4. Знайди мене під кригою

Coldplay – Yellow

Jenny – Time…flies…bye, bye

«24 листопада, четвер, 6:00»

Вчора Женя напився. Після того як закрив двері під’їзду перед Спартаком і Лізою в його голові настала тиша. Наче в холодну воду опустили. З’явилася нав’язлива думка, що потрібно напитися. Чи багато він випив? Як на студента, який вже три дні не виходить на роботу і не отримує стипендії, він пропив майже весь свій бюджет. На п’яну голову, хлопець завів собі шість будильників починаючи з 6:00, бо прийняв чітке рішення що «Немає ніякої депресії, це ти ледащо, тому завтра йдеш і вчишся!».

Так от, зараз шоста ранку і Женя, наче те совеня, сидить на краю ліжка, трохи похитуючись і прикриваючи очі. Дзвін від телефона розносився квартирою, та його вимкнуть не скоро – дайте парубку усвідомити що він і де знаходиться. Тремтячі руки потяглись до джерела звуку і настала тиша, вимкнули всі інші будильники. Бажання кудись йти не було, навіть якщо б на це були сили, але хлопець згадав Спартака. Той  не питаючи, одразу викликав допомогу і приїхав. «Приїхав з нею». В душі зародилося відчуття боргу, наче новий товариш зробив щось, від чого міг відмовитися і йти далі на побачення. «На побачення з Лізою».

Все таки, Женя встав і підійшов до шафи з книжками. Хотілося вибрати зі своєї бібліотеки щось таке, що б сподобалось Спартаку. Може посібник з нейробіології, психіатрія, пат. анатомія? Провівши деякий час біля полиць, він узяв одну з книг і вклав у рюкзак. Наступним подвигом був вихід з квартири.

«Ну що ж, щорічний ритуал порушений, тому, як кажуть, згорів сарай, гори і хата» подумав парубок і в пом’ятій сорочці, на яку накинув рожеву курточку, пішов до метро. В навушниках грала улюблена пісня, що меланхолійним голосом проводжала, заколисуючи тривожні думки. Чи висидить він пари? Навряд, але заради Спартака він буде сьогодні в університеті.

Прибув Женя завчасно. В холі було не багато людей і очі відшукували знайомий силует. Чорний костюм з червоною краваткою були надто виразні щоб їх оминув погляд. До Яновича підбігли друзі, які з захватом обіймали його. Напевно вони знають що сталося або не очікували зустріти його тут в цей період. Вони почали щось розпитувати і гомоніти, але парубок не дуже вслухався.  Він набрався рішучості і як тільки вже хотів йти, до Спартака підійшла Ліза. Вона спершу озирнулася, щось спитала, а потім поклала свої смуглі руки на м’язисті плечі, не давши хлопцеві відповісти, поцілувала його. Янович не хотів бути свідком цього, тому швидко чкурнув назад на вулицю. Усвідомивши свій вчинок він нахмурився, бо ж дорослі люди так не роблять. І що, що вона його колишня, а Спартак гарний друг? Хлопець не до кінця був упевнений до кого ж саме він відчував  ревнощі та смуток, але це не заважало повернутися знов до первинного. Знаєте те відчуття, коли ти ось-ось виходиш з пригніченого стану, стараєшся і думаєш як добре встояти  на ногах, але обставини складаються так, що остання капля все таки капає і дамбу прориває? Так от, саме це зараз і сталося в голові у парубка.

Тим часом Спартак відірвав від себе Лізу. Її хитрий усміх давав знати, що не все так просто, як здається.

– І що це було? Знаєш що таке особистий простір взагалі? – піднявши брови спитав хлопець, але його проігнорували. Хитра лише ще раз озирнулася, подивилася на Субботу, прошепотівши неоднозначне «Дякую» і зникла у натовпі.

І правда, людей ставало все більше, а парубок міг поклястися що бачив рожеву курточку Яновича. Йому захотілося знайти його і поговорити, але останнього і слід зник. На першій лекції його шукав поглядом та знайшов на останній парті сплячим. Підійти на перерві не зміг – той знов зник. Стоячі біля Женіної парти він відчув легкий поштовх в плече.

– Привіт, Суббота. Женьку чекаєш? – Це був Коля, гарний товариш Яновича, який, до речі, і пояснив те, чому раз на рік кучерявий не приходив на заняття. – Скоріш за все він в «курильці». Взагалі не розумію навіщо він приперся в такому стані. Напевно щось сталось.

– Так, напевно. – звичним тихим тоном промовив білявий, – А що в них сталося з Лізою? Я не любитель влазити в чуже …

– З Лізою? – Не дав договорити Коля, – Були гарною парою, навіть думали про одруження, але Женько запив і зрадив їй. З її ж подругою. Ну а Ліза… Вона наче і хороша людина, але коли зла краще на очі не потрапляти. Ходять чутки що вона йому досі мститься – спить з усіма його найкращими друзями. Я думаю то брехня, бо до мене вона не приставала. – закінчив легким сміхом свій монолог парубок. – Ти що, не чув про цю історію?

– Я схожий на людину, яку цікавлять романтичні стосунки інших? – Риторично зауважив Спартак. – Добре, я зрозумів що до чого, дякую.

– Що зрозумів?

– Що треба сказати Лізі, що я не заводжу «найкращих друзів». – Тихо промовив Суббота і рушив у напрямку балкону, де курили студенти.

Йдучи сходами на верх хлопець обдумував кожне слово, кожну фразу, яку скаже Жені. Учора той швидко побіг до дому і сказати щось товариш не встиг, а треба було. Це ж Янович. Він плаче з всесвітнього горя і сміється з останніх сил, його емоції розфарбовують світ навколо, надаючи деяким речам нового змісту. Той теплий хлопчик, який торкається тебе, людей навколо, обіймає близьких і незнайомців, щоб поділитися цим сяйвом. Не дарма природа (і генетика) дала йому каро-зелені очі: зіниці огорнуті у весняний ліс… «Напевно я закохався» якось тривожно пролетіла думка, коли Спартак вже дійшов до дверей, за якими, теоретично стоїть товариш. Відкривши двері погляду відкрилась дивна картина: Женя, обпершись на стінку, сидить на вприсядки. Правицею він тримав цигарку, а лівою рукою прижимав до себе книгу. Сірувате обличчя повернулося до входу.

– Привіт, привид «курілки». – Посмішка пролетіла тонкими губами Суботи. – Як себе почуваєш після вчорашнього?

Янович дивився порожнім поглядом і трохи піджав губи. Тиша пронизувала простір, але блондин не підганяв, просто розуміючи чекав.

– Зі мною… Зі мною все гаразд. – Не очікувано Женя почав підніматись, – В мене тут для тебе дещо є. – Він підійшов і худі руки простягли посібник з психопатології, – Це подяка, все чим я можу віддячити зараз. – на останньому слові парубок опустив голову.

– За це не дякують, дурнику – кинув блондин, і навіть не глянувши на книгу, захопив у обійми товариша.

Янович створює свої порядки у його голові, змушує його йти на речі, що протилежні власним принципам. Робить з нього деструктивного малого закоханого підлітка. « І як швидко я погодився з цією думкою?».

Відпустивши зі свої обіймів хлопця, Спартак з усміхом почав:

– А знаєш що, я можу тобі допомогти. – Стежачи за нерозуміючим поглядом навпроти, продовжив, – В мене є зв’язки в поліції, знайомий з гарними слідчими. Якщо ти захочеш, я можу домовитись про відновлення справи твоєї матері.

– Навіщо це тобі?

– Ми ж товариші, а для збереження екологічної комунікації, треба подбати про твоє психічне здоров’я. Для повноцінної картини не був би зайвим психіатр, але давай почнемо з меншого.

– З меншого?

– Ти хочеш цього? – повільно поклавши руки на плечі кучерявого, запитав Суботта.

Миті мовчання. Хлопець думає. «Його хлопчик».

– Як кажуть, якщо ти за все платиш, то мені пляшку віскі. – Женя вперше засміявся і його голова трохи схилилася вперед, торкаючись волоссям чужого лоба.

– Так не кажуть.

– Я так кажу! Тобто, так, давай спробуємо.

«27 листопада, неділя, 17:00»

Після цієї розмови стало легше дихати обом. Робота зі слідчими, на диво, не змусила себе чекати і справу було відкрито. Спартак заходив до Жені в п’ятницю, залишився на ночівлю і в суботу, не даючи тому знов впасти в безодню смутку. Вони говорили годинами і часом Суббота почав упізнавати ту кумедну людину, з якою почав спілкування декілька тижнів тому.

Зараз вони сидять на кухні. Янович задумливо пив чай з шипшини, а його товариш розповідав про те, де він вчився до цього університету. В якийсь момент старший промовив:

– Вибач, переб’ю, але в мене є одне питання до тебе, – відпивши трохи запашної рідини, продовжив, – Ви ж з Лізою зустрічаєтесь?

– Ем, ні.

– Ви цілувалися.

– Ні, це вона облизала мені губи без всілякого контексту і зникла.

– Ти це кажеш, бо знаєш хто вона мені?

– Я це кажу, бо моє серце належить іншій людині.

– Кому ж? – Хмикнув Женя.

– Тобі.

Біла а чашка полетіла в низ, з тріском розбившись на найменші уламки. Багряна рідина розтеклася по білому кафелю. На кухні тиша.

Від автора:

По-перше, дякую за вашу підтримку, я й не думала що вам настільки сподобається) По-друге, розкажу для інтриги: наступні дві глави будуть дуже насиченими)))

Я вражена вашою активністю і мотивована писати далі). Дякую.

З любов’ю, автор