4. Нарциси і кров

Чим далі, тим марніше від Марини було ховати книжки. Аланер вже й не здивувався, коли дівчинка наважилася сама спуститися до підвалу, без світла намацала за шафою тексти та витягла назовні. І на що тільки орієнтувалася: запах, зір, слух, незвідане науці почуття? І читала вона, здавалося, навіть крізь сон: заплющує очі, голова падає поверх літер, а пальцем продовжує повільно водити по рядку, захоплюючи розкидане волосся. І нічого їй не докучало, інтерес тільки збільшувався. Раніше Марина додумувала переклад цілих блоків тексту, а тепер підходила до Аланера, щоб уточнити значення кожного слова. У повсякденному мовленні ніби ненароком переходила на мову soncora, та так грайливо дивилася на дідуся, що той з радістю підхоплював. Раніше вони читали на ньому лише молитви, а тепер обговорювали день, плани, віталися та бажали один одному добрих снів. Діана спочатку кривилася на їх нерозбірливий белькіт, а потім знайшла в цьому втіху: дідусь і сестра ніби почали відокремлюватися з її життя. А тому могла спокійно читати під їхні діалоги, немов у тиші. Себастьян наслідував, але не замислювався, що каже: у нього виходило щось на кшталт «гроза на столі пливла» або «у свічку підняли перо», і Аланер у секреті від інших записував ці висловлювання на пам’ять. Кілька разів у Себа випадково виходили лайливі слова, і його сварив дідусь. От що-що, а такі слова він намагався запам’ятовувати — щоб у школі промовляти і здаватися загадковим. Валто наприкінці кожного місяця відводив Марину в душову і питав: «що ти змогла щось перекласти з листа?» Спочатку сестра щасливо стверджувала, що на вірному шляху та робота рухається. Але згодом її відповіді стали розпливчастими, вона відверталася від запитуючих поглядів Валто, і одного дня сказала:

— Не готова я знати це. Моторошне воно. Вирости мені краще спочатку, щоб зрозуміти це. — А потім сміливо підвела голову. – Обов’язково зроблю все. Але точно не зараз. Не готові до того ні ти, ні я.

Валто не хотів їй вірити, і мало не гарчав від злості. Якось сам узяв книги, спробував вчитатися, шукав закономірності в символах, слова, схожі на англійську… Але зовсім нічого не зрозумів. Минув рік, і будь-який спогад про лист він намагався одразу виштовхнути з голови. А Марина пам’ятала. Вона так само добре вміла ховати, як і шукати. Ніхто з мешканців будинку не знав, що ходить половицями, під якими, накритий сірим картоном, лежав лист, адресований їм з минулого. Точніше, адресата там не було: просто Карвер розповідав про своє дитинство, як покрився пір’ям, після чого його відправили жити до дядька Айгера. Марина припинила записувати переклад на моменті, де Карвер відчув загрозу з боку дядька: його почерк скосився, став ледве розбірливим. І чим її погляд опускався нижче, тим гірше їй ставало. Щось вона не розуміла, а те, що розуміла, воліла не розуміти. Марина ридала навзрид, зачинившись у душовій. Її душили думки, що вона не в змозі допомогти померлому предку. Не готова. Не готова! Вона не дістане листа з половиці, доки не стане дорослою дівчиною, твердо вирішила так.

Раз на місяць до них приїжджала людина. «Zain» важко промовляв дідусь, Марина йому вторила, а потім йшла з братами та сестрою до дальньої кімнати. Клацання замку було сигналом до повної тиші. Дітям не можна було сильно ворушитись, миготіти біля вікон. І в цій нависаючій, тихій темряві Марина не знаходила нічого кращого, ніж лежати боком на підлозі та розглядати навколо себе величезні меблі. Вона і крізь морок розрізняла найдрібніші деталі: ребристості на ніжках ліжок, просвіти на звисаючих до підлоги простирадлах, розкидане волосся, а де не розрізняла — додумувала сама. Марина всюди крокувала пальцями, перетворюючи кімнату на окреме місто. Вона підскакувала, і її пальці долали кілометри вздовж стін, пропливали кожним ліжком, як морем, стрибали з їх висот знову на підлогу, як у безпроглядний космос. Діана малювала, ледь розрізняючи свої лінії. Ручка стрибала по блокноту, чорнило то розтікалося плямами, то безбарвно дряпало папір, і врізалося в ніс важким запахом. Там виникали символи: очі, дорога, сльози, сліди підошв, жіночі спини, хмари, що згущуються. Коли дідусь дозволяв розкрити штори, Діана нічого не могла розібрати у своїх роботах. А у Себа було нове захоплення, яким він призвичаївся займатися навіть наосліп: майстрував фігурки птахів з пінопласту та пір’я, яке скидав Валто. Пришивав до їхніх крил нитку, і підвішував скрізь, де були виступи. А потім химерно повідомляв братові: «Якщо ти не можеш злетіти в небо, то зробимо небо тобі вдома». Валто похмуро перебирав руками вироби, і казав, що виглядає все це дивно. Мовляв, для нього пір’я — частина тіла, хай та і відкидається, а кому захочеться бачити вдома свої розвішані відрізані руки? Ні в кого з родини таке порівняння відгуку не знайшло. А одного дня Себ зняв усі вироби і гордо заявив, що піде їх продавати. І відтепер зовсім не випускав клею та пінопласту з рук, не припиняв дражнити Валто — щоб у брата активніше різалося пір’я, яке так стрімко витрачалося…

Після чергового приїзду zain Аланер покликав Марину до себе та взяв на руки. «Не росте з роками та не важчає… Немов розумом сублімує все» подумав він, розглядаючи її захоплене обличчя. І важко сказав на soncora:

— Ти зі мною наступного разу будеш. Я невідомо, скільки проживу, у тобі запалу набагато більше. Готуватися до справ настав час.
— Що робити мені доведеться?
— Тонкостей багато. Готувати ліки, віддавати. Звучить, як нічого. Але справа zaine стосується. Не прикипіти серцем та забалтувати правильно.
— Забалтувати?

Аланер лякливо оглянув кімнату, немов у кожному кутку притаїлися очі. Взяв долоню онуки у свій кулак, і вийшли надвір. Неподалік будинку, серед високої трави він намацав кришку люка, відкрутив гвинтики і відкрив шлях у чорноту. Нирнув перший — та зник. Марина дивилася вниз, виглядала маківку дідуся. І ось загорівся маленький вогник, з’явилася мозолиста рука. Марина схопилася за неї і полохливо спустилася по драбині спиною до неї. Сама собі дивувалась — коли шукала тут книги, було не так страшно. І тільки-но вона торкнулася ногами землі, дідусь погасив свічку і дістав з кишені ліхтарик. Схопив з крісла плед, показав пальцем Марині вниз, і та впала на землю. Він накрив її, себе та ліхтар щільною тканиною. Марині стало неймовірно затишно: немовби вона вже колись таке переживала. Піднімала голову, руки і їй подобалося відчувати, як тканина тягнеться за її рухами. Чи так вона билася, перебуваючи в материнській утробі?

— Навіщо ти погасив свічку?
— Щоби покривало не підпалити.
— Чому ж ліхтарик не ввімкнув, коли я спускалася?
— Адже не просто ти в підвал увійшла. Увійшла ти до справи сімейної. Тут лише вогонь міг шлях висвітлити. Все інше людське може життя нам покращувати. Але традицій не замінить.
— Не замінить. – Марина кивнула.
— Правильно ти зробила, що, спускаючись, дивилася вперед. На підвал, світло та мене. Багато про що говорить.
— Мені просто було так спокійніше…

Марина різко завмерла. У руках Аланера був ніж.

— Не можна, дідусю! Ти ж не Соннатель… Навіщо тобі? Дідусь!

Аланер похитав головою. Він підвів лезо до внутрішньої сторони долоні та зробив глибокий надріз. Марина відчула свою голову невагомою і голосно задихала. Тут не було куди відвести погляд — скрізь у ніс втикався колючий плед.

— Careni. — Він показав пальцем у кривавий підтік. — Що ти думаєш?
— Навіщо раниш себе?

Марина полохливо підхопила зап’ястя діда. Крапля крові стекла до її пальців. Дівчинка до болю стиснула зуби, але не відпускала руку.

— Тут – весь порятунок наш. Це zaine потрібно.
— Вбити нас?
— Це також, але тому й не вб’ють. Через careni нашу. Лікує їх від fachereh та інших захворювань багатьох.
— Тому й не чіпають нас вони?
— Звичайно. Спокійне життя та грошей небагато. Не знають вони багато чого. — Аланер притулився до Марининого вуха. — Думають, що на них знову впаде septer atto, якщо милі нам не будуть.
— Septer atto?
— Так захоплено книги читаєш, та не доходила до цього? Прогалина. Надолужаєш.

Аланер дістав колбу та підвів її до порізу. Внучка спостерігала, як краплі крові повільно стікали шкірою до скла, і там, залишаючи блідий хвіст, приземлялися на дно. У горлі дівчинки першило, шлунок зводило, від стоп до голови її накривало ознобом. А коли половина колби була наповнена, дідусь різким рухом скинув плед. Стиснувши рукою основу, закриваючи рідину, Аланер сів за столом і поставив колбу на підставку. Крізь спадаючі на губи вуса прошепотів незнайому дівчинці молитву. Марина ледве встигала прислухатися — свіже земляне повітря закружляло напружену голову. З кишені дідусь дістав зірваний нарцис, поклав його на стіл і розрубав уздовж. Опустив стебло в колбу з кров’ю і посміхнувся.

— Нарциси для людей отруйні. Нейтралізує це careni, лише корисні властивості залишає. Особливі ж у нас нарциси ростуть. Наче sonmase, що у квітках втілені. Як оселилися тут з вашою бабусею, як проросли вони, ми й зрозуміли, що ще не втрачений рід.
— А ще щось у ліки додається?
— Турбота про юродивих цих. Про zaine я. Настоюється все і можна віддавати. Краще не робити багато одразу – їм потрібно залежність від нас відчувати.
— Не вірю таки. Сам казав, що цікаві ми людям. І що жорстокі вони. І ворога дурним вважати не можна. Чому вони досі нас не схопили?
— Septer atto. — байдуже пробубнив дідусь. — Скоро тобі розповім, що до чого.

Весь наступний місяць Марина прокидалася раніше за інших — хвилювання не давало їй спати. Підскакувала з ліжка, вгамовувала запаморочення поплескуванням по скронях. Ще не розмикаючи очей, йшла до душової за залишками води, тягла відро в половину свого зросту, переливала в каструлю, ставила на буржуйку, підносила руки — і ось так, слід за плавним розширенням тепла по тілу, остаточно прокидалася. Вона робила чай для всієї родини, але ті прокидалися, коли той уже остигав, день на календарі був недбало закреслений, а Марина шукала втіхи у комах, що повзали в траві. У неї не було бажання читати, повторювати слова soncora. Вона дивилася в одну точку, а на тлі, різкими поштовхами, з ледве вловимими перервами, повзали мурахи. Дівчинка ніби боялася потривожити їх поглядом. Соромилася і брати їх на руки, як раніше, похитувати на пальцях та розмовляти з ними вголос. Марина немов з того дня почала готувати себе до приходу людей, розмови з ними. І, як Аланер помітив, вона різко доросла до його живота.

За день до приходу він знайшов онуку далеко від будинку. Заплутану в кущах, з почервонілими від сліз очима.

— Дідусю! Не хочу ставати брудною я. Боюся я їх.

Аланер простягнув руки до зелені, але Марина лише сильніше забилася у гілки. Вони чіплялися за її одяг, дряпали шкіру, але дівчинка немов і рада була.

— Щодня в школу твої сестра та брати їздять, бачать zaine там. І я відводжу їх, магазинами ходжу, раз на місяць зустрічаюся з друзями-науковцями нашими. Не роблюсь гіршим від того. Регулярно просто потрібно від їхнього впливу себе очищати, в очі не дивитись, потім молитися, серцем не прив’язуватися. Навіть коли жив був рід, відбувалася ліків передача. Нехай і підпільно, але інші торговельні стосунки бували. Адже наші сусіди вони, майже діти слабкі, хай помисли їх і погані.
— Але ж я така чиста. Ніколи не дивилася на них. На батька тільки, мабуть, народилася коли. І тоді, під час втечі… але одразу відвернулася я! У чистоті завжди жила! Чому ж мене саме на те ти прирікаєш?
— Для нашого роду ти майбутнє світле. Все знати повинна, вміти тут саме, у наших справах. Зрозумів це давно, так і не розчарувався. Розлетяться всі, а ти залишишся. Мої слова згадаєш.

Аланер почав повільно відходити, і все чекав, коли Марина вибіжить з кущів, притиснеться до нього, а він у відповідь погладить дівчинку по голові. Але онука не поспішала. Не змінилася ні обличчям, ні позою. «Вона на очах важчає» — подумав дідусь, і вирішив, що дівчинка все одно повернеться, хоч би на вечерю. Він закинув грубе волосся за спину, закотив рукава і рушив у напрямку сонця.

Коли Марина зрозуміла, що Аланер пішов, протерла сльози рукавом і вся стиснулася. Сира земля охолоджувала напружене тіло. Дівчинка голосно дихала – її заспокоювали ці звуки. А потім почала перебирати листя. Це невелике, суцільно зелене оточення для неї було що всесвіт. Листок у її руках — плоска планета. Замість кратерів – тонкі візерунки, замість інопланетян – скупчення попелиці. Власні руки на тлі цієї краси здавалися Марині надто великими. І надто потворними.

— Чи можна так зробити, щоб я була зовсім непомітна, якщо захочу сильно? Щоб ось зовсім. Ні для кого, — питала Марина біля попелиці, захованої в згорток листя.

Її долоні впиралися у ґрунт. Дівчинка намагалася відчути свою atera, уявляла, як доторкається до неї — невловимої, гнучкої, широкої та вузької одночасно. Чому не відчуває поштовхів? Не може віддати клітини, масу, та й розум заразом? Нехай atera забирає все, нехай відразу вбирає в Acherrenat, насичуючи ту – Марині нічого з перерахованого не потрібно. Вона хоче тільки повзати серед мурах біля свого будинку, ігноруючи людей, що приходять раз на місяць, та й саме чуже, величезне життя. Марина щосили ударила себе по обличчю, і від цього нового, раптового руху з очей знову бризнули сльози. Вона не може так підвести дідуся. Якщо раптом Марина і справді varianta – здатна до глибоких, складних перетворень, що часто ламають тіло, то після них напевно не зможе виносити дитину. А, на жаль, природа не вигадала іншого способу продовження роду. Марина нависла над Acherrenat, і мало не кричала: чому?! А потім протерла обпалене ударом обличчя, і в її голові помчав ряд думок: вона зможе себе стримувати, не думати, не мріяти, не бачити! Марина заплющила очі і здалася. Як відхлинуло. Незграбно підвелася, зробила кілька кроків у випадковий бік. І все ж таки не стрималася, подивилася на кущі, в яких сиділа. І ці закручені пучки листя здавались їй цілим світом? Вона розім’яла ноги, що затекли, і присоромлено пішла додому.

Увечері Марина ретельно читала молитву, кожен склад вимовляла з трепетом, наче торкаючись до нього. А потім накрила себе важкою ковдрою і спробувала швидко заснути. Не розмикаючи очей, взяла з полиці книгу та обняла її. Думала, що то родова історія. Коли Діана прокинулася під ранок, лукаво посміхнулася: і чим Марину зацікавив її любовний роман? Книга випала з рук сестри, від звуку прокинулися інші й поспішили по справах. Марина забула закреслити день у календарі та не зробила чаю. Вона надягла штани та футболку — зелені у жовту цяточку, її вбрання для всіх важливих подій у житті. До приходу людей вона збиралася прочитати ще одну молитву і потяглася за книгою, але її покрикав Аланер:

— Не будеш з нами їсти?
— Боюся, що в горло не полізе.
— Марино, це лише людина. Така сама, як і ми. – буркнув Себ.

Дівчинка нахилила голову, і її рот зло скривився. Так вона й увійшла до кухні. До тремтіння стискала в руках книгу, на кожного в кімнаті дивилася наче розчаровано. Її ключиці випирали на шкірі і тремтіли від дихання.

— Ти мені скажи це, коли знову зі школи побитий прийдеш. Не думав ти, що ці люди тебе ненавидять?
—  Мене дідусь теж бив. І бабуся, коли була жива. Тож й що тепер?! – Зірвалася Діана. — А ти вибираєш зневажати всіх на світі, окрім діда!
— Помовч. — прошепотів Аланер, намагаючись схопити бушуючу внучку.
— Ні, я не буду мовчати! – Вона скинула його руки з плечей. — Я не хочу, щоб мої брати та сестра піддавалися твоїй науці!

Марина старалась не кричати, але, коли перевела погляд на Діану, не стрималася.

— Де твоя мати?! Жива була б, з дідусем залишившись! На людину і «кохання» її повелася… Воно ж псує нас. Зсередини псує. І ти… така сама. Про чуже мрієш, не наше! — Вона гидливо кинула погляд у розкриту кімнату, де з отвору виглядала книга, що впала вночі.
— Дідусю… що ти з нею твориш? – Діана сковтнула. — Вона й так хвора. А ти їй нав’язуєш речі зовсім не за віком. Жорстокі та… просто, навіщо? Мама ж, напевно, все чує.
—Мертві чути не можуть. По суті, я тобі казав те саме. Ти у тому правди не знайшла. Вона знайшла. На те все воля нашого розуму. Богів. Acherrenat.
— Рід же помер саме через людей? – прошепотів Валто.
— Не говоримо про це вголос. Скрізь вуха є.
— А як ми інакше зрозуміємо що-небудь? Марина ж права, люди мене б’ють і не люблять. Може, нам таки не варто ходити до школи? – Встряв Себ.
— А тобі як завжди — будь що, аби тільки прогуляти! – хмикнула Діана. І раптом перевела погляд на Марину. — Що це у тебе на обличчі? Збоку.
— Це я себе вдарила. – прошепотіла Марина, міцно обійнявши книгу і відвернувши обличчя. Але помилилася стороною, даючи всім за столом бачити велику тріщину вздовж вилиці.
— Вдарила? Та тебе ніби чимось порізали. — Себ підвівся, намагаючись розглянути, але Аланер став перед ним.

Вранці він подумав, що йому здалося. А надалі Марина начебто спеціально поверталася чистою стороною. Величезний шрам, що розшаровується, — немов сороконіжка сидить на обличчі. Дідусь завмер, лиш пальцем повільно водив по краях рани.

— Тіло твоє хотіло перетворитися. Не дала ти йому. Тріснула шкіра. Маю рацію я?

Марина не відповіла. Вона спробувала прибрати руку діда, але той не зрозумів її намірів. Тому вона слухняно стояла далі, а коли її таки відпустили — пішла нарешті молитися.

День тягнувся до болю довго. На кожному залишився слід від ранкової розмови. Після домашніх справ Валто та Себ сиділи на веранді. У руках — по теплому компоту, на маківках голів — теплі промені сонця. Їх ось-ось мали загнати в кімнату на цілий день — людям нема чого знати, що в будинку є діти. Раніше заганяли до підвалу, але там було холодно, Діана боялася комах, Валто — замкнутого простору, а Марина перебила всі колби у пошуках чогось цікавого.

— Може, сестра все-таки має рацію? Навіщо нам з тобою дружити з людьми? Давай підемо нарешті жити в ці твої гнізда.
— Тобі там не сподобається, слово честі. Я vistgal, і то не розумію, чому мене туди мусить одного разу потягнути. Та й куди тобі з твоїми бажаннями? Ти ж у нас майбутній президент.
— А у гніздах я їм не зможу бути? Адже я не уточнював, чим хочу керувати.
—Себе. Я зараз скажу одну річ, але це лишиться між нами. Тобі шлях – туди. – Він махнув рукою за будинок. – Як і Діані. Я не впевнений, що ви там будете щасливі. Але там ви будете на своєму місці. Не сподобався у школі, так сподобаєшся в коледжі чи на роботі. Тобі тут нема чого перебувати. Це розуміє навіть дідусь, але не може сказати. Він начебто і намагається нас прив’язати, але так неохоче. Невміло. Він ніби сам нас боїться.
— Мене ж до тебе прив’язати вдалося! Я не уявляю, як там, без тебе.
— І все ж ми вже майже не розмовляємо, не граємо. Зрештою, я досі не пробачив тобі тих виробів з птахами.
— Та годі! Ти ображатись не вмієш.
— Мені іноді здається, що я нічого не вмію. Щодо спілкування.

Себ так довго підбирав слова, що зрештою зовсім забув про розмову. Він допив свій компот і витрусив ягоди в траву. А потім, щоб дідусь зайвий раз не бурчав, без нагадувань пішов у кімнату. Руки самі потяглися до пір’я в тумбочці, але хлопчик зупинився. Щоб ухопитися хоч за щось, він узяв з полиці малюнки Діани і розклав на своєму ліжку. Одні страждання. Нісенітниця. Якби він умів малювати, то малював би вигадані міста, райдужний космос, котів із десятьма лапами. А навіщо малювати людей, їх і так довкола багато? Гаразд, вони хоча б руді – якась втіха. Але які ж у всіх змучені обличчя. Навіть якщо на малюнку весілля – а весільних сюжетів там було надто багато. Себастьян повернув малюнки в тумбочку, поважно розлігся на ліжку, і знічев’я притискав до губ два стислі пальці, а потім прибирав їх і випускав у повітря невидимий дим. «Як виросту, палитиму», — вирішив він.

Марина почула звук машини і знехотя підвела очі від книги. Себ спав на дальньому ліжку, розкривши рота і звісивши до підлоги руку. Аланер швидко вштовхнув у кімнату Діану і Валто, поманив онучку йти з ним. І Марина пішла до дверей надвір, через нестерпно важке повітря. Тіло відчувалося великим, не своїм, зайвим, а ноги сірниками, які ніяк не могли його тягнути.

Надворі, в напівтемряві, стояв високий чоловік. Рівно, відточено, руки за спиною, голова піднята. Темні шари одягу зливались між собою, створюючи відчуття, що людина — просто чорна пляма. Лише обличчя біле, і те — наче статуя. Навіть волосся на його голові завмерло, не піддаючись вітру. По обидва боки від нього були два хлопці. Марина не стала їх розглядати, різко відвернулася і вперлася в одвірок.

— Привезли ви синів із собою?
— Так. – Чоловік склав руки на грудях. — Хто його зна, як ситуація складеться. Не дивлячись на нашу з вами дружбу, настав час поступово передавати справу до рук дітей.
— Збіг дивовижний. Повернулася цього місяця з мандрівки моя онука. Вирішили також, що їй тепер треба вчитися справі нашій. Молодим дорога.
— Чи не та онука, що стоїть біля дверей?
— Марино, кинь ти, повернися.

Дівчинка постаралася забути де знаходиться. У своїх думках вона лежала серед природи та ночі, в обіймах мороку та трави. Непримітна всім, крім комарів, які покривали її тіло і пили кров. Їм вона потрібніше, для потомства. А Марина лише рада відчувати, що корисна їм. Фантазія настільки поглинула її, що дівчинка зробила крок уперед, намагаючись до неї увійти. Але уткнулася босою ногою в дерев’яний відволожений поріг. Марина знову опинилася в реальності, і згадала, що сьогодні в неї важливий день. Вона сказала:

— Добридень. Стоятиму я краще так буду. Вибачте. Але слухатиму все, що скажете. Запам’ятовуватиму.
— Мої сини хотіли б познайомитись з тобою. Коли нас із твоїм дідусем не стане, гадаю, ви разом працюватимете.
— Ми не кусаємося! — почувся дитячий голос.

«А краще б кусалися» — посміхнулася Марина, знову згадуючи комарів. Дідусь і чоловік заговорили про щось абстрактне: погода, ситуація на острові, в інших країнах. Марина слухала і не розуміла, до чого дідусеві така близькість з людиною — скільки потім від цього бруду очищатися! Чому не можна просто передати посудину з ліками?

І раптом у руках щось з’явилося. Марина злякано обернулася. Від неї відбігав світлий, пухкуватий хлопчик, а за пальці, як за гачок, зачепився пакет. Марина не дивилася, що там: поклала поруч, вирішила, що краще спершу нехай гляне дідусь. Її погляд встиг зачепити момент, коли під час розмови пальто чоловіка ніби ненароком відсунулося, і дідусь вклав посудину у внутрішню кишеню. Це сталося.

Вона почула звук від’їжджаючої машини і спокійно видихнула. А потім знову напружилася, згадавши пакет. Коли дідусь проходив повз, смикнула його за сорочку і вказала вниз.

— Мені щось передали.

Аланер швидко завів її на кухню, поклав на стіл пакет. Обережно відсунув його край. Спочатку здивувався, а потім насупився. Він зачерпнув рукою і вийняв жменю золотистих маленьких рибок. Принаймні таку асоціацію вигадала Марина. Вона розглядала, як переливається їхня «луска» під світлом ліхтаря. Мідь, олово, мед, крейда – кожна грань мала свій колір, і від найменшого повороту голови його міняла.

— Тут… цукерки.
— Цукерки? – Незнайоме слово різало мову.
— Цукерки! — закричав Себ, що виглядав із щілини в двері, і кинувся до ласощів.
— Це такий подарунок? — Марина трохи подумала. — Раптом воно небезпечне. Не чіпай, Себе.
— Та ну тебе. Іноді ти надто нудна. Валто, Діано, йдіть сюди! Нам частування принесли.
— Вам… — Аланер злякано роззявив рота.

Він щось склав у голові, і раптом різко впав на стілець, стиснувши голову руками.

— Знали вони. Що у домі діти є. Всі знали. Що Марина сьогодні зі мною буде…

Таким роздратованим вона дідуся ніколи не бачила. Було помітно, що все, чого він хоче, —покласти голову на стіл. Та так і хилилася у його бік. Але не при дітях, Марина чомусь розуміла це. І легко торкнулася долонею його волосся, провела по вухах, сережках, аби дати йому зрозуміти, що вона тут і любить його. Брати і сестра зняли «луску» з цукерок — усередині ті були коричневого оксамитового відтінку, і їли, доки ніхто не забороняє. А частину розтягли по кишенях, на випадок, якщо заборонять потім.

— Не Varianta чому я? Чому стати mecanica не можу, щоб захистити вас? Все б зараз віддав. Марино, чому? Чому я питаю такі речі у дитини?
— Якою mecanica? Добре все буде, дідусю. Будь ласка, не сумуй…
— І до mecanicae не дочитала ти?

Марина винувато почухала потилицю. Її зараз більше цікавила ситуація із vistgale. Нехай вона і відклала лист від Карвера на майбутнє, але вирішила бути до нього повноцінно готовою: знати всі терміни, повороти мови. Решту залишала на потім – вона всім серцем відчувала, що життя їй відведено ще багато. Їй було вісім, нехай у sonmase не прийнято було рахувати роки від дня народження. Але цим займалася Діана. Зберігала у блокноті календар із зазначеними датами, і на кожен день народження приносила до будинку зірвані на шляху квіти. Весь день допомагала імениннику зі справами та всіляко хвалила. «Хай хоч так» думала вона і посміхалася сама собі.

— Що ж. — раптом підбадьорився дідусь. – І тебе ознайомимо, і zaine нагадаємо, хто такі mecanicae. Театр ставитимемо.