4

POV автор

Повідомлення з примовкою до гри “Хованки” та фотографією, зробленою дев’ятнадцять років тому, приходить йому, коли він все ще знаходиться на висоті понад декілька тисяч метрів, а до приземлення ще добрячих кілька годин. Якщо вже повідомлення про смерть вісімнадцятьох студентів ввечері двадцять третього листопада не змусить їх всіх знову зібратися разом, то така неприхована погроза з боку невідомого користувача є чудовим стимулом. Або починай гру, або помирай. Звісно, ніхто не дає гарантії, що якщо розпочнеш гру, то закінчиш її живим. Це ризик. Азартна гра на виживання. Одного разу вони впоралися.

Він стомлено відкидається на спинку свого місця і відкриває вкладений документ. Фотографія, зроблена в день їхнього останнього іспиту. Через тиждень двоє із цих дітей отримають дипломи. Через півтора місяця вони востаннє зберуться разом всі п’ятеро, проводжаючи його в аеропорт на літак в Англію. Ніхто не зронить ні слова. Крім тихих побажань щасливої дороги й прохань писати якомога частіше. Його вистачило майже на рік, але потім вир іноземної країни підхопив його і старі знайомства поступово почали зникати з пам’яті. Час від часу вони писали йому перші, але згодом перестали, коли після питання “як справи?” розуміли, що, власне, більше нічого й спитати. Зрештою, їх об’єднало виживання в коледжі, а не якісь там спільні інтереси та захоплення. Вони були, цього не можна відкидати, але найкращими друзями назавжди не зробили.

З фотографії на нього дивляться його друзі, навіки застиглі в юнацькому віці. Роки їх змінили. Він не впевнений, що впізнає будь-кого з них, побачивши на вулиці. Навіть відрекомендувавшись. Вони тут щасливі й не підозрюють, що хтось їх фотографував. У Кирила такий вигляд, наче його водою облили, Таня дивиться у бік парку, Костя сидить напівобернений і майже напевно звертається до Кирила, Аня задумливо крутить в руках пляшку води, ну а він щойно вийшов з коледжу з гарними новинами, що йому іспит з економічної теорії поставили автоматом. Викладач від Колі стомився так само як і Коля від нього.

“Хто ти? І чого тобі від нас треба? Знову.”

POV Таня

– Цей Ваш шрам, – починає говорити фотограф після недовгої паузи. – Часом не від розжареної підвальної ручки?

– Можеш уже переходити на “ти”. – очі починають пекти від головного болю. – Чому? Чому нас знову зібрали тут разом? Чому цей проклятий гуртожиток відновлений?

– Не всіх. – тихим голосом відповідає Аня. – Колі немає.

– Якщо я правильно пам’ятаю, він має бути десь за кордоном. Можливо, навіть летить сюди, – стенає плечима Костя.

– У мене питання не на тему. Ти оголосив бойкот технологічному прогресу? – кивком голови Аня вказує на плівковий фотоапарат, що теліпається на грудях Кості.

– Гей. Це класика.

– Гуртожиток відбудували років десять тому, – під час цієї словесної перепалки Кирило не зводив з мене погляду. Ну, хто казав, що перше кохання триватиме вічно? Наші долі розійшлися як у морі кораблі, коли я повністю пішла в мистецтво, а він вступив до якогось із державних університетів внутрішніх справ. Тепер йому вдається заволодіти увагою інших. – Ходімо. Щоб на нас косо не дивилися.

Гуртом ми повертаємось до відновленого гуртожитку. Як школярі на екскурсії, чесне слово, а у ролі гіда виступає поліціянт.

– Років десять тому тут з’явилися меценати, які були сильно зацікавлені у подальшому розвитку нашого коледжу. Приблизно у той самий час містом поширився поголос, що й тут планують відкривати черговий університет Національної академії внутрішніх справ, тому їм були потрібні ще й гуртожитки для студентів. Щось там попідписували й вуаля, “новий” корпус цього гуртожитку передали кафедрі психології університету, а самі взялися відбудовувати цей. Паралельно з тим, меценати також були зацікавлені у розбудові самого коледжу, тож і придумали дещо до нього добудувати. Ходімо. – Кирило веде нас стежкою, що веде на стадіон. Ми його проходимо й опиняємося перед недобудованою будівлею.

– І що тут мало бути? – питає Аня.

– Навчально-науковий центр. В основному, найсучасніші комп’ютерні лабораторії для комп’ютерних інженерів та приміщення для харчових технологів. Тут би вони мали змогу досліджувати старе та створювати нове. Будівництво припинилося буквально через рік. Кажуть, що забудовники не поділили виторг з мерією, тому ті пожалілися, кому треба, на незаконне будівництво і лавочку прикрили.

– Тільки от підземні будівельні роботи йшли строго по графіку, – гмикає Костя.

– Я теж так думав, але не знайшов входу. Ця будівля, звісно, не така велика всередині як гуртожиток, проте вона недобудована і набагато небезпечніша. Якщо не дивитися собі під ноги, то легко можна полетіти з другого поверху на перший, бо там відсутність шматка підлоги замаскована брезентом.

– Все для того, щоб віднадити від цього місця студентів. Таких, як ми. – бурмочу.

– Але все одно діти сюди залазять. Вони вподобали перший поверх для любовних втіх. Я також сюди проникав у пошуках входу в ту підземну мережу. Коли ми були студентами, було набагато простіше. Тепер я стороння людина і не можу ввійти через підвал коледжу. Незаконне проникнення, як-не-як. У гуртожитку завжди повно людей і вахтери проводять нічні обходи. До того ж я не впевнений, що вхід у підземелля там зберігся.

– Хіба поліція минулого разу не спускалася у ті тунелі? У них би мали зберегтися карти. – цікавиться Аня. Щось я такого не пригадую.

– Вони тоді знайшли трупи наших одногрупників і старшокурсників у важких станах. Здається, не обшукували коледж, перевертаючи кожен камінчик. Хіба потім хтось на допитах їм казав за тунелі. – кажу.

– Вони й не питали. Єдине, що я казав, – покинута авдиторія біології. – Костя уважно оглядає недобудовану будівлю.

– Вони забирали твій щоденник як доказ, – Аня обертається до мене. – Ти там згадувала за тунелі й лабораторію?

– Звісно, мене в тій лабораторії намагалися задушити. Може, вони його навіть не читали?

– Якби читали, нас би більше тягали допитами. Ще й би змусили виступати потерпілими в суді. – відповідає Кирило. – Я взагалі здивований, що ніхто з них не уник покарання.

– І всім дали довічне. – замислено шепоче Аня.

– Не знаю, як ви, а я не проти чогось перекусити. Останнього разу я їла вчора ввечері зі своєю сім’єю.

– Було б добре піти в кафе недалеко від аеропорту. Коля. – пояснює Костя у відповідь на здивований погляд Кирила.

– А потім дивишся, а він машиною приїде. – каже Аня.

Біля аеропорту знаходиться декілька кафе і Кирило заводить нас в одне із них, пояснюючи, що там їжа краща. Моєму шлунку абсолютно байдуже. Головне, що там є та їжа. Всередині доволі комфортна атмосфера, лунає тиха музика та приглушені розмови нечисленних відвідувачів. Звісно, у сезон відпусток тут яблуку ніде впасти, але зараз ми без проблем знаходимо вільний столик віддалений від усіх інших. Першим поривом намірююсь замовити із меню все, але зупиняюсь на двох улюблених стравах і каві.

Під час вечері всі мовчки дивляться у свої тарілки, вкладаючи у голові почуту інформацію. Директор та його банда досі знаходяться за ґратами, ми більше не студенти, тому не маємо доступу до їхньої спільноти, щоб дізнатися, хто до всього цього приклав руку. З віком мене починає турбувати ще одне питання. Хто стоїть за всім цим? Хто безпосередньо зацікавлений у результатах роботи того препарату, що готовий розкидатися великими грошима задля мовчання всіх, навіть випадкових, свідків? Дорогою до машин Кирило розповів про чоловіків у дорогих костюмах з купою грошей, які забрали всі докази, крім зроблених ним копій. За всім цим ховається щось набагато серйозніше, ніж садист-директор і таке саме його оточення.

У кафе засиджуємося допізна. Щойно приземлився останній для нас на сьогодні літак. Усі страшенно стомлені й хочуть спати. Оскільки ми знаходимося поза аеропортом, то не бачимо потоку пасажирів, які сходять з літака. Вони як мурахи виходять з будівлі та розбрідаються в пошуках вільних таксі. Тільки одиниці вирішують, що непогано було б перекусити спочатку.

– Це часом не він? – Костя вказує головою на статного чоловіка, який нерішуче застигає, а потім заходить всередину кафе, де сидимо ми. Кирило дістає телефон і відкриває фотографію. Наближує обличчя молодого Колі й порівнює з цим чоловіком.

– Та наче він. – стенає плечима.

– Гей, подорожній, приєднуйся до нас! – вигукує Аня і починає махати йому рукою. Чоловік тільки дивиться на неї красномовним поглядом.

– Що ти робиш? – сіпаю її за рукав.

– А яка різниця? Коля це чи ні, а їсти на самоті таке собі задоволення.

Чоловік таки підходить до нас. Кирило спеціально залишає на столі ввімкнений телефон з фотографією як умовний знак, на який чоловік таки звертає увагу. Він широко посміхається і після стандартних привітань сідає коло мене.

– Перше питання. Ти з якого року виповз? – Коля вказує на фотоапарат Кості.

– Знову за рибу гроші. Це класика, ясно?

– Ти ще витягни з кишені поляроїд.

– Вибач, вдома залишив. Наступного разу обов’язково візьму. – в’їдливо відповідає Костя.

– Сподіваюся, що наступного разу не буде. – тихо каже Аня.

– Тож, що це за лякалка така? – Коля кладе руки на стіл і зчіплює їх в замок.

– Викладач фізики її цитував у ту ніч… У свою останню ніч. – відповідаю. Заплющую очі й бачу лезо сокири над своєю головою. Закривавлене. Кліпаю і марево зникає.

– Я так розумію, їм конче було необхідно зібрати всю стару команду. У кого є якісь ідеї? Знову влаштують нам ігри на виживання?

– За цим криється щось більше. Вони могли повбивати нас тихо і по одному. Ми б і не дізналися. Не впізнали б. – Кирило стомлено потирає очі. – Коли ми були дітьми, то не надто цікавилися тим, хто фінансує розробку тих препаратів чи виведення людиноподібних істот, на кого працюють директор і його поплічники. Зрештою, хто на вершині цього харчового ланцюга?

– Двадцять років пройшло, а ми й тоді навіть не наблизилися до відповідей на ці питання. Не задавали їх. – розводжу руками.

– Навіть коли подорослішали й навчилися ставити правильні запитання? – Коля повертається до мене.

– Думаєш, все це через нас? Гей, мені досі ночами кошмари сняться, а мого чоловіка так лякають мої картини, що він мене вчора на прийом до психолога записав.

– Твій чоловік записав тебе до психолога, бо його лякають твої картини? – ну, Аня не Коля і вміє правильно побудувати речення. Однак саме цього питання я й уникала весь залишок вчорашнього дня, коли почула, чому опинилася в тому кабінеті й побачила ті роздруківки.

– Запевняю, на них не було зображено нічого такого. Сходи, оголошення про конкурс “Костюм року”, дикий парк. Я збиралася писати Чудовисько, але так і не дійшла до цього, бо сиджу тут разом із вами.

– Ти малюєш картини? – дивується Костя.

– Пишу. Так, у мене власна картинна галерея у центрі міста, де я живу разом із чоловіком і донькою.

– Ми відхилилися від теми. – різкий тон Кирила повертає мене до реальності, яка темнішає просто на наших очах. – З другого року наше навчання перетекло в нудне річище і ми цьому були тільки раді. Нормальні викладачі та й одногрупники не мерли як мухи. Події минулого ми навіть не обговорювали.

– Тоді причина у зовсім іншому. – Костя говорить сонним голосом і вже підпирає голову рукою. Очі в нього геть заплющуються.

Ще трохи посидівши, роз’їжджаємось по домівках. Якомога тихіше заходжу в мамину квартиру, але вона не спить, а сидить у вітальні в очікуванні блудної доньки. У неї в руках телефон.

– Так, мамо, я знаю, котра година. Їй-бо, я вже не маленька дівчинка. – роззуваюсь та скидаю куртку.

– Річ не у тім, хоча я й рада, що ти повернулася додому жива і здорова, – вона особливо наголошує на останніх двох словах. – Телефонував Артем. Він питав, де ти й що робиш. І сказав, що ти не береш слухавки і якщо й надалі так робитимеш, він разом із Валерією приїде сюди.

– І що ти йому сказала?

– Правду.

– Що? – показуюсь у дверях вітальні з таким виразом обличчя, що мама ледь потамувала бажання перехреститися.

– Що ти приїхала розібратися в собі й своєму минулому. І шукаєш натхнення для своїх майбутніх картин.

З моїх плечей звалюється гора. Видихаю і продовжую свої ванні процедури, поки мама розпинається про те, як погано брехати своєму чоловікові. От вона татові ніколи не брехала. Тільки напилася того вечора, вони посварилися і він пішов, гучно гримнувши дверима, а через півтори години у двері нашої квартири подзвонили й міліціонери повідомили про смерть її чоловіка. Автокатастрофа. Прийміть наші співчуття. А так, то це дійсно правда. Татові вона ніколи не брехала.

Бехнувшись на ліжко, набираю номер чоловіка. Він бере слухавку буквально після першого гудка. Я навіть здригаюсь від несподіванки.

– О, то ти нарешті опустилася до того, щоб зателефонувати чоловікові? – його тон не віщує нічого, окрім чергової сварки. Подумки збираюсь із духом, щоб йому відповісти.

– Ну вибач, що я хотіла побути трохи на самоті й зібратися з думками. Як там Валерія?

– Сумує за мамою. Бачте, з батьком більше часу вона проводити не бажає.

– Де вона зараз?

– Спить. Уже десятий сон бачить, мабуть, – чоловік втомлено позіхає. Ну звісно, годинник показує пів на одинадцяту вечора. Дитячий час давно минув.

– Чим ви сьогодні з нею займалися? – позіхаю.

– Приїхала моя мама, тож Валерія сьогодні цілий день з нею гуляла, поки я відпочивав. – бідний і стомлений батько, в якого немає часу на єдину дитину. І він ще був заїкнувся про другу. – Не переводь стрілки, Таню. Зараз мова не про Валерію, а про тебе.

– У мене курс глибокого психоаналізу вдома, тож говорити немає про що. Цілий день тинялася містом, відвідуючи місця дитинства, згадуючи. Нічого особливого. Не можу сказати, що знаю тепер причину моїх кошмарів. Для цього знадобиться час.

– Ну, часу у тебе достатньо. – ось якраз у цьому я й обмежена. Ми знаходимось на небезпечній, незвіданій території, де кожен хибний крок здатен привести до летальних наслідків. Чоловікові, звісно, про це не кажу. – Люблю тебе. На добраніч.

– На добраніч.