Кракен

Едвард знав, що робив, бо він знав цей острів і знав, що робити. Знав, як жити і як виживати. Та його магнітом тягнуло до єдиної прогалини у своєму життєвому досвіді. До Стіда Боннета. До Стіда блядського Боннета, як казав Ізі. Можливо, Ізі був правий, а можливо, лише думав, що все знає.

Ед кожен раз дивувався, як цю людину могли вражати настільки банальні і дурні, за своєю сутністю, речі. Як він вірив у диво, немов мала дитина.

— я не вірю, що справжній пірат у здоровому глузді вирішить, що майже неушкоджені частини корабля просто взяли і випливли на берег.

Та вже кілька тижні Ізі бачив це на власні очі і волів осліпнути.

Стід оголосив теорію про те, що це душі загиблих моряків прибувають на острів, несучи з собою найцінніше, що мали.

Ніхто у здоровому глузді не повірить в таку колабретрощу. А цей повірив. Сприймаючи кожен огризок човна, що прибився до берега, мов неймовірний подарунок фортуни. Подарунок Чорної Бороди. Адже він завжди був тим, хто вершить долі інших. Але вперше у такий спосіб. І йому подобалось.

Також йому подобалось мати купу вільного часу зараз. До біса подобалось. Він спостерігав, слухав і поринав у роздуми.

Цей чоловік знає стільки непрактичний речей. Вражає.

«Вау».

Він спостерігав, як той спить, і розмірковував.

«Заміни ти бодай щось на знання, як розводити вогонь чи плести рибацькі сітки, і зміг би вижити.»

— та певно, це взагалі не потрібно в твоєму світі, Стіде.

Прошепотів він над ним.

І так кожну ніч. Чорна Борода йшов забезпечувати комфортне життя Стіду на наступний день.

Тим часом сам Боннет думав, що сходив із розуму.

Стід був людиною науки, принаймні, так він думав. Та зараз волів вірити в Бога і його спасіння.

Прокидаючись вночі, він часто чув…людські голоси?

— нас команда чекає…

На секунду чоловік задумався і пограв щелепою, наче прожував гівно, а потім сплюнув ім’ям.

— Е… Едварде.

— ізі, Ізі. Він вмре за тиждень, і повернусь я на твоє судно.

— ти капітан.

— добре, на моє судно.

— ти казав це тиждень тому. І перед цим так само.

Процідив крізь зуби старпом.

— живучий попався.

Знизав плечима Чорна Борода.

Та коли напружував слух, то чув лише крики чайки, шум моря, вітру, сичання змії. Сичання змії?! Що ж ви хочете, дика природа. Стід настільки заслухався цими міражними діалогами, що зовсім не звертав уваги. Одного разу навіть знайшов мертву біля свого сховища. Але ж вона мертва.

Стід прокинувся на світанку, і знову це.

— а, а, нам потрібно відчалювати з бухти! А, а, команда чекає! А, а, ти капітан!

Раптом його осяйнуло.

«А якщо тут дійсно є люди?»

Це могли бути туземці, корінне населення цього острова, яке щоночі приходить дослідити нового мешканця, але бояться йти на контакт.

Або інші моряки, які зазнали його участі. І тепер теж думають, чи об’єднуватись їм у гурт.

Стіда настільки надихнула ця думка, що він схопився з саморобного ліжка, сідаючи напівприсядки.

— ага!

Крикнув він, аби…аби що, Стіде? Та зганьбитись перед іншими людьми не видалось нагоди. Його широко розплющені очі округлялись із кожною секундою.

— боже мій!

Він дивився в такі само перелякані очі чайки, що хвилину назад кричала у калюжу з водою, де сидів восьминіг.

Весь наступний день Стід провів в агонії.

— я сходжу з розуму, я точно сходжу з розуму. Мені потрібно вибиратись. Потрібно до людей.