Кохання живе три роки

Осіннє листя падало до його ніг. Не помічаючи його, він йшов шурхаючи ногами до свого порожнього і темного дому. Десь на вулиці гавкав собака, він заливався та не міг зупинитися. Собака, порожній дім, сірий туман, що стелиться по вулиці несучи за собою сморід. Все це було звичною картиною його буття. Але зараз всі ці звуки та запахи резонували з його почуттями, заповнювали кожну клітину його свідомості. Цей біль був нестерпний, хотілося втекти, заховатися, не бачити нікого та не відчувати нічого, розірвати собі груди і вийняти серце, а потім зашити.
Його дім такий же похмурий як і він сам відгукнувся на дотик хазяїна. Двері рипнули як поранений звір та загарачали закриваючись. Стіни, покриті пліснявою дихали вогкістю та сумом. Піднявшись на другий поверх по шатких скрипучих сходах, він визирнув у двір.  На сірому, закутаному у густий туман майданчику, стояла самотня гойдалка. Сотні спогадів промайнули за хвилину в його голові. Він стояв і вдивлявся у пейзаж, немов поглядом намагаючись зупинити та розкрутити в іншу сторону час, повернути його назад. Щоб ніколи знову він не змусив його страждати, ніколи не вдарив і не викинув валятися на узбіччі секундних невірних рішень. Він тяжко зітхнув і попрямував до холодної запиленої спальні. Сьогодні був десятий рік як її не стало. Кохання живе три роки, ну так…звичайно.