Мушля

— От і навіщо тобу тягнути цю брудну мушлю майже через весь континент заради того, щоб поставити її на полицю і забути, поки вона вкривається плівкою пилюки? — Бурчить дід, встромивши палицю у намоклий морем пісок, важко зітхаючи у зверненні до онуки. Коло нього стоїть невисока, маленька струнка дівчинка, років до чотирнадцяти. У її долонях покоїться рожево-біла мушля, з якої стікав пісок і бруднив ніжні ручки.

— Ти не розумієш, дідусю, саме місце народження цієї мушлі вкладає увесь сенс її перебування у мене на полиці.

— Але у нас вдома на Батьківщині стільки товарів з різного світу, що ти б могла усіяти ними всю кімнати і мати усю колекцію світу.

— Ти кпе ще не розумієш. Ті речі не несуть у собі початковий сенс. Вони існують, бо так веліла людина. Їхня доля — приїжджати у нашу країну, щоб демонструвати сум за домівкою, бо ніхто в них не запитав, чи хочуть вони забути океан і гори, міста та річки, майстерні та вітрини. Чи хочуть вони позбутися усього цього?

— Ти говориш якісь нісенітниці. Хіба речі розмовляють? Та хіба твоя мушля може дати згоду? Як ти взнала, що вона згодна поїхати з нами?

— Так, вона говорить. Пам’ятаєш, як у тебе розбилася фарфорова статуетка, що ти купив на базарі для бабусі? Вона була з Франції. І розбилася вона тоді, бо прагнула знову побачити свою домівку. Але вона не зможе. Розуміла це, і зовсім не бачила сенсі у своєму житті, тому пішла на смерть і впала з полички. А ви тоді звинуватили мене у цьому. А мушля моя вже давно лежить на цьому узбережжі. Кожен день для неї немов рік. Спершу їй подобалося. Шум води, галас чайок, цокання клешнів крабів. Та все це набридає. Її сестри та брати не пізнають суму та нудьги від свого життя. Вони не розуміють, чому вона більше не може насолоджуватись, чому море їй більше не миле. Вони звикли до того, аби любити одне й те саме, навіть якщо воно не змінюється. А моя мушля такому не навчилась. Тому вона просить показати їй різні місця, аби потім згадувати море та сумувати за ним.

— Та статуетка впала, бо полиця була старенька, а ти постійно любила за неї чіплятися. Щоб знову сумувати за домівкою? Але це страшні муки. Ми тут вже декілька тижнів, але я так втомився і хочу додому, що готовий кинути нашу подорож, аби повернутись. Але ми подорожуємо аби побачити нові міста та людей, те, чого нема у нас.

— А вона подорожує, аби пам’ятати домівку.

— Дурна ця мушля. Чому б їй не лишитися тут?

— Бо тут їй сумно.

— Але і вдома їй також буде сумно.

— Ні, вдома вона буде згадувати свою власну домівку.

— Та хіба це не одне й те саме?

— Зовсім ні. Вона буде пам’ятати море та шанувати його як свого батька. Як того, хто дав їй життя. Але в нашому домі вона знайде те, чого не вистачає їй у рідній місцевості. Тому нарешті вона знайде своє щастя.

— Я зовсім нічого не розумію. Ходімо вже, бо мої коліна розболілись так довго стояти.

— Нічого, дідусю. Можливо, одного дня ти зрозумієш і будеш згадувати мене як мушля море, коли будеш десь далеко від домівки, а твої коліна перестануть боліти.