Тоді ми ще й сусіди! – радісно сказала вона.

— Виходить, що так.

Ми дійшли до одного дому. Це була стара хрущовка, де я мешкав. Точніше, тільки спав. Ми покурили, вже зібралися прощатися, як тут з’ясувалося, що нам в один підʼїзд. Тільки на 2 поверсі ми попрощалися, вона жила у квартирі номер 47. Це прямо піді мною. Здається, там нещодавно жила пара похилого віку. Може вона була їх онучкою? Чи донька? А може вони просто померли, я не дуже слідкую за цим, може вона нова власниця квартири. Байдуже.

От і знову добрий ранок. Точніше вечір. Знову на роботу. Але хоча б повернення додому тепер буде набагато краще та легше, адже, як виявилося, робота моєї сусідки знаходиться недалеко від моєї. Вона працювала нічним сторожем. Складно описати ті відчуття, що виникали в мене до неї. Вона нагадувала мені лаванду. Елегантна, приємна, я прямо дихав нею. Космос пах весь зірками, а в них купалася вона. Дуже дивно, що я зміг знайти собі особисте життя навіть з такою роботою. Знав би я, чим це все обернеться для мене. Важко переоцінити вклад цієї жінки в моє життя. Після роботи ми сиділи в мене, курили, пили чай та багато розмовляли.

— Як Ви думаєте, Олекса, чи є безсмертя?

— Знаєте, Кіра, я вірю в те, що ми живемо рівно стільки, скільки ми пам’ятаємо людину. Грунтуючись на цьому, ми всі лише спогади. Ми всі лише палітра емоцій, яку колись викликали у людини. Тому я вірю, що мої побратими живуть доти, поки я пам’ятаю про них. Ніхто не має бути забутим. Це жахливо і неправильно. Ми маємо вчити наших дітей, онуків, передавати імена тих хто загинув фізично, але не помер духовно. Всі вони померли не просто так, вони герої, всі, без виключення. Я думаю, що Ви такої ж думки.

— Ви праві. Я кожен день згадую їх. Ще не пройшло жодного дня без згадки про них. – вона видихнула сізий дим.

— Війна змінила нас всіх, ми ніколи не будемо такими ж, як були. Може, краще музику послухаємо?

— Тільки на цей раз вмикаю я. – посміхнулася мені вона. Її посмішка була ідеальною. Не дивлячись на те, що стоматолог так би не вважав, я все одно закохався в неї. В той вечір я зрозумів, що від неї дійсно пахне лавандою. Я насолоджувався цим ароматом кожен раз, коли вона приходила та коли ішла. Неймовірно, я все ще був здатен на таку сентиментальність. Її музичний смак мені сподобався, хоч там і не було жодного знайомого мені виконавця, окрім Муцураєва, я зміг розслабитися в її компанії.

— Кіра, а куди поділися та бабка з дідом?

— Ґа? А, оті. Та вони продали мені квартиру. За безцінь. Вони чомусь прямо бігли з тієї квартири. Я й гадки не маю, чому вони так швидко звалили.

— Може, там нечість завелася? – посміхнувся я, підкурюючи чергову цигарку.

— Та ну Вас. Хтось передивився страшилок на ютубі?

Я лише розсміявся. Час в її компанії пролітав непомітно.

— Кіра, а може на «ти»?

— А давай. – розсміялася вже вона.