4. Минуле повертається

– Люба, час прокидатися, – долинув з-за дверей лагідний голос мами. – Ти ж не хочеш спізнитись на потяг?

– Ще хвилинку, мам, – пробурмотіла Герміона, повільно приходячи до тями. Вона не поспішала відкривати очей, лиш солодко потягнулась, насолоджуючись приємними обіймами теплої постелі і повернулась на інший бік. А потім зненацька усвідомила всю абсурдність того, що з нею відбувається, і залишки сну вмить розвіялись.

Звідки тут взялась її мама? Який потяг? Герміона, ніби вжалена, зіскочила з ліжка і, огледівшись, заклякла на місці. Білі шпалери з абстрактним малюнком, забиті книгами полиці вздовж стін, круглий килимок з ведмедиком біля ліжка – це ж її кімната в будинку батьків! Кімната, в якій минуло її дитинство!

Герміона невпевнено ступила крок вперед, потім ще один, і ще. Це все було схоже на сон. Дивовижно реалістичний, але сон. Зупинившись перед полицею, вона повільно провела пальцем по корінцях книг. Це ж її книги: «Аліса в Дивокраї», «Пеппі Довгапанчоха», безліч дитячих енциклопедій. Невже вона дійсно повернулась в минуле? Чи все-таки це їй сниться? Вщипнула себе за руку і ледве не скрикнула від болю. То невже ж таки це все по-справжньому?..

– Донечко, ти знов заснула? – пролунав за дверима голос тата. – Мені здавалось ти дуже хотіла потрапити до школи чарів, невже передумала?

Школа чарів? Вона сьогодні їде в Гоґвортс? Герміона кинулась до письмового столу, дістала з нижньої шухлядки невелике кругле дзеркальце і піднесла до обличчя. Звідти на неї дивилось її власне відображення десятилітньої давнини. То ось куди вона потрапила. В день, коли розпочалось її навчання в Гоґвортсі. Але який в цьому сенс? Вони з Мелфоєм ще зовсім діти. Для чого їй зустрічатися з одинадцятилітнім Драко?

– Герміоно? – В голосі тата почулась тривога. – Відізвись, будь-ласка. Може, ти недобре почуваєшся?

Потрібно було негайно брати себе в руки. Час повніше все усвідомити ще буде, а зараз треба поквапитися. Коли Герміона проживала цей день вперше, підганяти її не було потреби, адже вона завжди була серйозною і дуже відповідальною дівчинкою. Тож якщо зараз буде інакше, батькам це здасться підозрілим. Кинувши дзеркальце в кишеню, Герміона поспішила до дверей.

– Все гаразд, татку, я вже йду, – безтурботним дитячим голосочком прощебетала вона, штовхнула двері, і погляду відкрився добре знайомий довгий коридор, посеред якого стояв тато – високий, худорлявий, з живим, теплим вогником в очах і без жодного натяку на лисину, яка вже встигла стати для Герміони невід’ємною частиною його образу. Вона вже й забула, яким він був колись.

– Тату… – прошепотіла Герміона, прикипівши на мить зачудованим поглядом до його обличчя, а потім ступила крок вперед і міцно обійняла. – Який же ти гарний…

– Скажеш таке, – засміявся містер Ґрейнджер і ніжно пригладив пишне волосся доньки. – Що ж, думаю, нам вже час збиратись. Якщо, звичайно, ми не хочемо спізнитись.

Всі Герміонині речі – хто б сумнівався – були зібрані ще від учора, отже лишалося вмитись, поснідати і можна було викликати таксі. І вже через дві години подружжя Ґрейнджерів разом з донькою стояли перед бар’єром, який розділяв дев’яту та десяту платформи. Містер Ґрейнджер дивився на нього з неприхованою недовірою.

– Невже крізь цю товщу бетону дійсно можна пройти? – запитав він, а Герміона, не стримавши усмішки, впевнено штовхнула візок з валізами вперед, до бар’єру.

– Просто йдіть за мною, – мовила вона, і з легкістю подолавши перешкоду, що так спантеличила її тата, опинилась посеред чарівної платформи під номером дев’ять і три чверті.

Тут було дуже людно, з усіх сторін линуло безліч голосів, що зливались в єдиний нерозбірливий потік звуків. Величний «Гоґвортський експрес» вже чекав на своїх юних пасажирів. Той самий «Гоґвортський експрес», квиток на який видавався колись маленькій Герміоні квитком в прекрасну казку. І хоч насправді казка далеко не завжди була прекрасною, Герміона ні про що не шкодувала. І навіть якби її дії зараз могли змінити майбутнє, вона сіла б в цей потяг знов.

Герміона роззирнулась навколо і помітила маленького круглолицого хлопчика, що налякано тулився до дуже суворої на вигляд бабусі. Це був Невіл Лонгботтом. Герміона ледве не скрикнула від подиву – вона вже й забула, яким кумедним він був у дитинстві. Цікаво, одинадцятилітній Мелфой теж здивує її? Вона ще раз обвела поглядом платформу: чи не з’явився бува слизеринець? Ні, не видно, і, мабуть, це на краще. Адже якщо їй від самої думки про майбутню зустріч з ним ставало млосно, то що ж буде, коли вони дійсно зустрінуться?

Час невпинно наближався до одинадцятої, і потяг протяжно загудів, підганяючи пасажирів. Містер Ґрейнджер поспішив до вагону, щоб допомогти завантажити валізи.

– Гарного навчального року тобі, люба, – мовила місіс Ґрейнджер і стиснула в долонях Герміонину руку. Їй було дуже непросто відпустити доньку, тепер Герміона добре це розуміла.

– Дякую, матусю, – відповіла Герміона і примусила себе підбадьорливо усміхнутися. Це було нелегко, тому що їй теж серце краялось від думки, що з цими молодими своїми батьками вона зараз розлучається назавжди. Звісно, вона розуміла, що це ті ж самі батьки, котрі будуть з нею в її часі, та все ж чомусь відчувала сум.

– Я дуже сильно люблю вас обох, – швидко проказала Герміона, обійняла по черзі кожного з батьків, а потім легко скочила на сходинку і вбігла у вагон, який саме починав рух. Потім кинулась до вікна, відшукала поглядом маму і тата і, притиснувшись лобом до скла, довго-довго, аж доки вони не зникли з поля зору, махала їм рукою.

Герміона обрала те ж саме купе, в якому їхала, проживаючи цей день вперше, тому її сусідом знову виявився Невіл.

– Привіт, – несміливо привітався він, коли вона переступила поріг купе.

Герміона кивнула у відповідь, всілась на вільне місце, підібрала ноги, обійняла коліна руками і повернулась до вікна. Поля, ліси, луки – краєвиди змінювались ледве не щохвилини, і хоч як подобалось їй дивитись на них, коли вона була дитиною, тепер це видавалось занадто нудним заняттям. Герміона прикрила очі: монотонне похитування вагону навівало сон. Тільки вона ж не для того повернулась в минуле, щоб проспати півдня. Мелфой також десь у цьому поїзді, а вона ще так і не бачилась з ним. Але що тут можна вдіяти? Не піде ж Герміона його шукати? Звичайно не піде, ще чого бракувало. А що ж вона робитиме? Потрібно було добре все обдумати. На щастя, часу було ще вдосталь…

– Вибач, ти мою жабку не бачила?

Герміона здригнулась і відкрила очі. Перед нею стояв Невіл, і вигляд у нього був вкрай засмучений. Схоже, вона таки заснула і хто знає скільки проспала. Перевела погляд на годинник, він показував пів на другу. Вже більше двох годин у дорозі.

– Ні, не бачила, – заперечно хитнула головою Герміона і спробувала пригладити волосся – за час сну воно трохи заплуталось. – Але ти не хвилюйся, вона обов’язково знайдеться.

– Сподіваюсь.

Невіл виглядав дуже пригніченим, слова Герміони, без сумніву, зовсім не заспокоїли його. Вона точно знала, що поки вони їдуть, жабка встигне знайтись, ще раз загубитись і знов знайтись, але ж як пояснити це Невілу? На жаль, ніяк. Та й навряд чи варто було намагатись. Зітхнувши, Герміона видобула з сумочки дзеркало та гребінець і знову спробувала привести до ладу сплутане волосся.

Невіл сидів нерухомо, як статуя, втупивши в підлогу сумний погляд, і раптом Герміоні стало соромно за себе. У її друга біда – він же її друг, хоч і сам поки що цього не знає – а вона сидить, прихорошується. Для Мелфоя. Який її навіть не помітить.

Герміона чудово пам’ятала, якою була їх з Мелфоєм справжня перша зустріч. Вони зустрілись саме тут, в цьому поїзді. Герміона вирішила в якийсь момент піти до машиніста, щоб дізнатись, скільки часу їм лишилось їхати, а коли поверталась назад, почула гамір у купе, де знаходились Гаррі з Роном. Друзями, звичайно, вони ще тоді не були, але познайомитись вже встигли, тому Герміона вирішила спробувати дізнатись, що там відбувається. Та як тільки вона наблизилась до купе, звідти вилетіли, ледве не збивши її з ніг, три хлопчиська. То були Мелфой і його вірні посіпаки Креб з Ґойлом. Вони вихором пронеслись мимо, і жоден – Мелфой в тому числі – навіть не поглянув на неї. Тоді Герміона, дивлячись вслід блідому хлопчаку з тонкими, аристократичними рисами обличчя, мимоволі подумала, що він має бути зі старовинного чистокровного роду. Хоча поведінка його, чесно кажучи, примушувала все ж сумніватись в його аристократичному походженні. Ой, як мало знала вона тоді про чарівників, що зазіхали на звання вершків чарівного суспільства! Попереду її чекало багато неприємних відкриттів.

– Піду пошукаю в інших купе, – промовив нарешті Невіл, підвівся і попрямував до дверей.

– Ні! – вирвалось у Герміони. Вона все це пам’ятала. Спочатку він ходив сам, потім приєдналась вона, але все було даремно. А загублена жабка несподівано для всіх знайшлась… Де ж вона знайшлась? Герміона напружила пам’ять і обвела пильним поглядом купе.

– Ні? – розгублено запитав Невіл, тупцюючи біля виходу.

– Перевір там, в кишенях. – Герміона вказала на вітровку Невіла, що висіла в кутку на вішаку.

Хлопчик затримав на ній приголомшений погляд, але потім все ж виконав прохання. І яке ж було його здивування, коли в лівій кишені куртки справді знайшлась жабка!

– Як?! Звідки ти знала?

Він був вражений.

– Просто помітила, що куртка ворухнулась, – відповіла Герміона і відвернулась до вікна. Їй здавалось, у неї на обличчі написано, що вона сказала неправду. Однак Невіл нічого не помітив, а за хвилину вже зосередив всю свою увагу на жабці.

– Не втікай більше, будь-ласка, – прошепотів він Тревору – так звали зеленого вихованця – і обережно погладив його по голові.

Чим менше часу лишалось до прибуття поїзда, тим неспокійніше ставало у Герміони на душі. Вона все чіткіше відчувала, що витрачає впусту неймовірний, подарований долею шанс. Не для того ж вона тут, щоб допомагати Невілу пильнувати Тревора. Це день першої її зустрічі з Мелфоєм! І хай минулого разу все пройшло не надто вдало, тепер все може бути інакше. Потрібно просто прийти до купе Гаррі раніше за Мелфоя, а коли той з’явиться, не дати йому туди зайти і спробувати змінити хід подій. Але як? Що вона має робити? Заговорити з ним? Гаразд, але про що? І чи захоче він бесідувати з нею, якщо його ціль – Гаррі?

Питань була безліч, відповідей – жодної. Однак вони точно не з’являться, доки вона продовжуватиме сидіти тут, в купе. Тож, переборюючи хвилювання, Герміона підвелась і невпевнено поглянула в бік виходу. Потім на Невіла, що спостерігав за нею з тривогою в очах. Схоже, не надто добре в неї виходило приховувати свої переживання.

– Піду запитаю машиніста скільки нам ще їхати, – вдавано безтурботним голосом відповіла Герміона на німе запитання в очах Невіла і вибігла з купе.

Ні до якого машиніста вона, звичайно ж, не пішла. Замість цього знайшла купе, з якого долинали нерозбірливі голоси Гаррі та Рона, і зупинилась біля нього. Тепер лишалось просто дочекатись. Кілька разів Герміона діставала з кишені мантії маленьке кругле дзеркальце, і то пригладжувала волосся, то розправляла комір мантії, то просто сварила себе за яскравий рум’янець на щоках.

Коли дзеркало опинилось в руках Герміони вже, мабуть, вчетверте, в протилежному кінці вагону грюкнули двері і почулись голоси. Герміона повернулась і, нарешті, побачила їх. Драко – невисокий, худорлявий, але з бездоганною поставою – йшов попереду, а відразу за ним слідувала його незмінна «охорона» – Креб з Ґойлом. Серце Герміони налякано тріпнулось і завмерло, рука, що стискала дзеркальце миттю опинилась за спиною, а щоки, що й так вже горіли, спалахнули ще сильніше. Вона не уявляла, що має робити далі, а Мелфой і його «охоронці» тим часом невпинно наближались.