4 Арка. Сад темного коріння.

Після бою з орком, Арторіас зі своїм супутником зустріли ще чимало різних тварин і людей, але якихось надушкоджень ці двоє так і не отримали. Хіба що залишилося пару подряпин на шкурі вовка, меч і броня ж у свою чергу, так і не були пошкоджені в ході битв як би сильно їм не завдавали ударів.

Арторіас взагалі майже не міг заснути останні дні, через кошмари що переслідували його в снах по всіх куточках його минулого.

Але все ж таки, через місяць їхньої подорожі, ці двоє дісталися до їхнього першого пункту призначення – сад темного коріння, що служив входом перед цілим лісом. А там, за густими деревами, знаходилося невелике селище під назвою Олачіль.

– Хах, подивись Сиф, ми дісталися місця, з якого почнемо нашу головну подорож!, – захопленим голосом промовив лицар.

А головною метою всього їхнього шляху було одне місце, яке так тягнуло цих двох, а саме в’язниця, з якої за словами вже не живих свідків було чути крики й крики, а з темних куточків будівлі виднілися червоні крапки, що нагадували очі шаленого чудовиська. Хоча хто знає, може, саме такі істоти там і знаходяться.

Звіривши своє місцезнаходження з картою, яку Арторіас сам спроектував, мечник переконався, що йде в правильному напрямку, прямо до селища.

У саду, що в минулому так радував свій погляд своєю багатою флорою та фауною, тепер було порожньо. Так, десь пролетить якась комашка чи світлячок, і тиша…

У саду ж лицар і його вірний вовк вирішили взяти перерву на їжу, перш ніж йти в ліс, а потім у загадкове поселення. Підготувавши їжу, вони почали бенкетувати: Сиф ласував апетитним шматочком м’яса, а Арторіас же в свою чергу вже нічого не їв приблизно з тиждень, та й не збирався бенкетувати так як був взагалі не голодний.

6 років тому.

– Неможливо, це щось із чимось!, – вигукнув лицар.

“Якщо так подумати, то все стане ясно. Так як я заразився безоднею вже досить давно, значить вона не хоче мене поки що вбивати. Мабуть, їй вигідний якийсь союз зі мною”. Насправді ж, Арторіас був не такий і далекий від істини, адже безодня і справді зменшувала в рази потреби в їжі чи воді, але натомість вона проливала по крові жертви свою синьо-чорну субстанцію, замінюючи собою червону рідину живого організму. Виділялася ж кров через постійне блювання, так що аж людина могла просто позбутися органів шляхом їх виділення з організму разом із кров’ю. Від такої дози безодні в тілі вмирає будь-яка жива істота, а на трохи сповільнити цей ефект можна лише проливаючи на меч заражений безоднею, щоб поглинала кров убитих суперників, а не висмоктуючи її з власника. Хоча навіть так, висушення прірвою не можна було позбутися повною мірою.

Зібравши всі продукти, що залишилися, в похідний рюкзак, який Сиф перевозив на собі, вони почали вибиратися з саду, повільно переходячи в ліс темного коріння.