4

Драко обпекло до самого нутра. Що там за магічне місце на перетині ліній долі і серця, що теплий дотик ще й досі бринів на долоні?

— Що ти кажеш? — хотілося подивитися в очі й зрозуміти, що означає те його «завжди».

Він рвучко розвернув Гаррі до себе й наблизився впритул. Гаррі важко дихав, заплющивши очі, й шепотів:

— Відтоді, як я помітив, як ти дивишся, — він гірко всміхнувся. — Я думав, ти щось плануєш, помсту чи що, уявляєш?

Драко слухав і роздивлявся улюблені риси, захват теплою задушливою хвилею затоплював розум. Прекрасний…

— Поки хтось не помітив… що все не так. Я був таким ідіотом, — він торкнувся носа Драко своїм і розплющив очі. Драко кольнуло в грудях. Здавалося, що таким гарним, як сьогодні, Гаррі ніколи не був. Темні очі блищали у світлі ліхтарів, передаючи якусь потужну емоцію, від якої у Драко відібрало мову. Де його окуляри? Хіба можна так безжально використовувати цю заборонену зброю. — Я все чекав чогось, — продовжував Гаррі свою сповідь. — Якогось знаку. Аж поки ти не став уникати мене. І я зрозумів, що, як і було щось, то минуло. Адже так?

Драко згадав, як плакав того дня, коли вперше побачив його за ручку з малою Візлі, як вчив Амуртензію і як вчився ховати спогади під десятьма замками перед кожною поїздкою додому.

— Ти й справді був ідіотом, — надтріснуто відмовив Драко.

— Тому що не встиг?

— Не тому…

Драко млів від надії в блискучих очах. Звідки вона? Чому виблискує так звабливо? Тому, що він, Драко, важливий? Тому, що якимось невідомим чином склались зорі. І він важливий для єдиної людини, задля якої понад усе хотів таким стати.

Але… Є просто гігантське “але” розміром із Сонячну систему. Драко волів би торохнути себе Забуттятусом, щоб не пам’ятати про завтрашній день, який мусить перерости у подальше заможнє й стабільне життя. Він волів би підняти руку і торкнутися пальцями м’яких губ, провести ними лоскотну доріжку й, можливо, знову відчути гарячий вологий дотик, що переверне його нутрощі й шепотітиме «так не цілують абикого». Він хотів би сказати: «Не знаю, що відбувається, але я не чекатиму більше жодної секунди», або «Поцілуй мене, пішло воно все». Він хотів би зізнатися в кожній своїй болючій мрії, в кожному сновидінні. Можливо, навіть звинуватити в них, тому що не можна бути таким жаданим і недосяжним одночасно. Хотів би, та Гаррі не заслуговує на розчарування. І на завтрашній витверезний день теж.

Тому він стискає рештки волі в кулак. Вдихає п’янкий аромат і закарбовує у пам’яті кохане обличчя.

— Мені треба йти, — неслухняні губи видають замовлене мозком, і ноги майже роблять крок назад.

Та раптом він здивовано усвідомлює, що Гаррі гладиться щоками об його долоні, які сам до себе і приклав.

Так не можна… Такі теплі…

— Не треба… — шелестить тремтячий голос йому на вухо.

В Драко коле в очах. Хіба так буває?

Як? Бездоганно, нереально?

Невчасно?

Драко поглинає відчуття провини. Про що він думає? “Я чекав” відкриває у ньому неосяжний вимір. Гаррі чекав на щось від нього. Завжди… Або колись.

Та пішов далі. Жити своє життя. І ось він, Драко Мелфой, зачепив це гаряче серце, що бухкає під тонкою футболкою. Зачепив його, себе… Навіщо? І чому зараз?

Гаррі повернув обличчя й знову торкається гарячими губами середини долоні. Зимний вітер робить цей магічний дотик вогняним. Драко несила відняти руки.

Йому більше несила опиратися. Запобіжник вимкнув сигнали попередження.

Драко лине вперед, притуляється щокою до чужої щоки і тоне в гарячих обіймах. Він відчуває руки на своїй шиї, у волоссі, ніжні пальці малюють на ньому свої магічні кола. Драко тоне. В торканнях губ, він не розрізняє куди. Здається, щоку, до якої він горнувся, замінили губи, й під чиєсь шалене серцебиття доріжка з довгих м’яких дотиків-поцілунків наближалася до кутика його рота. Він кожною клітиною чекав на це. Кожним здибленим нервом. Усі «не можна» розбилися, стерлися тим чеканням. Магія дзеленчала навколо, наче їх двох відрізало від решти світу й закутало в безчасся, де інші правила, інші орієнтири.

— Чому тільки зараз, — нерозбірливо прошепотів він в таке близьке обличчя, насилу тримаючись на ногах. У вухах бухкало, руки й ноги геть змерзли. Може, в нього інфаркт, і все це марення зголоднілого без кисню мозку?

Гаррі довго поцілував кутик його губ й зупинився. Він підняв свої неможливі очі й прошепотів:

— Я вдячний за це «зараз», — і торкнувся своїми губами його. М’яко, проте наполегливо обхоплюючи, розкриваючи.

Наче цунамі, Драко вдарило по рецепторах відчуттями. Гаррі зминав його губи, пестячи одразу ж, ніби вибачаючись за силу. Просив впустити, а, поглибивши поцілунок, тримав Драко, міцно притискаючи пухнасту потилицю до себе.

Драко забув геть про все. Він так хотів відповісти, та був спроможний лиш знемагати від натиску, від хазяйнування в його роті й на тілі. Він припинив контролювати свої стогони, і чув тільки, як їх глушать нові палкі поцілунки.

Позаду клацнули двері, й Гаррі, притулившись до нього чолом і спостерігаючи за ним наляканими очима, просував їх обох до виходу з балкона. Можливо, Гаррі чекав, що Драко знову скаже, що йому «треба йти».

— Не відпущу тебе, — низьким, майже невпізнаваним голосом промовив Гаррі, й клацнули кімнатні двері, зачиняючись чарами.

В теплі кімнати все стало значно гірше, футболка Гаррі була ним миттєво здерта і слухняно злетіла на підлогу. А у Драко в обіймах опинився м’який та теплий Гаррі, що линув до нього й тремтів від кожного дотику.

— Божевільний, — шепотів Драко, не усвідомлюючи, що хотів цим сказати. — Не можна, — несвідомо зривалося з його уст. Та ніхто його не чув.

Хто божевільний? Може, він? Бо солонуватий присмак шкіри на ключицях та деревний запах разом із запахом Гаррі точно зводили з розуму. Драко проводив пальцями по вологих доріжках від шиї до грудей, що сам же і зробив.

— Ми божевільні, — слова потонули в божевільному поцілунку божевільного Гаррі.

— Ти хотів би… бути зі мною?

Слабо вловлюючи зміст, Драко яскраво відчував ідеальність моменту. Шепіт Гаррі між поцілунками «бо я б хотів. Понад усе» робив з ним щось неймовірне. Хто там любить вухами?

Драко точно один з них.

Гаррі притиснув до себе його стегна. Перед очима Драко заплямило. Він відчував усе, що притискалось до нього. Гаррі стогнав, знову і знову втискаючи стегна Драко в себе. Брючна тканина ідеально ковзала розпаленою плоттю. Гаррі задер його светр, висмикнув білу сорочку з брюк і дістався рукою до оголеної спини.

Цей дотик втрапив у якусь незвідану зону, було майже лоскотно, хотілося вигинатися й тікати, та одночасно життєво необхідно було ще…

Круговерть поцілунків, тертя, шепоту та лагідних дотиків геть сп’янило Драко.

Він жадібно водив руками по гарячих оголених плечах, слабо кивав у відповідь і в якийсь момент навіть вголос сказав «Так» на якесь особливо лоскотне «Скажи, Драко, будь ласка».

Він згоден, чорт забирай! Що там треба? Закласти душу? Стрибнути в багаття?

— Звідки ж ти взявся, Мерліне, — задихався Драко, відчувши концентроване задоволення від поцілунку на шиї.

Кімната крутилась перед очима, сині плями гірлянд робили божевільні па.

— Я так боявся сьогодні, що ти підеш… Що ніколи не побачу…

Що він там белькоче? Чому боляче так, наче ріжуть по живому? Хто і кого не побачить ніколи?

Можливо, він навіть щось таке промовив уголос, бо Гаррі загорнув його у міцні обійми і якийсь час наполегливо шепотів «Ні, так не буде. Вір мені». Від цього дивним чином ставало легше. Тільки руки чомусь не хотіли розчепитись і все трималися за чужі плечі.

Марення затягувало Драко. «Вір» тепер його улюблене слово.

Вирішено. Хоч би там що, він усе розрулить. Якось буде, і взагалі, пішло все до Драклової матері! Кому він винен, він усім прощає.

Драко штовхнув Гаррі на диван й одразу сів зверху. Светр полетів на підлогу, сорочка жалібно тріснула й вистрелила ґудзиками навсібіч. Шкіра доторкнулася до шкіри, й Драко завмер, закусивши губи. Пронизливі погляди, загнане дихання й стулені тіла, контрастні, як сонце та місяць. Драко відчував лоскотні торкання завитків до свого живота й був на грані від цього. Бо це було настільки інтимно. Найкраще відчуття з усіх.

Гаррі обхопив його обличчя й потягнувся до губ.

— Навіть не мріяв, що буде так…

— Значить, ти мріяв? — шепіт між поцілунками.

— О, ще і як…

— Мріяв, як цілуєш Мелфоя?

— Як Мелфой цілує мене, — Драко увірвався власницьким поцілунком у солодкий рот, що пахнув ментолом. Звідки Поттер знає, що сказати, щоб скрутити всі його нутрощі у вузол? — І знаєш, що, — то це ще не все? — Я б здурів, якби знав, як це, — шепотів Гаррі у поцілунки, опускаючись ними блідою шиєю й зупиняючись на грудях. — Я б тягався за тобою хвостом, а всі тикали б у мене пальцями. І навіть тоді… Не певен, що помітив би це.

У Драко вишибло дух, тільки-но Гаррі втягнув у себе одну з його серцевин. Прошило током до самого низу, він смикнувся вперед і втратив рівновагу. Хлопці повалилися на диван. Гаррі не відпускав почервонілої шкіри. Драко вигинався та стогнав, споглядаючи, як Гаррі поглинає у себе ці звуки й очевидно кайфує.

Що за життя він жив, що навіть не уявляв, які чутливі місця має?

Гаррі нависнув над ним і знову цілував у губи.

— Божеволію від тебе… — Драко чув, хапав повітря і божеволів слідом. Гублячись у своїх та чужих торканнях, у клубку емоцій, у ніжних наполегливих руках, яким би він ніколи не піддався, ані в бою, ані в бійці. Та сьогодні так просто викинув білий прапор.

Вжикнула блискавка, розрізаючи різким звуком повітря, наповнене палким диханням. Драко ахнув від фантастичних відчуттів пальців на чутливій шкірі. Легкі обережні дотики відчувалися надто гостро. Сироти розбігалися тілом.

— Якби ти бачив себе, — ще один рух по всій довжині, і в нього знову вирвався стогін. Зелені очі, темні від пристрасті, обпалювали прямим поглядом. Рухи прискорились, Драко звело усі м’язи від насолоди. Від шепоту «Що ти робиш зі мною?» у самісіньке вухо й глибокий поцілунок, в якому Драко більше не володів собою, він крупно тремтів, хникав і, здається, просив… Та Гаррі зупинився й нависнув на випростуваних руках.

— Ти мій тепер, — усе було витверезно серйозно. — Розумієш? — Драко пульсував усім тілом і достеменно відчував зміст промовленої фрази. Він констатує. Бо все і так ясно. Чого ж іще він хоче?

Драко простягнув руки до чужої пряжки на ремені. Гаррі поклав руку на його пальці й свердлив його поглядом.

— Хіба ти не бачиш? — вийшло гірко, і голос чомусь підвів. Гаррі втягнув повітря й кинувся заціловувати його обличчя, перемежовуючи поцілунки з крихкими «Бачу… Бачу, мій хлопчику».

Пряжка дзенькнула, Гаррі застиг очі в очі й Драко схлипнув від гарячого дотику. Райський за відчуттями, довгий рух притиснув до його члена чужий, ще один рух — Драко задихав ротом і безконтрольно заплющились очі.

— Дивись на мене, — Гаррі трусило, і дивитись на це було майже так само неможливо, як і триматися на краю прірви від довгих рухів, що почастішали й вишибали короткі і рвані стогони. Гаррі впився у розтулені губи Драко божевільним поцілунком. Тіло горіло. Драко просунув руку між ними й обхопив місце їхнього з’єднання. Гаррі застогнав, прибрав свою руку й штовхнувся в чужу. Драко, відчуваючи, як підходить задушлива хвиля, провів кілька ніжних доріжок гарячою плоттю, прошепотів «Дивись на мене» й під палким поглядом вигнувся у беззвучному крику. Його одразу ж накрило тілом Гаррі, що здригався в солодкій судомі й стискав його у болючих обіймах…

Годинник рівномірно тікав у тиші, сині вогники гірлянди блимали, розкидаючи тіні. Гаррі перебирав його пасма на ключиці та час від часу коротко цілував у шию, де лежав обличчям. Драко дивився у стелю, а щастя, що бриніло в кожній його клітинці, поколювало шкіру й проносило повз свідомість картинки-спогади.

Гаррі піднявся на ліктях й уважно зазирнув Драко у вічі.

— Все добре?

У Драко стисло в серці. Те, що відбулося щойно, було неймовірно. Це точно не просто добре. А те, що відображало ситуацію в цілому, ще менше пасувало до цього слова.

— Так, — все ж кивнув він і сховався в обіймах. Гаррі полегшено видихнув і притулився ближче розгарячілим тілом.